ВУЗ: Не указан

Категория: Не указан

Дисциплина: Не указана

Добавлен: 24.08.2026

Просмотров: 194

Скачиваний: 0

ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.

Вільновідпущеники (libertini). Відпущені на волю раби іменувалися libertini - вольноотпущенниками. У найдавніший період не існувало будь-яких обмежень у справі звільнення рабів. Але в період пізньої республіки та ранньої імперії, коли чисельність рабів помітно зменшилася, посилився контроль держави в цій області. Відпущення на волю без дотримання суворо встановлених форм або з їх порушенням вважалося недійсним. А відпущений на волю раб (вольноотпущеннік) ніс ряд обов'язків щодо свого пана. Колишній пан ставав патроном, а колишній раб - клієнтом. Обов'язки клієнта виражалися в словах "повагу" і "особисті послуги". На практиці це означало заборону на звернення до суду на пана, і, отже, колишній раб залишався фактично беззахисним проти свавілля патрона; він зобов'язаний був надавати панові різного роду послуги, в тому числі і майнового характеру; патрон мав право на частину спадщини вільновідпущеника, а також на отримання від нього аліментів. Лібертіна були обмежені і в сфері публічного права: вони не служили у війську, в I столітті н.е. вони втратили jus suffragii, не мали права бути включеними до складу сенату.

Колони (coloni). Колонами римські юристи називали орендарів і тих, хто отримував землю та інвентар за договором або сидів на землі з покоління в покоління, і тих великих орендарів, які обробляли землю за допомогою своїх рабів або здавали землю невеликими ділянками суборендарям. "Колонат" - складна проблема періоду імперії. Питання про юридичну природу даного інституту слід вирішувати виходячи з соціально-економічної обстановки того періоду. Поступово окремі провінції починають набувати економічну самостійність, жити своїм власним життям. Економічний ж панування Риму припиняється вже з другої половини I століття н.е. До цього часу господарство, засноване на рабській праці, починає себе зживати. Рабство не дає передумов для інтенсивної праці, бо раб не зацікавлений в результатах своєї роботи. Тому великі господарства (латифундії) дробляться на дрібні ділянки (парцели), на які і саджають рабів. Отже, раб стає самостійним виробником, а рабство в цілому переходить в якусь нову свою стадію. З іншого боку, і дрібні селяни знижуються в своєму соціально-економічному рівні. Вони також прикріплюються до землі: на цих двох коренях і створюється колонат, тобто такий юридичний інститут, при якому безпосередній виробник прикріплюється до землі. Колони вважалися вільними людьми, а за користування землею зобов'язані вносити її власнику певний оброк або подати, виконувати повинності. Колон міг мати сім'ю, самостійно вести господарство. З часу Діоклетіана відбувається поступове прикріплення колонів до землі, і протягом тривалого історичного періоду правове становище колонів наближається до феодально-залежним селянам. Освіта стану колонів - найбільш помітне прояв формування нових станових поділів в позднеримское суспільстві. Законодавство іменує колонів "рабами землі". Це означає, що якщо колон сходить із землі, то землевласник має право повернути його на землю і навіть покарати. Колонат - стан спадкове. Діти колона зобов'язані сидіти на тій же ділянці, на якому сидить батько, і зійти з цієї ділянки вони не мають права. Тенденція станової диференціації поширюється і на інші верстви вільного населення. Станові поділу поглиблюються, "вищі" більш різко протиставляються "нижчих". У 212 році імператором Марком Аврелієм Антоніном Каракаллою був виданий едикт про надання майже всім вільним жителям права римського громадянства. Завдяки цьому едикту поступово був здійснений процес перетворення величезного конгломерату племен і народностей у більш-менш однорідне суспільство. Правові відмінності між різними категоріями населення згладилися. До початку III століття н.е. відмінності між jus civile (цивільне право) і jus gentium (право народів) остаточно зникають. Ці дві гілки приватного права зливаються. В усякому разі, в період пізньої імперії питання про правоздатності значно спростився. Різниця між громадянами, латинами, перегринами втратило практичне значення. Все населення імперії відтепер ділиться лише на громадян і рабів.


