ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.04.2024
Просмотров: 117
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
2. 1. Період Першої світової війни (1914-1918 рр.)
2. Період повоєнної нестабільності (1919-1923 рр.)
3. Період економічної стабілізації (1924-1928 рр.)
4. Період великої депресії (1929-1933 рр.)
5. Період назрівання Другої світової війни (1933-1939рр.)
Тема: Розвиток країн Африки в 20-30-ті роки.
Тема: Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки.
2. Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю
Соціалісти (від латинського "соціаліс" - суспільний, товариський) прагнули замінити капіталістичне суспільство, засноване на прибутку і приватній власності, новим, справедливішим суспільним устроєм - соціалізмом, де пануватиме суспільна власність на засоби виробництва, влада належатиме робітникам, буде знищено експлуатацію людини людиною. Соціалістичне вчення знаходило свою опору в середовищі робітників, інтелігенції, дрібних власників, підприємців, службовців. У XX ст. воно істотно трансформувалось. Поширеним соціалістичним вченням був марксизм. Марксисти керувалися теорією, згідно з якою головною рушійною силою суспільного прогресу є класова боротьба, а робітничий клас покликаний покінчити з капіталізмом і побудувати безкласове суспільство.Марксистська течія не була однорідною: вона поділялась на лівих та правих, на прихильників революції та реформ.Прихильники революційних методів боротьби (комуністи) вважали, що перехід до соціалізму можливий лише в результаті всесвітньої соціалістичної революції (російські комуністи згодом почали відстоювати ідею можливості побудови соціалізму в окремо взятій країні) і встановлення диктатури пролетаріату.Прихильники реформ (соціал-реформісти) вважали, що до соціалізму можливо перейти в результаті поступових реформ.Яскравим прикладом впровадження в життя комуністичних ідей стала революція в Росії і подальші соціальні експерименти більшовиків.Зразком реалізації соціал-реформістських ідей стали реформи шведських соціал-демократів у 30-ті і подальші роки.Поза марксистським вченням стояли англійські прихильники поступового мирного перетворення капіталізму в соціалізм - фабіанці (названі так по імені римського полководця Фабія Максима, який успішно користувався тактикою вичікування). Фабіанці покладали головну надію на пропаганду соціалістичних ідей. Вони вважали, що згодом суспільство переконається у перевазі соціалізму і з допомогою держави здійснить необхідні реформи.Близьким до соціалізму був анархізм, заснований російським революціонером Бакуніним, який, на відміну від соціалістів, заперечував необхідність державної влади. В робітничому русі анархізм існував у формі анархо-синдикалізму.Опорою анархізму були маргінальні прошарки суспільства, робітники дрібних підприємств. Анархізм був поширений в Росії, Іспанії, Франції, Швейцарії, Латинській Америці, США.Соціалістичні (соціал-демократичні, комуністичні, робітничі), анархістські партії традиційно називають лівими. Фашизм. Саме слово "фашизм" італійського походження. Спочатку воно використовувалось тільки стосовно італійської дійсності 20-х років. Згодом ним почали називати і аналогічні рухи в інших країнах. Німецькі фашисти називали себе "нацистами", Фашизм як політичний рух має ряд рис, які визначають його специфіку. Перша - це націоналізм, що переходить у шовінізм і расизм. Для фашистів інтереси нації вище індивідуальних, групових, класових. Фашизм неначе увібрав у себе всю хвилю шовінізму і націоналізму часів Першої світової війни. До того ж найбільший розмах цього руху в Німеччині та Італії пояснюється образою національних почуттів народів цих країн, які завершили своє об'єднання пізніше інших і вийшли з Першої світової війни не тільки ослабленими, але й приниженими: Німеччина - умовами Версальського миру, Італія - тим, що її інтересами знехтували на Паризькій мирній конференції.Для фашистів демократія це синонім хаосу, альтернативою якому вони вважають порядок і дисципліну.Зближувало фашистів з традиційно правими возвеличення держави: і ті, й інші вбачали в ній зосередження національного духу, основу стабільності і порядку.