ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 24.08.2026
Просмотров: 109
Скачиваний: 0
1. Виникнення держави у Римі
Час заснування міста Рим, який історична традиція пов’язує з іменами легендарних Ромула і Рема, і відносить до 753 р. до н. е., характеризується процесами розкладу первіснообщинного ладу у племен, що розселялися біля ріки Тибр. Об’єднання шляхом воєн трьох племен (подібне афінському сінойкізму) древніх латинів, сабінів і етрусків призвело до утворення в Римі общини. Члени найстаріших римських родів називалися патриціями.
Розвиток скотарства і землеробства сприяв майновій диференціації і появі приватної власності. В цей час виникає і патріархальне рабство, джерелами якого стають переважно війни. Разом з тим зароджується класовий розподіл суспільства.
З майновою диференціацією соціальна структура римської общини ускладнювалася. В родах стали виділятися окремі багаті аристократичні сім’ї. До них переходили кращі земельні ділянки, що вважалися ще колективною власністю общини. Вони отримували і велику частку військової здобичі. Разом з тим із общинників, що збідніли, а іноді, із відпущених на волю рабів, з’явилася і відокремлена соціальна група — так звані клієнти. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони знаходилися під заступництвом патронів з патриціїв, за що, в свою чергу, повинні були робити їм майнові і особисті послуги.
Сприятливі для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне, з точки зору обміну і торгівлі, географічне положення і війни залучали в Рим все більше прийшлого населення з сусідніх племен. Ці люди не входили до римської общини і отримали назву плебсу. Плебс поповнювався і за рахунок тих, хто розорювався і втрачав зв’язок з общиною. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли отримувати земельні ділянки тільки з вільної частини общинного земельного фонду, не мали права одружуватися з членами общини і були позбавлені можливості брати участь в управлінні її справами. На чолі римської общини стояв виборний вождь — рекс. Хоч за традицією його називали царем (звідси «період царів»), його повноваження були обмежені. Як і у афінського базилевса вони зводилися головним чином до військових, релігійних і судових. Органом управління була рада старійшин родів — сенат. Загальні питання розглядалися на народних зборах. Однак їх рішення могли бути знехтувані сенатом і рексом. Останній міг видавати загальнообов’язкові постанови.
В організації римської общини привертає увагу чіткість її побудови. В общину входило 300 родів, що об’єднувалися в 30 курій, які, в свою чергу, входили в 3 триби. Якщо триби виникли внаслідок об’єднання трьох племен, то стрункість організації общини носить на собі явний відбиток свідомої діяльності, викликаної потребою «замкнути» общину в умовах обмеженості її земельного фонду і необхідності його розширення воєнним шляхом. Останнє підтверджується і тим, що народні збори скликалися по куріях — куріатні коміції. Кожна курія в зборах була представлена тільки воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос.
Воєнізований характер римської родової організації дозволяв їй якийсь час підтримувати свій замкнений характер. Але в Римі розвивалися процеси, які неминуче повинні були прискорити її крах. Зростання чисельності плебсу, концентрація в його руках ремісничого виробництва і торгівлі перетворили плебеїв у своєрідну, щоправда, етнічно неоднорідну, з переважанням етруського елементу, общину. Соціальне значення і сила цієї общини зростали. Всередині неї, також як і в римській общині, розвивалася майнова диференціація.
З’явилися багаті плебеї — ремісники і торговці, які починали відігравати все зростаючу роль в економіці Риму. Вони гостро відчували своє безправ’я. Разом з тим збільшилося число плебеїв-бідняків, багато з яких ставали неоплатними боржниками патриціїв і попадали в боргову кабалу. Зростання збіднілої частини плебсу в умовах зростаючої чисельності рабів значно посилювало небезпеку.
Становище ускладнювалося і тим, що римляни були вимушені залучати плебеїв до участі у військових походах. Невідповідність, що розвивалася між великою роллю, яку в житті Рима став відігравати плебс, і його безправним становищем, породила боротьбу плебеїв за урівняння їх у правах з членами ослабленої внутрішніми протиріччями римської родової общини, представленої її провідною силою — патриціями. Перипетії цієї боротьби невідомі, але її результат очевидний — вона закінчилася перемогою плебеїв, зруйнувала замкнену римську родову організацію і розчистила тим самим шлях до утворення держави.
