ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.04.2024
Просмотров: 130
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
2. 1. Період Першої світової війни (1914-1918 рр.)
2. Період повоєнної нестабільності (1919-1923 рр.)
3. Період економічної стабілізації (1924-1928 рр.)
4. Період великої депресії (1929-1933 рр.)
5. Період назрівання Другої світової війни (1933-1939рр.)
Тема: Розвиток країн Африки в 20-30-ті роки.
Тема: Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки.
2. Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю
25 листопада 1936 р. у Берліні було підписано німецько-японську "Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу" і додатковий протокол. У документах містилися міркування про підривну діяльність Комінтерну, що загрожує не лише "спокою, суспільному добробуту й соціальному ладу", але й "миру в усьому світі". Сторони, що домовляються, зобов'язалися протягом 5 років "підтримувати співробітництво в справі обміну інформацією про діяльність Комінтерну" і "вживати суворих заходів проти осіб, які прямо або побічно, всередині країни або за кордоном перебувають на службі Комінтерну". Водночас у Берліні було підписано німецько-японську "Додаткову секретну військову угоду". У ній обидві сторони зобов'язалися "не вживати ніяких заходів", що могли б сприяти полегшенню становища СРСР в разі його "неспровокованого" нападу на Німеччину або Японію, а також "без взаємної згоди" не укладати із СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. Таким чином виник "Антикомінтернівський пакт". Він стимулював посилення агресивності Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. великомасштабну війну проти Китаю.
Восени 1937 р. посилилася дипломатична активність Італії, що домагалася вступу до "Антикомінтернівського пакту" не як другорядний член, а як "перша велика держава, що усвідомила загрозу більшовизму". Цю вимогу було задовільнено. 6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося підписання протоколу про приєднання Італії до "Антикомінтернівського пакту". Виникло об'єднання трьох агресивних держав, що дістало назву "вісь Берлін—Рим—Токіо". Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил всередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав — США, Великої Британії та Франції. За день Г. Чіано писав у своєму щоденнику: "Три нації зобов'язалися піти одним і тим же шляхом, що, певно, приведе їх до війни, до неминучої війни".
Так завершився перший етап формування агресивного блоку. 1939 р. вони підписали договір про військовий союз — так званий "Сталевий пакт".
Політика умиротворення агресорів
Політика умиротворення — це намагання Великої Британії та Франції, з мовчазної згоди США, не вживати щодо Гітлера силових методів, котрі дали б йому привід розпочати війну, до якої західні держави були не готові, а піти йому на поступки, тим більше, що Гітлер після задоволення чергової вимоги кожного разу заявляв, що більше ні на що не претендуватиме.
Проведення цієї політики має певні причини. По-перше, між Британією і Францією на початку 30-х років існували протиріччя. На думку багатьох істориків, Британія і Франція могли зупинити Гітлера ще в 1933-34 рр., якби мали бажання і рішучість діяти спільно. Франція на певному етапі мала можливість зробити це завдяки перевазі своїх збройних сил. Проте чисельна (694 000 чол.) французька армія викликала тривогу у Британії, яка не хотіла збільшення ваги Франції на континенті й бачила у Німеччині реальну противагу їй. Того вечора, коли закон про повноваження Гітлера пройшов крізь рейхстаг, Ентоні Іден від імені британського уряду заявив, що завданням британської політики є змусити Францію скоротити армію до 400 000 чоловік.
По-друге, ця політика була пов'язана з тим, що західні держави в 30-х роках вирішили пом'якшити жорстокі умови Версальського договору для Німеччини. Тому вони спокійно поставились до відмови Гітлера від тих статей договору, які були найбільш образливими для Німеччини. Коли в березні 1935 р. в Берлині було опубліковано декрет про введення загальної військової повинності, західні демократії промовчали. В березні 1936 р. німці окупували демілітаризовану Рейнську зону, — реакція також була дуже стриманою. 10 років потому гітлерівський міністр економіки Я. Шахт заявив: "Коли розпочалося озброєння Німеччини, інші країни нічого не заподіяли проти цього. Порушення Версальського договору Німеччиною було сприйнято абсолютно спокійно".
По-третє, тогочасні західні політики ще не знали, на що здатний Гітлер, дехто з них вважав, що з ним цілком можливо вести справи. Вся мерзгнна сутність нацизму ще не була відома світові. Європейські народи були ще далекі від жахливого окупаційного "нового порядку", концтаборів смерті, знищення цілих народів або перетворення їх на безправних рабів.
