ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.05.2024
Просмотров: 711
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
3. Революційні події в Російській імперії в 1917 р. Більшовицький переворот
4. Революційний рух в Європі 1918-1923 pp.
5. Встановлення більшовицької диктатури. Національно-визвольний рух і громадянська війна в Росії
6. Утворення основ післявоєнного світу. Версальсько-Вашингтонська система
7. Спроби перегляду повоєнних договорів у 20-х роках
8. Основні ідейно-політичні течії першої половини XX ст.
10. Стабілізація і ''процвітання'' в країнах Європи і сша у 20-ті роки
11. Світова економічна криза (1929-1933 pp.)
12. ''Новий курс'' ф.Рузвельта
13. Великобританія у 30-ті роки. Економічна криза. ''Національний уряд''
14. ''Народний фронт'' у Франції
15. Встановлення нацистської диктатури в Німеччині. А.Гітлер
16. Фашистська диктатура б.Муссоліні в Італії
17. Революція 1931 р. В Іспанії.
18. Чехословаччина у 20-30-ті роки
19. Країни Східної і Південно-Східної Європи у 20-30-ті роки
20. Проголошення срср і встановлення сталінського режиму
21. Радянська модернізація срср
22. Японія між двома світовими війнами
23. Національна революція в Китаї. Чан Кайши. Внутрішня і зовнішня політика Гоміндану
24. Громадянська війна у Китаї. Проголошення кнр
27. Національні рухи в країнах Швденко-Східної Азії (Бірма, Індокитай, Індонезія)
28. Африка між двома світовими війнами
29. Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки
31. Розвиток літератури 20-30-х років
33. Утворення вогнищ Другої світової війни. Створення блоку Берлін-Рим-Токіо
34. Політика ''умиротворення'' агресора
35. Срср у системі міжнародних відносин
36. Причини, характер, періодизація Другої світової війни
37. Напад Німеччини на Польщу й початок Другої світової війни. Бойові дії в Європі у 1939-1941 pp.
38. Напад фашистської Німеччини на срср. Оборонні бої влітку-восени 1941 р. Битва за Москву
40. Утворення антигітлерівської коаліції. Міжнародні відносини в роки Другої світової війни
42. Основні події Другої світової війни в Африці, в басейні Тихого океану (1940-1945 pp.)
45. Підсумки Другої світової війни
46. Створення Організації Об'єднаних Націй
48. План Маршалла та його значення для відбудови Європи
49. Основні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку країн Заходу в 1945-1998 pp.
82. Основні тенденції розвитку культури другої половини XX ст.
За своїм характером революції у Східній Європі були демократичними і антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади відбулась мирним шляхом.
Майже у всіх країнах події розгорталися з приходом до влади прихильників ''оновлення соціалізму'' в компартіях (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія). Прихильники ''оновлення'' на перших же демократичних виборах отримали більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади, вони здійснювали реформи, які вели не до оновлення соціалізму, а до побудови капіталізму: проводилась приватизація державного сектору економіки, заохочувався бізнес, створювались ринкові структури. У політичній сфері проголошувався плюралізм і багатопартійність.
У зовнішній політиці утвердився курс на радикальну переорієнтацію на Захід, ліквідацію Ради економічної взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, виведення радянських військ.
Таким чином, спочатку відбувалась зміна влади, а потім під неї підводилась відповідна політична (ліберальна демократія), соціальна та економічна бази (створення соціально орієнтованого господарства). За таким швидким переходом від тоталітаризму до демократії не встигали ні політична, ні соціальна, ні економічна структури східноєвропейських суспільств. Морально значна частина населення не була підготовлена до життя у суспільстві, де кожен сам за себе і держава вже не гарантує відносно стабільного рівня життя.
Труднощі революцій значною мірою були викликані невідповідністю політичної системи принципам ліберальної демократії. Отриманий у спадщину економічний стан зробив перехід економіки на ринкові рейки досить болючим: спад виробництва, інфляція, зниження соціального статусу значної кількості громадян.
На певному етапі революції склалася ситуація, коли невдоволення соціалізмом змінилося невдоволенням демократією, яка навіть не встигла проявити своїх позитивних рис. Тим самим створювалися передумови для контрреволюції. Знову зростає авторитет лівих сил, які зуміли пристосуватися до нових умов. Вони роблять рішучі кроки для повернення до влади. Це загрожує процесам демократизації, веде до уповільнення ринкових реформ. Очевидно, що перехід від тоталітаризму до демократії потребує часу і компетентного керівництва.