13. Поняття, правосуб’єктність і види юридичних осіб.

Вже в найдавніший період у Римі утворюються релігійні, професійнікорпорації. Але вони не володіють відокремленим від фізичних осіб майном і тому їх не можна повною мірою вважати юридичними особами. Пізніше риси юридичної особи набуває скарбниця імператора - фіск (fiscus), поступово зливається з державним майном. Правда, фіск був юридичною особою особливого роду: на його майно не поширювалися давностниетерміни, вимоги фіску отримувалиперевагуперед вимогами інших кредиторів.

Таким чином, в римському праві під юридичними особами розумілися об'єднання окремих господарів або власників (фізичних осіб), які мали окрему організацію, володіли певними майновими засобами. Їх можна іменувати корпораціями або союзами: наприклад, союзи з релігійними цілями, професійні спілки ремісників (чоботарі, пекарі, солевари). У період республіки число їх збільшується, з'являються корпорації нижчих чиновників, похоронні товариства ін З часом змінюється і правове становище різного роду господарських корпорацій. Зізнається нероздільність їх майна. Вони стають самостійними суб'єктами приватного права. Також імуніципії (міські громади)отримують правоздатність, що наближається до статусу сучасних юридичних осіб. Цей же статус незабаром придбали і приватні корпорації. Слідом за ними - установи, спочатку церковні, потім різноманітні благодійні - притулків, лікарень, виховні будинки. Порядок утворення корпорацій не був однаковий на всьому протязі історії Стародавнього Риму. За законами XII таблиць в період ранньої республіки вони виникали вільно і не потребували попереднього дозволу з боку органів державної влади. Важливо лише, щоб цілі корпорації несуперечили нормам публічного права, а для її створення досить було трьох чоловік. У період пізньої республіки і принципату (у міру поступової концентрації влади в руках принцепса) корпорації виникали з дозволу сенату. Отже, ми зобов'язані римлянам не тільки ідеєю юридичної особи, але і практичним її втіленням.

Римляни також теоретично обгрунтували і сутність юридичної особи:

1) корпорація як єдине і нероздільне ціле розглядається як приватна особа;

2) юридичне існування корпорації не припиняється і не порушується виходом окремих членів з її складу;

3) майно корпорації відособлене від майна її членів;

4) корпорація як юридична особа вступає управові відносиниз іншими особами за допомогою уповноважених нею фізичних осіб;

5)юридичні особи могли бути носіями не тільки майнових, а й особистих немайнових прав, наприклад, патронаж над вольноотпущенниками.

Після визнання християнства державною релігією статус юридичної особи отримали церковні установи (ecclesia), а потім лікарні і притулки. Разом з тим правове регулюванняі доктринальна розробка інституту юридичної особи в Стародавньому Римі перебували в зародковому стані. Неповнота та непослідовність конструювання інституту юридичної особи в Стародавньому Римі пояснюються цілком певними соціально-економічними причинами: в ту історичну епоху вони грали незмірно меншу роль, ніж індивідуальні суб'єкти, тому не їм, а індивідуальним суб'єктам як центральній фігурі древнього суспільства і була приділена головнаувагав нормах і доктрині приватного права. Однак саме римлянам ми зобов'язані прообразом юридичної особи, а найбільш поширеною формою сучасного юридичної особи єакціонерне товариство- потужний каталізатор цивілізованої економіки. Безсумнівно, до європейських та російську правові системи воно прийшло з римського права.