В-четверте, ця політика відповідала настроям громадської думки цих країн: США робили вигляд, ніби європейські події їх не обходять; Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем, відчувала себе у цілковитій безпеці; Франція поки що сподівалася на систему союзів (Мала Антанта та інші), а також на захисну лінію Мажіно.
Найбільш активним прихильником політики вмиротворення був прем'єр-міністр Великої Британії Н. Чемберлен.
Загарбання Німеччиною Австрії
Після оформлення блоку агресивних держав розпочався новий етап агресії нацистської Німеччини. Гітлер вдається до перегляду кордонів з метою включення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів. Першою жертвою відкритої агресії стала Австрія — батьківщина Гітлера. В листопаді 1937 р. гітлерівське керівництво прийняло рішення про форсовану підготовку до загарбання цієї країни. Ще раніше, 6 вересня 1937 р., у ході переговорів з Муссоліні в Берліні Гітлер отримав згоду італійського диктатора на "аншлюс" Австрії.
11 березня 1938 р. за вказівкою Гітлера було підготовлено директиву про вторгнення німецьких військ до Австрії. Того ж дня німецьке керівництво в ультимативній формі зажадало від австрійського уряду скасувати всенародне голосування, піти у відставку й передати правління "фюрерові" австрійських фашистів Зейс-Інкварту. Австрійський уряд виконав ці вимоги і віддав наказ своїм військам не чинити опору німецьким збройним силам, якщо вони вступлять до країни. Однак формального приводу для окупації Австрії у гітлерівців ще не було. Тоді Герінг телефоном увечері 11 березня дав вказівку Зейс-Інкварту, щоб той звернувся до Німеччини з проханням про "допомогу" для встановлення в країні "порядку і спокою".
Ще до того, як Зейс-Інкварт виконав цю вказівку, Гітлер підписав директиву, згідно з якою 200 тис. німецьких військ вранці 12 березня 1938 р. безперешкодно вступили до Австрії. Наступного дня було сформовано з нацистів новий австрійський уряд, що прийняв закон, у якому Австрія проголошувалася "німецькою землею". Вже на початку квітня 1938 р. Велика Британія, Франція і США ліквідували свої дипломатичні місії у Відні, тим самим визнавши "аншлюс". Така позиція західних держав не могла не надихнути Німеччину на активізацію агресивних Дій.
Мюнхенська угода і загарбання Чехословаччини
Після "аншлюсу" Австрії гітлерівський уряд почав готувати загарбання Чехословаччини. Гітлер висунув вимогу про передачу Німеччині Судетської області, де більшість населення становили німці і де активно діяла організація судето-німецьких нацистів (з 1935 р. — так звана судето-німецька партія), котра під гаслом боротьби за право судетських німців на суверенітет домагалася приєднання Судетської області до Німеччини. На Гітлера відверто орієнтувалася і глінківська партія в Словакії.
У Берліні було розроблено план загарбання країни ("Грюн"); приводом для вторгнення мало стати вбивство гітлерівською агентурою німецького посла у Празі.
Враховуючи настрій народу, уряд Чехословаччини 20 травня 1938 р. оголосив часткову мобілізацію. Чехословаччина володіла однією з найсильніших армій в Європі, тому Гітлер змушений був відступити. Однак становище Чехословаччини було вкрай ускладнене позицією її західних союзників. Уряди Великої Британії, Франції, США від самого початку кризи домагалися капітуляції Чехословаччини перед агресором. 22 квітня 1938 р. французький уряд повідомив Чехословаччину, що Франція не зможе подати їй допомоги в разі нападу Німеччини і що не варто також розраховувати й на допомогу Великої Британії. Західні країни наполегливо радили урядові Чехословаччини піти на поступки гітлерівцям. Вони рекомендували передати Німеччині ті райони, де німці становили більш 50% населення. Американські дипломати заявляли, що США нічого не робитимуть з приводу цього питання, визнаючи за Німеччиною свободу дій у Східній та Південно-Східній Європі. У червні 1938 р. глава судето-німецької партії К. Генлейн висунув нову серію вимог, виконання яких призвело б до ліквідації суверенної чехословацької держави.