Лібералізація режимів у деяких східноєвропейських країнах призвела до загострення міжетнічних протиріч і, як наслідок, розпаду федерацій - Чехословаччини (мирним шляхом) і Югославії, яка стала ареною міжетнічного конфлікту, масових депор тацій, етнічних чисток, жертвами яких стали понад 3 млн. осі (біженці, поранені, убиті).
Сорокарічна історія тоталітаризму у Східній Європі завершилась. Тоталітаризм виявився явищем тимчасовим, але він дозволив здійснити ривок від відсталості до відносно розвинутої індустріальної економіки. Проте розв'язати проблеми суспільства, яке сам створив, він не зміг. Країни тоталітарного соціалізму набагато відставали від країн Заходу.
Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну ситуацію в Європі - вона перетворюється на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на соціально орієнтованому ринковому господарстві, ліберальній демократії та європейській ідеї. Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу.
59.Тоталітаризм як феномен XX ст., його види та ознаки. Наслідки панування тоталітарної системи в Україні
Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis - весь, цілий, повний) - одна з форм політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства.
Тоталітаризм у різних країнах, в різний час виявлявся по-своєму у відповідності до специфічних особливостей. В класичному ''закінченому'' вигляді тоталітаризм утвердився в 1933р. в Німеччині, де фашисти прийшли до влади конституційним шляхом. В основі його встановлення - згубні для Німеччини наслідки Першої світової війни, глибока економічна криза, загострення соціальних суперечностей, рішення Паризької конференції, втрата території і колоній, величезні розміри репарацій, прагнення правлячих кіл до реваншу. Гітлерівський режим будувався на абсолютній централізації влади. Кінцевою метою нацисти проголошували встановлення гегемонії Німеччини в усьому світі, встановлення ''нового порядку'', знищення цілих народів або їх повне підкорення фашистській владі. Опорою фашизму стала дрібна й середня буржуазія, значна частина робітників і селян, студентів та інтелігенції. їм, що багато втратили після війни і натерпілися в роки кризи, обіцяли землі, роботу, звання, посади. Прийоми ідеологічного впливу підкреслювалися створенням апарату насильства й залякуванням інакомислячих (СС, СД, СА, гестапо і т.д.). В країні були ліквідовані всі демократичні інститути Веймарської республіки: заборонені політичні партії, роль парламенту була зведена нанівець, прийняті антидемократичні закони. Економічне життя країни було підпорядковано мілітаристському курсу режиму. Шляхом розв'язання Другої світової війни гітлерівці прагнули досягнути світового панування.
Фашистські режими в Італії, Іспанії, Португалії, при всіх відмінностях, мали багато спільного. Вони будувалися на принципах корпоративізму. В умовах хаосу та безпорядків фашисти прийшли до влади. Вони хотіли створити державу-корпорацію замкнутого типу, де буде ''соціальний мир і порядок'', централізація й вертикальне підпорядкування. Фашисти йшли до влади з гаслами боротьби проти ''гнилої демократії й парламентаризму''. ''Все для держави, нічого проти держави, нікого поза державою'', - ці слова італійського дуче Б.Муссоліні стали символом вираження фашистської ідеї тоталітарної держави.
Військово-монархічні режими й фашистські диктатури в Болгарії, Румунії, Югославії, Польщі в міжвоєнний період були також різновидами тоталітаризму. Як правило, вони зберігали деякі демократичні інститути (парламентаризм, конституції та ін.), але ступінь придушення інакомислячих та узурпація влади практично були безмежні. Кожна з цих країн мала великі територіальні претензії й свої внутрішні проблеми прагнула розв'язати, беручи участь у переділі світу.
Окремо в ряду тоталітарних держав стояв СРСР. Проголосивши гуманні цілі й осяйні перспективи, сталінське керівництво створило політичну систему, яка мала свої особливості. Сталінська модель суспільства - це так званий революційний тоталітаризм. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення, поступове зростання партійного та державного апаратів, диктатури ВКП(б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою тощо. Основним методом встановлення та підтримки існування режиму був постійний терор проти всіх груп та верств суспільства. Тоталітарний режим в СРСР фактично був режимом особистої влади Й. Сталіна. Диктатура КПРС, відсутність плюралізму, опозиційних партій і рухів, фактичне позбавлення окремої людини реальної участі в громадсько-політичному житті країни - ці та інші риси були властиві СРСР ще кілька десятиріч і після смерті ''вождя всіх часів і народів''.
Закінчується XX ст., а тоталітарні режими все ще існують. По-різному називають себе ті чи інші країни, але суть тоталітаризму від цього не змінюється. Режим Пол Пота в Кампучії призвів до загибелі сотень тисяч людей. На сьогодні тоталітарні режими збереглися в Лівії, КНДР, [раку та деяких інших країнах.