14. Поняття та особливості сімейних правовідносин. Умови й порядок

Сім'я - це засноване на шлюбі чи кровній спорідненості невелике об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою та моральною відповідальністю. Давня римська сім'я (фамілія) об'єднувала під владою її голови (патер) дружину, дітей, інших роди­чів, які проживали разом і вели спільне господарство, а також кабаль­них і рабів. Сам термін "фамілія" первісно означав не лише колектив людей, але й усю сукупність майна, тяглової худоби та інших матеріа­льних ресурсів цього колективу. Це об'єднання базувалося не стільки на кровній спорідненості його членів, скільки на владі домовладики-патера. Влада ця була практично необмеженою, він міг піддати кож­ного члена фамілії будь-якому покаранню, аж до позбавлення життя чи продажу у рабство. Повноправним громадянином Риму вважався лише глава сім'ї - квірит. Під його владу потрапляли не лише дружи­на, діти, раби, але й невістки та зяті його - звісно, за умови, що вони не стали членами іншої родини (тестя, свекра) під владою свого домо-влздики-квірита. Влада над членами сім'ї носила назву манус.

Агнатська сім 'я - це спорідненість через осіб чоловічої статі. Сис­тема агнатського споріднення мала свої ступені, тобто була ієрархіч­ною, але - завдяки інституту усиновлення - відкритою. Агнатська сім'я грунтується не на принципі кровної спорідненості, а на владі глави сім'ї. Тільки домовладика був повністю правоздатним та мав право укладати правочини. Агнатська (цивільно-правова) спорідне­ність відрізнялася від "природного", кровного (когнатського) спорід­нення (яке включало й родичів по матері) тим, що зміст агнатства був передусім правовим (агнатство - поняття правове). Дочка, яка вийшла заміж і стала членом іншої родини, втрачала зв'язок з своєю попере­дньою сім'єю і не могла претендувати на спадщину. І, навпаки, при­ймак стає членом нової родини і після смерті патера претендує на свою частку спадщини на рівних підставах з синами (якщо успадку­вання відбувається за законом, а не за заповітом).

Оскільки такий юридичний підхід суперечив природному бажан­ню батьків турбуватися про майбутнє своїх дітей, з часом агнатська родина була замінена когнатською сім'єю, де визначальним став принцип кровної спорідненості. Одруження перестало розривати май­нові відносини батьків і дітей, стало можливим успадкування і аліментування між родичами, що формально перебували під владою різних домовладик.

15. Укладення шлюбу

Умова шлюбу - добровільність намірів сторін. У випадку, якщо патер заперечував право своєї дочки чи сина укласти шлюб з їх влас­ними обранцями, його дії можна було оскаржити перед магістратами. Згода батька сімейства (досягнута навіть під тиском суспільної дум­ки), під чиєю владою перебував син сімейства, в принципі, вважалася вирішальною, оскільки невістка переходила під його владу. Проте тільки у найбільш ранній період римської історії шлюб укладався за взаємною згодою домовладик, без волі подружжя. Другою умовою служило досягнення сторонами шлюбного віку (12 років для дівчат і 14 - для хлопців). Третьою - неперебування в іншому законному шлюбі, а також дотримання траурного року для вдови. Оскільки дитина,

народжена аж до десятого місяця з моменту смерті включно, вважала­ся нащадком померлого чоловіка, шлюб протягом траурного року розглядався як доказ подружньої зради, а, в свою чергу, шлюб з ви­критим коханцем вважався недопустимим з моральних та релігійних міркувань. Пізніше подібний шлюб усе ж визнавався законним, але з безчестям для вдови. Ще умовою вважають відсутність близької спо­рідненості. Неможливим був шлюб батька з дочкою, нехай навіть і прийманою і звільненою згодом з-під батьківської влади. Не допуска­лися шлюби між опікуном і підопічною та викритими перелюбника­ми. Вище говорилося про недопустимість шлюбів між свояками та про обмеження для сенаторів і провінційних магістратів. За дотри­мання певних умов можливим було узаконення конкубінату і дітей від конкубіни.

Припинення шлюбу відбувалося по смерті одного з членів подруж­жя, втрати свободи чоловіком або дружиною (громадянська смерть), або розлучення. При шлюбі з чоловічою владою вимагати розлучення міг лише чоловік, що не виключало зловживань з його боку. Згодом законодавство чітко визначило достатні підстави для того, щоб чоло­вік у шлюбі міг поставити вимогу для розлучення. Такими підставами слугувало порушення подружньої вірності дружиною, чаклунство на дітей та ...утруднення чоловіку доступу до спиртного.