І ті, й інші були проти будь-якої модернізації, вони закликали до механічного повернення до джерел, коріння, національних святинь.Крім поглядів правих, фашизм увібрав у себе і нові риси, не притаманні старому консерватизму правих.Фашисти висунули і прагнули реалізувати на практиці не просто ідею сильної держави, а держави тоталітарної, яка поглинає громадянське суспільство. У Німеччині реалізація цієї ідеї породила конфлікт фашистів з церквою, яка прагнула зберегти свою автономію. Традиційні праві не допустили б такого конфлікту в силу своєї прихильності до церкви. До того ж вони були, на відміну від фашистів, нечисельною елітою (родові аристократи, великі фінансисти і промисловці). Фашизм - це масовий рух, в якому брали участь ремісники, селяни, дрібні торговці і підприємці, службовці, ветерани війни.Потворною рисою фашистів є схильність до насильства, яке вони стверджували, робили з нього культ. На насильстві вони прагнули побудувати новий світовий порядок. Розуміння насильства як необхідного атрибуту політичної боротьби споріднювало фашизм з ортодоксальними соціалістами і комуністами. Фашизм виступав і з антикапіталістичними гаслами. На відміну від соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції і індивідуалізмі вбачалась загроза для національної єдності. Антикомуністичні гасла сприяли об'єднанню італійських фашистів, німецьких нацистів і японських мілітаристів у Антикомінтернівський пакт. Соціалістів вони не сприймали за їхню "вину" у поразці в Першій світовій війні.У різних країнах фашистський рух мав свої специфічні риси..У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В італійському цього не було. На думку німецьких фашистів, історія людства була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У цій боротьбі перемагає сильніший. Найбільш життєздатною вони вважали арійську нордичну расу, до якої відносили себе. її історична місія - завоювати світове панування.Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську імперію і прагнув перетворити Середземне море в "італійське озеро".
Рекомендована література:
Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.
Всемирная история: Первая мировая война / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.
Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 10 кл. К, 2000
Новая история стран Европы и Америки (1870 – 1918 г.). М, 1987.
Рожик М.Е. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.
Розділ «Росія – СРСР у 1919 – 1939 роках».
Тема: Від Лютневої революції до жовтневого перевороту
Плапн:
-
Лютнева революція в Росії.
-
Діяльність Тимчасового уряду.
-
Жовтневий переворот.
1. Перша світова війна стала суворим випробуванням для Росії. На початок 1917 р. стан економіки, політична ситуація, що склалася в країні, зростання соціального напруження, посилення невдоволення, що охопило і ліберальну громадськість, і армію, і переважну частину трудящих, свідчили про складання революційної ситуації.
Причинами розгортання революції в Росії буде:
-
протиріччя між відсталою надбудовою та прагненням економічно сильної буржуазії захопити владу;
-
протиріччя між працею і капіталом;
-
невирішеність аграрного питання;
-
невирішеність національного питання.
Завданнями революції в Росії були:
-
ліквідація самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії;
-
створення умов для вільного розвитку ринкової системи на селі;
-
демократизація суспільно-політичного життя країни;
-
гарантія захисту соціальних прав трудящих;
— забезпечення вільного розвитку націй.
Основні етапи російської революції:
23 лютого — 3 березня 1917 р. — буржуазно-демократична революція;
березень — липень 1917 р. — двовладдя;
липень — жовтень 1917 р. — революційна криза;
жовтень 1917 р. — червень 1918 р. — встановлення диктатури більшовиків;
червень 1918 р. — березень 1921 р. — громадянська війна.
Революційні події в Росії розпочалися в лютому 1917 р. У подіях, що відбувалися в Петрограді, можна виділити два періоди: 1-й — з 23 по 28 лютого: наростання напруги; 2-й — з 28 лютого по 3 березня 1917 р.: повалення самодержавства.