Таким чином, виникнення держави в Стародавньому Римі було результатом загальних процесів розкладу первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Але ці процеси були прискорені боротьбою плебеїв за рівноправність з членами римської общини, що остаточно зруйнувала основи родового ладу Стародавнього Рима. На зміну полісу, як політичній общині, прийшла держава.
Історична традиція пов’язує закріплення перемоги плебеїв і виникнення держави в Стародавньому Римі з реформами рекса Сервія Туллія, що відносяться до VI ст. до н. е.
Реформи Сервія Туллія. Реформи Сервія Туллія поклали в основу общинної організації Риму майновий і територіальний принципи.
1. Все вільне населення Риму було розділено на майнові розряди. В основу розподілу було покладено розмір земельної ділянки, якою володіла людина (пізніше, з появою в IV ст. до н. е. грошей, була введена грошова оцінка майна в ассах — дрібній римській монеті). Цей розподіл виглядав таким чином:
І розряд — до 100 тис. ассів ІІ розряд — до 75 тис. ассів ІІІ розряд — до 50 тис. ассів ІV розряд — до 25 тис. ассів V розряд — до 11 тис. ассів
Над першим розрядом підносилися вершники — патриції і плебеї, майно яких оцінювалося понад 100 тис. ассів; нижче п’ятого розряду знаходилися пролетарі (від римського «proles» — потомство, ті, у яких не було нічого, крім дітей. — Л. Б., С. Б.), ремісники, музиканти. Кожний розряд виставляв певну кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії (сотні): вершники — 18 центурій; перший розряд — 80; другий третій, четвертий — по 20; п’ятий — 30; військові ремісники — 2; військові музиканти — 2; пролетарі — 1. Усього було 193 центурії.
Найбільш важливим в цій частині реформ було те, що центурії стали не тільки військовими, але і політичними одиницями. З часу реформ нарівні з куріатними народними зборами стали скликатися народні збори за центуріями — центуріатні коміції, де кожна центурія мала один голос і голосування за традицією починалося з центурій вершників і першого розряду. Якщо ці центурії виступали спільно, думка інших не мала значення.
Голосування припинялося, як тільки солідарно висловлювалися перші 98 центурій. Рішення народних зборів за центуріями отримувало силу закону, і ці збори відтісняли на другі ролі народні збори по куріях. У всьому цьому можна побачити тонкий політичний розрахунок, розуміння дійсних цілей державної організації, що створювалася.
2. Друга частина реформ — розподіл вільного населення за територіальним принципом — посилила процес ослаблення кровнородинних зв’язків, що лежали в основі первіснообщинної організації. У Римі було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округів, за якими зберегли стару назву племен — триби. У трибу входили і патриції, і плебеї, що жили в ній і підкорялися її старості. Він же збирав з них податки. Трохи пізніше по територіальним трибам також стали скликатися свої збори — трибутні коміції, в яких кожна триба мала один голос. Їх роль тривалий час залишалася другорядною, але розподіл населення за трибами, в яких патриції і плебеї мали однакові обов’язки, свідчило про появу в організації публічної влади в Римі, з її територіальним, а не кровнородинним принципом, державних ознак.
Реформи Сервія Туллія, таким чином, завершили процес зламу основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу «римського народу», допустивши їх до участі в центуріатних і трибутних народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їх панування над рабами. У той же час Реформи Сервія Туллія не усунули повністю політичних і соціальних обмежень плебеїв. Подальші два віки в історії Риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрівняння їх у правах з патриціями.
Новоутворена Римська держава в своєму розвитку пройшла декілька періодів:
1. Період розкладу родового ладу і виникнення Римської держави — 753—509 рр. до н. е.
2. Період республіки — 509—30 (27) р. до н. е.
3. Період монархії — 30 (27) р. до н. е. — VII ст. н. е., який в свою чергу поділяється на кілька етапів:
а) принципат — 30 (27) р. до н. е. — 284 р. н. е.;
б) домінат — 284 р. н. е. — VII ст. н. е.):
· домінат періоду єдиної імперії — 284—395 рр.;
· домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 рр.;
· домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395 — VII ст. н. е.
