Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

Економічний прогрес України перебував у вимушеній залежності від загального стану СРСР та його сателітів. За визначеннями ''інтеграція'', ''інтернаціоналізація'', ''єдиний народногосподарський комплекс'' приховувалися дії, спрямовані на уніфікацію народів і штучне переплетення економіки різних країн і регіонів, аби ніхто, крім бюрократичної і партійної еліти, не був господарем на своїй землі. Природні родовища України бездумно експлуатувались. Довгострокові національні інтереси не враховувались.

Труднощі і суперечності економічного розвитку відбувалися на тлі зростаючої конфронтації з індустріально розвиненими країнами Заходу. Надії М.Хрущова подолати розрив між СРСР і США, ''наздогнати і перегнати'' стали примарними. За чверть століття СРСР ні на крок не просунувся у подоланні відставання від США в продуктивності праці у промисловості (55% за офіційними радянськими джерелами) і сільському господарстві (20%).

Під впливом помилкових політичних пріоритетів зовнішні економічні зв'язки СРСР виявились надміру заідеологізованими, спрямованими на країни-члени Ради економічної взаємодопомоги. Фактично відбувалось розбазарювання паливно-сировинних й енергетичних ресурсів задля досягнення політичної стабільності в підконтрольному регіоні чи виручення певних валютних коштів на Заході.

Штучна відгородженість від світу сприяла пануванню тоталітарної системи в СРСР, вела до економічного відставання країни і погіршення умов життя трудящих. Радянська економіка опинилася у кризовому стані.

64. Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках

Радянський тоталітарний режим за роки свого існування зумів встановити повний контроль над суспільною свідомістю. Проте знаходилися люди, які не погоджувались з політикою правлячої верхівки, звідки й їхня назва - дисиденти. Вони мислили інакше, ніж до того привчили більшість народу, тому називалися також інакомислячими.

Люди такого роду почали заявляти про себе за часів Хрущова. Одним з перших дисидентів був генерал Петро Григоренко. Він не був противником комуністичної ідеології і домагався головним чином того, щоб усередині партії була створена така система, за якої було б неможливо оновити диктатуру сталінського типу. Цього було достатньо, щоб звільнити його з армії, а згодом - запроторити до психлікарні.

З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й малочисе-льні, виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної ідеології.

На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний ''погром'' право-захисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його учасників. Рух був послаблений і ти.м, що деякі його учасники погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших. Проти найбільш знаних учасників руху - академіка Андрія Сахарова і письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою депортовано за кордон.

Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (''Гельсінські групи'') у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік - у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками ''Гельсінських груп'' були Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін.

Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів ''Гельсінських груп'' - найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).

На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського руху опинилися в ув'язненні або у засланні. Деякі там і померли - Василь Стус, Олекса Тихий, Василь Литвин, Анатолій Марченко та ін.

Незважаючи на репресії з боку КГБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув'язненим дисидентам волю.

Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху будила національну свідомість і підштовхнула його до опозиції існуючій системі.

65. Перебудова і розпад (1985-1991 pp.)

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери.

Але форми, глибина процесів оновлення були усвідомлені не відразу, а формувались шляхом спроб і помилок.

Перші спроби вийти з кризи були здійснені Андроповим, який став Генеральним секретарем у 1982 р. після смерті Брежнєва. Він тривалий час працював у КДБ і мав повну інформацію про розмах корупції в країні і про стан народного господарства. Андропов спробував навести порядок, застосовуючи більш жорсткі санкції проти злочинного світу, проти порушників трудової дисципліни. Було порушено цілу серію судових справ проти корумпованих посадових осіб. Такі заходи дали певний ефект: дещо збільшилось виробництво. Але радикально переломити ситуацію він не зміг. До того ж, тяжко захворів і невдовзі помер. На його місце було обрано К.У.Черненка, який вже тоді був смертельно хворий.

У березні 1985 р. після смерті К.У.Черненка на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. Весною 1985 р. він не прагнув до зміни соціально-політичного устрою, вважаючи, що соціалізм в СРСР життєздатний. Але він розумів, що ''так жити не можливо''. Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому питання суспільно-політичного життя у багатьох випадках були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку.

Весною 1985 р. вирішення більшості проблем керівництву вбачалося шляхом зосередження зусиль для підвищення темпів економічного зростання і подолання відставання машинобудування. Планувалось активізувати соціальні фактори і тим самим підвищити добробут громадян; вдосконалити систему управління народного господарства; стимулювати нові форми праці (реформи А.Аганбегяна).