Розлучення в шлюбі сіне ману відбувалося спрощено - за взаєм­ною згодою сторін або шляхом подання односторонньої заяви про відмову від шлюбного життя. Але навіть у шлюбі кум ману жінку від безчестя рятували законні причини розлучення: а) імпотенція чолові­ка протягом 3-х років; б) полон чоловіка, якщо протягом 5-ти років немає звістки; в) постриження в черниці.


16. Поняття та види шлюбу за римським приватним правом

Шлюб поділявся на види: законний римський шлюб та шлюб, що укладався між перегрінами та ін. вільними, які не мали права вступа­ти в законний римський шлюб. Діти від такого шлюбу не отримували прав римського громадянина. Категорично заборонялися шлюби між римськими громадянами (громадянками) і перегрінами та ін. категорі­ями населення.

Законний римський шлюб поділявся на два види.

Шлюб кум ману встановлював владу чоловіка над жінкою зі владою.

Шлюб сіне ману не породжував влади чоловіка над жінкою та вза­галі не встанавлював юридичного зв'язку між ними. Жінка залишала­ся під владою попереднього домовладики або самостійною. Цей останній вид шлюбу згадується уже в Законах XII Таблиць. Щоправ­да, у цьому випадку дружина повинна була наприкінці кожного року проводити три дні у сім'ї свого батька, інакше чоловік отримував пра­во кум ману на неї за ...набувальною давністю. З часом шлюб сіне ману практично повністю витісняє кум ману, що пояснювалося економі­чними та ін. причинами.

Законний римський шлюб та його різновиди. Конкубінат.

Загальна різниця в юридичній природі шлюбів cum manu іsіne manu природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.

При шлюбі cum manu, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі sіne manu. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sіne manu, дружина набувала ім’я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відносини. До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок.

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Лише законодавство останніх імператорів (Юстина, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов’язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого.


17. Конкубінат і контуберніум

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постійне (не випадкове) спільне проживанння чоловіка та жінки з наміром утворення сім'ї, яке називалося конкубінатом (сопсиbinatus). Для того, щоб створити римську сім'ю, громадяни повинні були володіти jus connubi. Відсутність - у однієї із сторін jus connubi не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки вступали у фактичні відносини з наміром створити сім'ю, то виникає конкубінат - проміжне становище між шлюбом і позашлюбним станом. Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Конкубінат — позашлюбне співжиття без постійної волі партнерів вести спільне подружнє життя (affection maritalis) і без знаків поваги стосовно партнера по шлюбі (honor matrimonii). Конкубінат став широко розповсюдженим явищем після видання строгих законів Октавіана Августа про шлюб (Іех Jиlіа de аdulteriis; Іех Jиііа dе соеrcendo; Іех Julіа miscella). Незважаючи на суспільне значення і поширеність навіть у вищих колах, конкубінат не мав правових наслідків: співмешканка (concubina) не розділяла суспільного становища співмешканця (сопсиbinus), що поряд з конкубінатом міг бути одруженим, у той час як конкубінат дружини являв собою подружню зраду (adulterium). При принципаті правове поняття конкубінату було поширено на усі випадки, коли неможливий шлюб (matrimonium), насамперед, через соціальну нерівність.

Лише християнські імператори формують конкубінат як правовий інститут, як сурогатний шлюб (соnjugium іпаеqиаlе). Він є неповноцінним у соціальному відношенні, але проте строго моногамним, неможливим до досягнення визначеного віку, одночасно з законним шлюбом. Поліпшується і правове положення дітей, породжених у цьому шлюбі. Більш того, при Юстиніані будь-яке постійне співжиття з порядною жінкою вважається шлюбом, якщо сторони не зробили усної чи письмової заяви (testatiо) у протилежному змісті. У Візантії конкубінат був відмінний Левом VI Мудрим (Філософом) між УШ-ІХ ст.ст, на Заході припинився в XII ст