Відносно періодизації домінату. В історико-правовій літературі склалася стійка думка про те, що з падінням Західно-Римської імперії (476 р.) історія держави Стародавнього Риму завершується, а історія права, що пережило давньоримську державність, продовжує розвиватися і в остаточному, концентрованому вигляді проявляється у Зводі законів візантійського імператора Юстиніана І (528—565 рр.).
З першою частиною цього твердження, тобто припиненням історії Давньоримської держави в зв’язку з завоюванням варварами Західно-Римської імперії, ми б не погодилися, тому що державно-правові інститути Римської імперії продовжували своє життя ще певний час на її Східній частині, т. зв. Ромейській (Східно-Римській) імперії.
Столиця, і, відповідно, весь центральний апарат єдиної імперії, були перенесені в Константинополь ще у першій третині IV століття. Успадкована від Римської імперії державно-адміністративна і правова організація аж до VII ст. кардинальних змін не зазнавала. До цього ж часу Ромейська імперія за своєю сутністю залишалася ще рабовласницькою державою: тільки в VI—VII ст. було знищено значне землеволодіння рабовласницького типу, рабська праця перестала відігравати основну роль у виробництві.
Невідповідність старих рабовласницьких державно-правових інститутів новим феодальним відносинам, які складалися, призвело у другій половині VII ст. до занепаду Ромейської імперії і, таким чином, до завершення історії рабовласницької Римської держави. Своє життя Стародавній Рим, як феодальна держава, на нашу думку, продовжив під іншою назвою, а саме Візантія21.
2. Періодизація римського права
Право Стародавнього Риму, виникнення якого було пов’язане з глибинними процесами, що мали місце у римського суспільстві та державі, пройшло у своєму розвитку три періоди.
1. Найдавніший період (VI — середина III ст.
до н. е.). Римське право цього періоду характеризувалося ще полісною замкнутістю, архаїчністю, нерозвиненістю й сакральним характером основних інститутів.
2. Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е). Саме протягом даного періоду римське право поступово звільнялось від залишків патріархальності та релігійності й перетворювалося в світську юридичну систему, що характеризувалася більш високим рівнем розробки не тільки рабовласницьких, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знайшла своє вираження і в юриспруденції, яка дала світові зразки глибокого правового аналізу і високої юридичної техніки.
3. Посткласичний період (IV—VI ст.). У цей час, у зв’язку із занепадом рабовласницького суспільства й державності, римське право практично перестає розвиватися, несе на собі відбиток загальної економічної й політичної кризи. Зміни, які відбувалися в ньому в цей час, були пов’язані, передусім, з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формувалися.
3. Суспільний та державний лад Риму
Будь-який римський громадянин, яким би не було його становище, вважався безумовним власником політичних прав. Громадянство у Римі набувалося:
1) народженням від римлянина чи римлянки (або від римлянки, яка не перебувала у шлюбі);
2) усиновленням чужоземця римським громадянином:
3) відпущенням на волю раба;
4) даруванням римського громадянства цілим народам або окремим особам.
Стаючи громадянином Риму, людина отримувала основні політичні права: вона могла брати участь у народних зборах, бути воїном, отримувати від держави земельний наділ. На відміну від інших державу Римі правоздатність наставала за наявності одночасно трьох статусів: бути вільним, а не рабом; бути громадянином Риму; бути вільним від влади домогосподаря.
Римське державне право можна було втратити через продаж у рабство за несплату боргу (доки не було скасовано боргову кабалу); за вчинений злочин; унаслідок вигнання з Риму.
Вільновідпущениками були раби, яких відпустили на волю. Формально вони ставали римськими громадянами, але їхні права було урізано. Вільновідпущеник не міг служити в армії, не міг бути обраним на якусь посаду, голосував лише в територіальній трибі, міг без обмежень бути учасником цивільно-правових відносин.
Латини - мешканці долини Лаціум, найближчі сусіди Риму. Римського громадянства вони не мали, могли здійснювати в Римі будь-які правові акти. їхні спори розглядали римські суди.
Перегринами були всі мешканці за межами Лаціуму. Це землі, завойовані Римом. Жодних політичних прав у них не було. У своїх майнових стосунках з римськими громадянами перегрини керувалися "правом народів".