23 лютого 1917 року на Путиловському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис. чол. Поступово страйк охопив основні заводи Петрограда, і в суботу 28 лютого страйкувало вже 240 тис. чол. Історики виділяють дві причини страйку: погіршення забезпечення хлібом Петрограда та локаут на Путиловському заводі. Страйк поклав початок революції у Петрограді.
У ніч з 27 на 28 лютого проходило термінове засідання кабінету міністрів за участю Родзянка (Голова Державної Думи) та брата царя — Михайла. Обговорювався план дій щодо виходу з кризи. Міністри вирішили просити царя направити в столицю вірні війська. О 3 годині ранку Родзянко покинув засідання, а о 4-й міністрам стало відомо про утворення Тимчасового комітету Державної Думи, що взяв на себе функції уряду.
О 22 годині 2 березня Микола II оголосив своє рішення про зречення трону.
3 березня Микола II вирушив до Царського Села, маючи намір разом із сім'єю залишити Росію і відплисти до Англії, але 7 березня його було заарештовано і під охороною відправлено до Царського Села.
2. З березня 1917 р. у ранкових газетах було опубліковано "Звернення до громадян і товаришів", у якому проголошувалось утворення Тимчасового революційного уряду, друкувалися список його складу і програма дій уряду, яка передбачала:
-
повну і термінову амністію;
-
політичні права і свободи для всіх громадян і військовозобов'язаних;
-
відміну всіх станових і національних обмежень;
-роботу з організації та проведення прямих, рівневих, таємних, загальних виборів до Установчих Зборів;
— проведення виборів до органів місцевого самоврядування;
— заборону виведення із столиці військових частин, що брали участь у революційних подіях.
До складу Тимчасового Уряду ввійшли:
Голова Ради міністрів — князь Львов;
міністр закордонних справ — Павло Мілюков;
міністр фінансів — Михайло Терещенко;
міністр шляхів сполучень — Бубліков;
міністр промисловості й торгівлі — Коновалов;
міністр сільського господарства — Шингарьов;
військовий міністр — Гучков;
державний контролер — Годнєв;
обер-прокурор Синоду — Володимир Львов;
міністр народної освіти — професор Манілов.
Михайло після певного часу роздумів підписав акт зречення трону. Зречення Михайла Романова трону і проголошення Маніфесту про передачу всієї повноти влади Тимчасовому уряду завершили події в історії, відомі як Лютнева революція в Росії; відбувся перехід від самодержавного правління до диктатури Тимчасового уряду.
Для російських лібералів революція завершилась, але для російських соціалістів вона лише розпочиналася.
Революція в Росії викликала тривогу в стані союзників Росії, тому країни Антанти прагнули від Тимчасового уряду ясності відносно подальшої участі Росії у війні. 19 квітня газети опублікували ноту міністра закордонних справ Мілюкова урядам країн Антанти, в якій йшлося про готовність Росії брати участь у війні до переможного кінця.
За іронією долі саме в ці дні (за новим стилем) соціалістичні партії організували маніфестації, присвячені Першотравневому святу солідарності трудящих, які переросли у маніфестації протесту проти політики продовження війни. Маніфестанти висунули вимогу відставки Мілюкова та Гучкова. Виникла урядова криза.
З метою стабілізації ситуації в столиці було прийнято рішення про відставку Мілюкова та Гучкова. Лідери есеро-меншовицької більшості Петроградської Ради направили до складу Тимчасового уряду своїх представників. Так було сформовано коаліційний уряд з представників буржуазних та соціалістичних партій. Урядову кризу було ліквідовано шляхом компромісу між представниками буржуазних та соціалістичних партій.
У червні 1917 р. у країні, особливо в столиці, з новою силою розгорнулися маніфестації протесту проти політики, яку провадив Тимчасовий уряд. Лише організація наступу на фронті відвернула нову політичну кризу Тимчасового уряду.
