ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 18.04.2024
Просмотров: 66
Скачиваний: 0
істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси, творчість - не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного .життя, вона не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність має надсоціальну природу.
2. Структура свідомості, її основні рівні
Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям психіка людини. Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і підсвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійному русі і взаємодії.
Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної) емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. Але когнітивний принцип свідомості провідну роль відводить, безперечно, понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. Емоційна сфера свідомості - складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структуру і типологізувати й елементи не вдалась. Емоції - це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. В емоціях предмети відображаються не в образах, а в Їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів.
Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.
Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених, які вважають, що несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму.
До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття. Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежить від нього, а часом переходять на рівень свідомості. До структури несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які
можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмом розуміють складні дії людини. Первинне, утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторення, вони набувають несвідомого характеру.
Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле
44
творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого, до нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.
Одним із перших в історії науки розв'язати проблему співвідношення свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог і психіатр З.Фрейд /18561939/. Він дійшов висновку про суттєво важливу, а часом і вирішальну роль несвідомого (особливо щодо психічних захворювань). На наш погляд, концепція Фрейда лежить у руслі тієї філософської традиції, яка робить акцент на несвідоме (А.Шопенгауер, Е.Гартман, А.Бергсон та ін.).
Якщо звернутись до генезису людської психіки, то несвідоме виступає першим етапом її розвитку, а свідоме - другим. У зв'язку з цим можна припустити, що несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами психіки людини, вони взаємодіють між собою, активно впливаючи одне на одного. До того ж несвідоме містить у собі багаті можливості, які стимулюють раціональні аспекти людської життєдіяльності та творчих дій суб'єкта.
Структура психічної діяльності індивіда не вичерпується свідомістю і несвідомим. У суб'єктивній реальності людини має місце й така підструктура, як самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом твориться власна свідомість і він сам. Отже, людина - самооцінююча істота, яка без цієї характерної для неї дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.
Звернення філософів до самосвідомості, як особливої сфери суб'єктивного світу, починається ще з Сократа, з його максими:
"Пізнай самого себе". Із становленням філософії, як специфічного знання про світ і людину, склався погляд на діяльний, неспокійний характер душі, діалогічність і критичність розуму щодо самого себе. За Платоном, діяльність душі - це внутрішня праця, яка має характер бесіди з самим собою. Міркуючи, душа постійно розмовляє з собою, запитує себе, відповідає, стверджує і заперечує.
Таким чином, самосвідомість - важлива умова постійного самовдосконалення людини. Вона тісно пов'язана з рефлексією. Поняття самосвідомості і рефлексії перебувають у певному співвідношенні, яке структурується за принципом доповнюваності.
Контрольні запитання:
1.Як ви розумієте співвідношення відображення і свідомості ?
2.У чому проявляється "вторинність" свідомості, її залежність від матерії ?
3.З Що таке духовне, психіка, свідомість ?
4.Як потрібно розуміти суспільно-історичну сутність свідомості ?
5.Яку роль у житті людини відіграє несвідоме?
6.Що є самосвідомість?
45
Тема VIII. Проблема людини в філософії
1.Людина як предмет філософії.
2.Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.
3.Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.
Література:
1.Бердяев А.Н. О назначений человека. - М.: Республика. - 1993.
2.Загадка жизни й тайна человека: поиски й заблуждения
//Вопросы философии. - 1999. - №8.
3.Гивишвили Г.В. О "сверхсильном" антропном принципе //Вопросы философии. - 2000. - №2.
4.Камю А. Бунтующий человек. - М.: Политиздат. - 1990.
5.Кузин А.М. Духовное начало во Вселенной //Вопросы философии. - 1998.
№8. - С.167Л70.
6.Філософія: Підручник (За. ред. Заїченка Г.А. та ін.) - К, 1995. - С.260-272.
7.Философия (Под ред. Лавриненко В.Н.) -М.:Юристь, 2001.- С.448-491.
8.Філософія: Навчальний посібник /Надольний І.Ф. та ін. - К.: Вікар. - 1999. -
С.460-484.
9.Философское понимание человека //Вопросы философии. - 1989.
-№2. - С.3-130.
10.Франкл В. Человек в поисках смысла. - М.: Прогресе, 1990.
11.Что происходит с человеком после смерти //Науковий світ.-1999. - .№11.
Знати основні поняття:
Людина, індивід, особистість, індивідуальність, природне і суспільне в людині, соціалізація, духовність, проблема життя і смерті, сенс життя.
1. Людина як предмет філософії
Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських міркувань є людина та й існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавались, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І.Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишається суто світоглядна, філософська проблема про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.
Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки і історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини.
46
Стародавня індійська, китайська і грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як "малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосмуВсесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'ясувалися ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала -духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичної філософії, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму, повертають людині її цілісність - розглядають її не як духовну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.
З кінця XIX - початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні нераціоналістичні концепції (С.Керкегор, А.Шопенгауер, Ф.Ницше, А.Бергсон. З.Фрейд), які домінуючими рисами людини називають позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі напрямки як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення ("екзистенції") людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.
47
2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині
Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.
Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціалдарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то, починаючи з XIX століття, теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.
Безперечно, людина як біологічний вид "хомо сапієнс" належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції - природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не е похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.
На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості.
Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр-де- Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології і фізиці існує так званий "антропний принцип", згідно з яким в підґрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосереднього біологічного, а містить в собі нескінченність космосу. Людина постає як природно-космічна істота.
48