Раби були важливою робочою силою в Римі, рабство прийняло класичні форми. Пан мав над рабом право життя та смерті. Правове становище раба в Римі характеризувалося словами, які повторяли пани: "раб - знаряддя, що говорить", "раб - сутність речі". Відповідно раб не мав родини, не міг мати власності. Пан міг наділити раба майном для оперативного управління. Таке майно, передане рабу для отримання вигоди, називали пекулієм.
Розвиток Риму, його державних органів та суспільних інститутів формувався під знаком багатовікової боротьби плебсу та патриціїв. Слід зазначити, що плебеї у цій боротьбі досягли успіху. Доказом тому є такі закони:
494 рік до н. е. - "Про плебейські трибуни"; 450 рік до н. е. - "XII таблиць";
Закони консулів Валерія і Горація, основні положення яких звучали так: 1) недоторканність трибунів, 2) право апеляції на смертельні вироки та тілесні покарання на народних зборах, 3) рішення плебейських зборів наділялися силою законів;
444 рік до н. е. - ухвалено закон, що проголосив законність шлюбів між плебеями та патриціями;
367 рік до н. е. - закони Секстія і Ліцинія, основні положення яких зводилися до заборони патриціям займати більше 500 югерів землі (125 га);
326 рік до н. е. - закон про заборону боргового рабства;
312 рік до н. е. - закон цензора Аппія Клавдія, який запропонував, аби до сенату допускалися магістрати, чиї батьки були вільновідпущениками, право голосу з'являлося і у безземельних при голосуванні у сільських трибах;
300 рік до н. е. - ухвалено закон, що дозволив плебеям брати участь у жрецьких колегіях.
Органи влади
Сенат. Основним органом влади в Римі продовжував бути Сенат. Сенаторів призначала колегія цензорів. Спочатку в сенаті було 300 сенаторів, а пізніше його чисельність досягла 600 знатних людей. Тут засідали й консули (консуляри), що відбули свій строк, а також колишні претори і квестори - скарбники. Скликали сенат вищі магістри: консул, претор, а згодом і народний трибун. Хто збирав сенат, той і головував у ньому. Будь-який законопроект спочатку обговорювали в сенаті, а потім виносили на голосування в центуріатні коміції. Така сама процедура була й при обранні посадових осіб. Сенат міг оголосити ухвалений зборами закон чи постанову недійсними. І в цьому полягали його законодавчі функції.
Сенат виконував функції виконавчої влади. До його компетенції входили: управління провінціями, спостереження за державним майном, формування та затвердження бюджету, монетна справа, будівництво доріг, військова справа, справа культів та ін. Також Сенат розпоряджався скарбницею. За умов війни, повстання рабів Сенат міг установити тимчасову (до шести місяців) військову диктатуру. Тоді один з консулів призначав диктатора, якого було наділено надзвичайною владою. Хоча Сенат і не був судовим органом, але в окремих випадках давав рекомендації щодо розслідування злочинів.
Народні збори (коміції) в Римі були двох видів: центуріатні та трибутні.
Голова, який вів народні збори, звертався до народну з промовою, в якій він викладав питання, що виносилося на голосування. Одразу ж після промови головуючого кожний йшов до своєї центурії. Центурії будувалися за майновим цензом. Попереду всіх вишиковувалися 18 центурій, що складалися з найбагатших громадян, які у разі війни мали з'являтися верхи. За вершниками вишиковувалися 80 центурій першого розряду, а за ними - всі інші центурії. Були ще чотири центурії, які стояли окремо: тесль, медиків та дві сотні музикантів. Так готувалися до голосування 193 центурії. Кожна центурія мала один голос.
Магістратура. Важливим органом державної влади в республіканському Римі була магістратура. До її системи входили магістрати, тобто посадові особи, що представляли Римську державу і від її імені здійснювали державні акти в галузі судочинства чи управління.
Характерними особливостями посади магістрату були: І) виборність: 2) колегіальність; 3) короткостроковість служби; 4) відповідальність перед народом; 5) безоплатність у відправленні служби.
Першою характерною ознакою магістрату була виборність. Вибори магістратів проходили на народних зборах - у центуріатних та трибутних комісіях.
Другою характерною ознакою магістратури була колегіальність. Одну посаду зазвичай обіймала група магістратів. Особливість цієї колегіальності полягала в тому, що кожен магістрат вирішував питання, які підлягали ведінню цієї магістратури, самостійно. У разі непогодження з діями одного з магістратів інші магістрати могли позбавити юридичної сили його акти шляхом вираження свого протесту словом "забороняю" чи "ветую". Така дія колегії магістрату називалася інтерцесією.