Правлячі кола Чехословаччини під тиском Великої Британії, Франції і США вирішили капітулювати й прийняти пропозиції генлейнівців. У відповідь у Чехословаччині розпочався загальний страйк. За узгодженням з Берліном Польща і Угорщина також висунули претензії до Чехословаччини. СРСР заявив польському урядові, що у разі нападу Польщі на Чехословаччину радянсько-польський пакт про ненапад буде денонсовано.
25 вересня радянський уряд повідомив уряд Франції, що ЗО стрілецьких дивізій наблизилися до західного кордону СРСР, авіацію й танкові частини приведено до бойової готовності. Одначе всі зусилля врятувати Чехословаччину і мир у Європі не були підтримані західними державами, а керівники самої Чехословаччини не звернулися по допомогу до СРСР. У ці дні президент США Ф. Рузвельт звернувся до Гітлера із закликом до мирного врегулювання судетської проблеми. Однак послання було складене у вкрай м'яких тонах, і втручання США, за словами американського історика Ф. Санборна, "зіграло роль головного вмиротворювача".
Долю Чехословаччини було вирішено на Мюнхенській конференції 29-30 вересня 1938 р. У конференцій брали участь Гітлер, французький прем'єр Далад'є, лідер фашистської Італії Муссоліні та британський прем'єр-міністр Чемберлен. Чехословацьку делегацію було запрошено лише для того, щоб вислухати вирок.
Мюнхенська угода передбачала передачу Німеччині у термін з 1 по 10 жовтня 19.38 р Судетської області Чехословаччини зі всіма спорудами і укріпленнями, фабриками, заводами, запасами сировини, шляхами сполучення (1/5 частина території, майже 40% промислового потенціалу), задоволення за рахунок Чехословаччини протягом З місяців територіальних вимог Польщі та Угорщини, "гарантію" учасниками угоди нових кордонів Чехословаччини.
ЗО вересня чехословацький уряд прийняв без згоди Національних зборів умови Мюнхенського договору. Президент Бенеш залишив свій пост і емігрував до Великої Британії, його місце посів колишній австрійський чиновник Є. Гаха.
4. Англо-франко-радянські переговори 1939 р.
Зближення Британії та Франції, з одного боку, і СРСР, з іншого, на спільній платформі протистояння агресивним діям нацистської Німеччини в Європі було останнім шансом відвернути світову катастрофу. Однак після Мюнхена кожна із сторін діяла винятково у власних інтересах, не дбаючи про колективні дії, спрямовані на приборкання агресорів, використовуючи переговорні процеси як ширму для таємних домовленостей з Гітлером, прагнучи відвести від себе удар на якомога довший термін. СРСР після тривалих вагань приєднався до "гарантій" західних країн Польщі, а у квітні 1939 р. одночасно з пропозицією Великої Британії та Франції розпочати тристоронні переговори запропонував Німеччині встановити тісні відносини. Досить згадати про підписання в Берліні 19 серпня 1939 р. радянсько-німецької торговельно-кредитної угоди про надання СРСР 200 млн. марок на 7 років і закупівлю Німеччиною радянських товарів на суму 180 млн. марок. Щоправда, її було укладено після явного зриву переговорів із західними країнами. Не відставала й Велика Британія, що водночас із переговорами в Москві таємно вела подвійну гру з Гітлером. Тому переговори, розпочаті у квітні 1939 р. в Москві між Британією, Францією та СРСР, були приречені на провал.
Радянський уряд не без підстави закидав західним країнам зволікання й запропонував розпочати військові переговори. 25 липня англо-французька сторона відповіла згодою, але до складу британської та французької делегацій входили другорядні особи, які не мали повноважень на підписання документів і не володіли достатньою компетенцією на ведення переговорів. Тільки 11 серпня 1939 р. делегації прибули до Москви. Вони не змогли вирішити ключове питання переговорів: пропуску Червоної Армії через території Польщі та Румунії. СРСР заявляв, що може розгорнути для спільних дій 120 стрілецьких, 16 кавалерійських дивізій, 9-Ю тис. танків, передати 5,5 тис. бойових літаків, але західні країни були добре обізнані з військово-технічними можливостями СРСР і зустріли ці запевнення без ентузіазму. Знову переговори зайшли у безвихідь. Польща категорично відмовлялася дати дозвіл на пропуск радянських військ через свою територію, а Британія й Франція не могли справити на неї необхідний вплив.
Радянсько-німецьке зближення. Радянсько-німецький пакт від 23 серпня 1939 р. та таємний додатковий протокол до нього