Диктатори й керівники авторитарного типу:
Адольф Гітлер (Німеччина) - 12 років;
Клод Дювальє (Гаїті) - 15;
Анастасіо Сомоса (Нікарагуа) - 16;
Аугусто Піночет (Чилі) - 16,5;
Ніколає Чаушеску (Румунія) - 24;
Мао Цзедун (Китай) - 27;
Порфиріо Діас (Мексика) - 31;
Йосип Сталін (СРСР) - 31;
Альфредо Стреснер (Парагвай) - 35;
Кім Ір Сен (Північна Корея) - 49J
Саддам Хусейн (Ірак) - 20;
Фідель Кастро (Куба) - 40.
Тоталітаризм характеризується ознаками, властивими і для радянської України:
1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б вихідні цілі і принципи не були в ній закладені.
2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення цілей. Сила - головний аргумент, а мета виправдовує засоби.
3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його уніфікація відповідно до пануючої ідеології правлячої партії, яка володіє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона політичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства.
4. Перетворення всієї власності в державну або у власність слухняних підприємців: неможливість або надзвичайна складність вияву особистої ініціативи у господарській діяльності.
5. Тотальний контроль над особистістю, повне її підпорядкування і підкорення державі, чиновницьке свавілля від імені держави. Створення системи всебічного і постійного впливу на особистість через школу, сім'ю, засоби масової інформації, державні й громадські організації, діяльність яких повністю контролюється партдержапаратом.
6. Тотальний контроль над духовним життям і творчістю.
7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в натовп, слухняний його волі.
8. Послідовний антилібералізм та антидемократизм.
9. Месіанство - віра в життя месії, надлюдини, яка здатна все вирішити.
10. Матеріальне й духовне усамітнення (обособления, автаркія) та самоізоляція.
Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла нова суспільна ситуація. Перед молодою суверенною державою, українським народом постали завдання ліквідації наслідків панування тоталітарної системи. Серед цих завдань:
- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави. Формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних владних структур;
- трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; виховання у громадян бажання і вміння бути власником, господарем; розвиток підприємництва;
- національне відродження, відродження українського менталітету і духовності, оздоровлення міжнаціональних відносин;
- завоювання міжнародного авторитету, встановлення рівноправних зв'язків із світовим співтовариством.
60. Інтеграція в сучаснім Європі. Участь України в загальноєвропейському процесі
Перехід від конфронтації до співробітництва держав світу (друга половина 80-х- 90-ті роки), поглиблення міжнародного поділу праці та економічної взаємозалежності країн поставили питання про зміцнення їх інтеграції. Найінтенсивніше інтеграційні процеси відбуваються в Європі.
Прикладом інтеграції є діяльність Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), від якого бере свій родовід нинішній Європейський Союз. У 1987 р. члени ЄЕС ввели у дію ''Єдиний європейський акт'', за яким ліквідували існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створили єдину податкову систему, скасували відмінності у своїх законодавствах. Крім того, країни ЄЕС у травні 1992 р. уклали угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі про утворення Європейського економічного простору (ЄЕП). Тут вільно пересуваються капітали, товари, послуги і робоча сила. 6 лютого 1992 р. у м.Маастріхті (Нідерланди) краї-ни-члени ЄЕС підписали угоди, за якими з 1 січня 1993 р. розпочалося функціонування єдиного ринку. Тоді ж набув чинності договір про Європейський Союз (ЄС), на основі якого у 1999 р. завершилося створення єдиного валютного простору- замість національних валют введено єдину ''європейську валютну одиницю'' - ''євро''. Співтовариство планує розробити спільну оборонну політику й запровадити єдине європейське громадянство. Отже, має утворитися Європейський дім, яким керуватимуть Європейська комісія, Рада Міністрів, Європарламент, Євросуд і Європейська рада.
Під час розрядки в радянсько-американських відносинах (70-ті роки) розпочався рух європейських народів за зміцнення міжнародного співробітництва. Країни європейського континенту виявили прагнення до спільних принципів співжиття, співробітництва, розв'язання протиріч і створення на їх основі нової системи міжнародних відносин. їх спільні зусилля в цьому напрямі отримали назву ''європейський процес''. Головним документом, що визначає шляхи співпраці європейських держав, є Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 р., Гельсінкі).! січня 1995 р. НБСЄ дістала іншу назву - ОБСЄ (Організація безпеки та співробітництва в Європі, постійно діючий орган). Важливе значення мають документи Паризької наради (листопад 1990 р.) країн-учасниць ЄЕС -Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22-х країн, Договір про звичайні збройні сили в Європі, в яких фактично узгоджуються принципи воєнних доктрин, міжнародного співжиття, механізми загальноєвропейського процесу.