Третьою характерною ознакою посади магістрату була її короткостроковість. Всі магістрати обиралися на один рік, за винятком цензора (п'ять років).
Четвертою ознакою цієї посади була відповідальність магістратів перед народом. Вищі магістрати могли притягатися до суду народних зборів після сплину строку перебування на посаді, а нижчі - навіть до сплину цього строку.
П'ятою ознакою посади магістрату була її безоплатність, оскільки магістрати не отримували жалування за свою роботу. Це пояснювалося тим. що ганебно брати винагороду за служіння батьківщині.
Кожен магістрат мав свій апарат, який складався з його ради, канцелярії, де працювали секретарі та письмоводителі, охоронці, глашатаї та посильні. Всі ці особи отримували жалування.
Магістрати поділялися на ординарні та екстраординарні (надзвичайні).
Ординарні магістрати. Консули. На чолі ординарних магістратів стояли два консули. їм належало вище військове командування. Крім того, консули мали низку інших повноважень:
а) керували набором римських громадян до армії;
б) призначали командний склад в армії та відправляли правосуддя в армії;
в) розпоряджалися здобиччю;
г) укладали перемир'я з ворогом та ін.
Претори. Помічниками консулів стали претори. Спочатку вони заміщали консулів під час їх відсутності в Римі та виконували обов'язки з охорони громадського порядку, тобто керували поліцією. Згодом вони почали керувати правосуддям.
Цензори. До обов'язків цензора входило встановлення цензу громадян Рима і розподіл їх по трибах, розрядах та центуріях, складання сенатського списку. Цензор здійснював нагляд за мораллю та мав право призначати громадянам покарання за аморальну поведінку. Цензори також брали участь в управлінні фінансами держави.
Еділи. Виконували поліцейські обов'язки. Спостерігали за порядком у місті, пожежною поліцією, влаштуванням ігор та видовищ, постачанням продуктів, наглядали за торгівлею на ринках. Еділів було четверо.
Квестори. Були помічниками консулів. Потім до їх компетенції стали входити провадження попереднього слідства по кримінальних справах, завідування державним казначейством, державним архівом.
Плебейські трибуни. Контролювали патрицієв у Сенаті, а також магістратів на всіх рівнях управління. Мали право вето на будь-яке рішення магістрату чи сенату і навіть на ухвалене судове рішення. Будь-який мешканець мав право звернутися до трибуна по допомогу та захист.
Місцеве управління. Одноманітності в управлінні Римом не було. Мешканці його територій, що повністю отримували права римських громадян, включалися до однієї з територіальних триб і користувалися самоврядуванням. У територіях, що не отримували повністю прав римського громадянства, було організовано так звані муніципії (від слова "muñera" - повинність), які мали обмежену автономію. Судочинство в них було доручено особливим посадовим особам із Риму (praefecti jure dicundo), тому ці території іменувалися префектурами.
4. Поняття та система Римського приватного права
Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: цивільне
право; право народів; преторське право. Ці три системи в сукупності
складали римське цивільне право. Цивільне право Стародавнього Риму —
споконвічне, сугубо національне і найдавніше право, що регулювало
майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося
національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким
консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу
Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало
йому замкнутого характеру. Основним джерелом були Закони XII таблиць,
прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 рр. до
н.е.).Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського
рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми
перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу,
які швидко змінювалися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових
майнових відносин, що виникали на руїнах римського тоталітаризму.
Цивільне право не здатне було регулювати майнові відносини між римськими
громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму,
з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву
торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і
за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами.
Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завойовницькі
війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього
Апеннінського півострова, а потім і Середземномор'я. Місто-держава
поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи
мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла
зворотний вплив і на римське цивільне право. Так виникла ще одна система
римського приватного права — право народів як різновид римського
цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права:
більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної
обмеженості, властивих римському цивільному праву. Названі системи
існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно
збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право
вбираю в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали
зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог
цивільного обороту, що бурхливо розвивався. Їхні норми виявилися
безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати
більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком
цивільного права і права народів виникла ще одна система римського