Липневе повстання більшовиків 1917 р. було організоване найбільш радикальними членами більшовицького ЦК — М. Лацісом, М. Подвойським, В. Невським. Ініціатором повстання виступала "Воєнка" — військова організація більшовицької партії.
Вважаючи повстання з метою захоплення влади передчасним, до Петрограда прибув вождь більшовиків Ленін, який спробував відвернути удар владних структур по більшовицькій партії як по організатору заколоту. 4 липня було організовано мирну демонстрацію протесту.
Однак, розуміючи всю небезпечність тактики більшовиків, Тимчасовий уряд перейшов до рішучих кроків. За допомогою вірних військових частин йому вдалося розігнати маніфестацію, взяти під контроль столицю. Більшовиків було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, у зраді інтересів революції.
Липнева криза Тимчасового уряду була викликана незгодою міністрів-кадетів з результатами угоди, укладеної з Українською Центральною Радою делегацією на чолі з О. Керенським, І. Цереталі, М. Терещенком. На знак протесту кадети подали у відставку. Лише відмова від досягнутих у Києві угод дозволила сформувати новий склад Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським, який було оголошено ВЦВК "урядом порятунку революції". Ради відійшли на другий план. Двовладдя завершилось компромісом.
Серпневий заколот військових
Соціально-політична криза продовжувала поглиблюватись. Кожного дня газети повідомляли про:
-
зростання анархії та насильства у країні;
-
самочинне захоплення землі селянами;
-
зростання кількості робітничих виступів;
— вимоги надання автономії Україні, незалежності Фінляндії, Польщі;
— радикалізацію армії, катастрофічний спад виробництва, зростання цін на продукти першої необхідності та широкого вжитку;
— посилення впливу на широкі верстви населення більшовицької партії, яка на своєму VI з'їзді проголосила курс на збройне захоплення влади.
Управління державою було паралізоване. Дедалі більше представників промислово-фінансових кіл, дворянства, офіцерів, ліберальної інтелігенції схилялося до думки про необхідність наведення в країні порядку, встановлення влади "сильної руки".
16 липня 1917 р. відбулася зустріч Корейського з генералітетом у Ставці в Могильові. Генерали дали зрозуміти прем'єрові, що якщо він не буде діяти рішуче, то вони візьмуть на себе всі обов'язки щодо наведення порядку в країні. Генерали звинуватили уряд у розвалі країни, армії, вимагали надати більше прав військовим.
12-14 серпня в Москві проходила Державна нарада, яку Керенський прагнув використати для підтримки політики нового уряду, а праві сили — для державного перевороту. Чекали на Корнілова. Зустрічали генерала урочисто. 13 серпня він зустрівся з представниками промислово-фінансових кіл і дістав повну підтримку своїм планам. 14 серпня генерал виступив на Державній раді з різкою критикою політики уряду і вимагав рішучих дій. Рада завершила свою роботу 15 серпня 1917 р. Керенському не вдалося згуртувати навколо себе різні кола російського суспільства.
Корнілов перейшов до рішучих дій: розпочав стягувати війська до Петрограда, а 24 серпня віддав наказ генералові Кримову наступати на Петроград. Дізнавшись про це, Керенський намагався встановити зв'язок з генералом. 28 серпня прем'єр повідомляє членів уряду про зраду генерала Корнілова. Останньому телеграфують рішення уряду про зняття його з посади командуючого. На це Корнілов відповів: "Не вважаю можливим здати посаду".
27 серпня всі газети опублікували заяву Тимчасового уряду про наступ генерала Корнілова на столицю та про введення військового стану в Петрограді. Революція опинилася в небезпеці. Для оборони було створено ревкоми, провідну роль в них відігравали більшовики. На допомогу до столиці прибув 3-тис. загін матросів Кронштадта. Гарнізон Петрограда в повному складі став на захист столиці.