Конкубіна - це не дружина, вона не могла поділяти становище свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти. Але ці діти відрізнялися від незаконнонароджених і називалися liberti naturals (природні діти). Згодом був установлений порядок узаконення таких дітей. Спочатку жінка в таких відносинах не набувала становища і соціального статусу свого фактичного чоловіка, однак згодом ряд прав було визнано і за конкубіною. Дитина, народжена такою жінкою, могла за бажанням її батька бути узаконеною і набувати прав дитини, народженої у шлюбі. Слід звернути увагу на те, що конкубінат міг мати місце тільки за відсутності jus connubii. В іншому разітреба було укладати законний шлюб або залишатися у фактичних шлюбних відносинах (D.25.3.7.)    До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів — контуберніумах (conturbernium). Зв'язок раба з рабинею, як і з будь- якою жінкою, не визнавався шлюбом і не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Порівнюючи законний шлюб і контуберніум ми бачимо, що при контуберніумі статус дітей повністю залежав від того, яке правове становище займала мати, якщо вона була перегринкою, то відповідно і її діти також ставали перегринами. Батько не мав влади над дітьми саме тому, що вони не розділяли з ним його статус. І навпаки було при укладенні законного шлюбу, адже в ньому батько мав необмежену владу не лише над жінкою.


16. Поняття та види шлюбу за римським приватним правом

Шлюб поділявся на види: законний римський шлюб та шлюб, що укладався між перегрінами та ін. вільними, які не мали права вступа­ти в законний римський шлюб. Діти від такого шлюбу не отримували прав римського громадянина. Категорично заборонялися шлюби між римськими громадянами (громадянками) і перегрінами та ін. категорі­ями населення.

Законний римський шлюб поділявся на два види.

Шлюб кум ману встановлював владу чоловіка над жінкою зі владою.

Шлюб сіне ману не породжував влади чоловіка над жінкою та вза­галі не встанавлював юридичного зв'язку між ними. Жінка залишала­ся під владою попереднього домовладики або самостійною. Цей останній вид шлюбу згадується уже в Законах XII Таблиць. Щоправ­да, у цьому випадку дружина повинна була наприкінці кожного року проводити три дні у сім'ї свого батька, інакше чоловік отримував пра­во кум ману на неї за ...набувальною давністю. З часом шлюб сіне ману практично повністю витісняє кум ману, що пояснювалося економі­чними та ін. причинами.

Законний римський шлюб та його різновиди. Конкубінат.

Загальна різниця в юридичній природі шлюбів cum manu іsіne manu природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.

При шлюбі cum manu, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі sіne manu. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sіne manu, дружина набувала ім’я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відносини. До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок.

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Лише законодавство останніх імператорів (Юстина, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов’язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого.


      У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю народних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з’являється третій - опікун за призначенням.

      Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela)  і піклування (cura). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди.

      Опіка.Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості.в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали - їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

      Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. близько 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укладали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигідності правочину.

      Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річного віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали прирівнювати з становищем частково дієздатних.

      Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінками. її опікуном.

      Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона поступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьому, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення. Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опікун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через властиву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

      Піклування.Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохворими особами.

      Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближчого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він повністю недієзданий, то піклувальник здійснював усі акти самостійно.

      Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратниками. Таке піклування встановлювалося  за заявою зацікавлених осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї заборону. Спочатку ця заборона торкалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке повинно перейти до дітей марнотратника. Згодом ця заборона поширювалась  і на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався в своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна згода куратора.


19. Поняття та загальна характеристика речових прав. Поняття і види речей.

Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб’єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв’язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов’язані визнавати цей зв’явок приналежності і не порушувати його своїми діями.

      Класифікація майнових прав на речові і зобов’язальні римськими юристами не згадується. Вони розрізняли лише речові позови(actio in rem) іособисті позови(actio in personam). різниця між речовим і зобов’язальним правом проводиться за об’єктом права. Якщо об’єктом права є певна річ, то цеправо речове, а коли об’єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то цеправо зобов’язальне.