Також нове керівництво внесло нові елементи в оцінку міжнародного становища і почало поворот у зовнішньополітичній сфері, заснований на пріоритеті загальнолюдських цінностей.

Друга половина 1985 і початок 1986 р. пройшли під знаком підготовки до чергового XXVII з'їзду КПРС і розгортання двох кампаній: боротьба з пияцтвом і алкоголізмом і боротьба з нетрудовими доходами. У цей час у вищому партійному і державному керівництві розгортається боротьба між брежнєвською гвардією (Гришин, Романов) новими партократами (Лігачов) і реформаторами (Яковлев, Шеварднадзе).

XXVII з'їзд КПРС не вніс принципово нового у внутрішньополітичне життя країни, але на з'їзді Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план ''класову боротьбу'' і висунувши положення про взаємозв'язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир в боротьбі за владу. (Поворот в його поглядах відбувся після зустрічі з М.Тетчер у 1984 р. після якої вона заявила: ''З ним можна мати справу'').

Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (Перебудова) виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і побічні явища, які повністю нівелювали реформи.

До того ж концепція прискорення виявила свою недієздатність. Зорієнтована на прискорення розвитку машинобудування, вона ще більше зменшила виробництво товарів широкого вжитку і тим самим посилила інфляційні тенденції, дефіцит. На відміну від традиційних криз, притаманних ринковій економіці, криза радянської економіки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання за показниками, а і зменшення обсягів виробництва. До цього додавалась інфляція (прихована), дефіцит на оптовому і на споживчому ринках.

Тоді М.С.Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ.

Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Тут вперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за допущені ''деформації'' у розбудові радянського суспільства. У засобах масової інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос стали простежуватися критичні мотиви. Але критика зводилась до того, що потрібно ''повернутися до ленінських норм'' - надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. 70-річчя Жовтня дало початок наростаючій хвилі антисталінізму.

Першим серйозним випробуванням політики гласності став конфлікт Єльцина (перший секретар Московського міськкому КПРС) із Горбачовим. Після того, як у жовтні 1987 р. Б.Єльцин виступив на Пленумі ЦК КПРС з різкою критикою щодо темпів перебудови і в адресу Лігачова, який був другою людиною у партії, його було виведено зі складу вищого партійного керівництва. Стенограма засідання цього пленуму не була опублікована, що привело до поширення різних чуток і вимог розширення гласності. Навесні 1988 р. стенограма Пленуму була опублікована, що дало могутній поштовх до розгортання гласності.

За рішенням Політбюро ЦК КПРС була створена Комісія по додатковому вивченню матеріалів, пов'язаних з репресіями, які мали місце у 30-50-ті роки. Але реабілітаційний процес зачіпав спочатку лише вищих партійних чиновників 20-30-х років. Багатьом людям важко доводилось долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим - тому що це зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар'єру на боротьбі з ''ворогами народу''.

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті ''Советская Россия'' статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої (''Не могу поступиться принципами''), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Стаття викликала ажіотаж, який був фактично спровокований Є.Лігачовим. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил. Тільки через кілька тижнів газета ''Правда'' надрукувала передову статтю, в якій стаття Андреєвої кваліфікувалася ''маніфестом антиперебудовних сил''. Поява передовиці у ''Правді'' свідчила про перегрупування сил у вищому ешелоні влади. Консервативні сили у КПРС тимчасово потерпіли поразку, що дало змогу Горбачову продовжити реформи.

У цей час робиться спроба здійснити реформування радянської економіки на засадах ''самофінансування'', ''самоуправління'', ''самоокупності''. У основі реформ лежали дві складові:

а) розширення самостійності трудових колективів (закон

''Про державне підприємство та об'єднання'';

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон ''Про кооперацію'', ''Про індивідуальну трудову діяльність'').

Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. А ослаблення бюрократичного керівництва при нестворених нових механізмах управління економікою привело до ще більшого хаосу і падіння виробництв. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи.

Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. На ній Горбачов спробував закріпити в документах партії модель ''гуманного, демократичного соціалізму'', який у загальних рисах повторював ідеї ''соціалізму з людським обличчям'' періоду празької весни 1968 р. Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських, обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася відміни такого рішення. Також на конференції були накреслені основні риси виборчої системи, за якою 1/3 депутатів обиралась від громадських організацій (100 депутатів від КПРС, трохи менше від комсомолу, ветеранів). Інші 2/3 висувались на окружних виборчих зборах, які провадились за старою схемою.