      Речові та зобов’язальні права відрізняються також і за змістом, і за обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов’язальні (наприклад, права власника і права наймача будинку.

      Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об’єктом речового права і містило в собі певну цінність.

      Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського рабовласницького суспільства.

      Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними,а ті, які не мали матеріальної субстанції, мали назвубезтілесних речей.

      Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права. Зупинимо свою увагу на таких видах.

      1.Речі рухомі і нерухомі.Рухомимивважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. Донерухомих речейвідносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни.

      2.Речі прості і складні.Простимиоголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.).Складні речіскладаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель, шафа).

      3.Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана,подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності.,неподільнимиє ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність.

      4. Речі споживні і неспоживні.

      5.Речі, наділені родовими ознаками, іречі індивідуально-визначені

      6. Речі головні і побічні(придаткові).Головноюназивалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речіпобічніпевним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати

      7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії -в обороті- відносилися речі, які становили об’єкти приватної власності і обороту між окремими людьми.Вилученими з оборотуназивалися такі речі, які не могли бути об’єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю природою.

      8. Майно. Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно.Майномвони вважали все, що належить певній особі.

20.

Дієздатність - здатність громадянина вчиняти від свого імені певні правові дії і відповідати за протиправні діяння.

Дієздатність римського громадянина залежала від віку. Вважалося, що з віком людина набуває здатність керувати своїми вчинками і осмислювати їх.


Виділяли два вікових критерію:

1) неповнолітні:

а) повністю недієздатні (діти до 7 років);

б) частково недієздатні (хлопчики від 7 до 14 років, дівчинки від 7 до 12 років);

2) повнолітні:

а) частково дієздатні (молоді люди з 14 до 25 років, дівчата з 12 до 25 років);

б) повністю дієздатні (особи, які досягли двадцятип'ятирічного віку).

Частково недієздатні особи могли набувати майно і здійснювати деякі угоди, спрямовані на придбання майна. Частково дієздатні особи могли складати заповіт і вступати в шлюб.

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох основних елементів: 1) jus connubii  - права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii - права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

21.

Право власності – це право найбільш абсолютним чином, у встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.

   Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.

Право користування (jus utendi). Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ, передати  в оренду, споживати тощо, не завдаючи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися річчю всупереч закону.

Право розпоряджатися річчю (jus abutendi). Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: продати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з однією умовою - воно не повинно суперечити закону.

 

22.

Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з таких елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту.

Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право володіння; право користування; право розпорядження; право одержувати прибутки; право захисту.

 

23.


24.Захист права власності.

Власність захищається різними право​вими способами залежно від наявності речі у власника. Власнику надавалися такі речево-правові позови:

віндикаційний (actio rei vindicatio); негаторний (actio negatoria); прогібіторний;

публіціанський;

особистий.

Віндикаційний позов отримав назву від "vin dicere ", що в перекладі з латинської означає "застосовую силу". Він надається власнику для застосування сили, для витребування речі, володіння якою було ним втрачене. Це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Відповідно позивачем у віндикаційному процесі вист​упав власник, у якого вкрадено річ, а відповідачем — будь-яка третя особа, яка утримувала річ.

Негаторний позов (позов про заперечення) надавався власнику, коли річ залишалась в його фактичному володінні, але хтось заважав йому розпоряджатися нею.

Прогібіторний позов — це позов про порушення права володіння, яке може виникнути в майбутньому.

Публіціанський позов — це позов, спрямований на захист добро​совісного власника. З часом два останніх позови зливаються з двома першими.

Особисті (персональні) позови:

а) позов про упорядкування і захист власності у відносинах між сусідами;

б) позов про утримання дощової вологи: хазяїн вищерозташованої не на користь нижчерозташованої ділянки змінює природний стік води;

в) позов про збір плодів: право виходити на сусідську ділянку для того, щоб зібрати плоди, які впали з дерева, яке росте на межі сусідських ділянок;

г) гарантія на випадок загрози шкоди; ґ) повідомлення про проведення робіт;

д) інтердикт про обрізку дерев — це розпорядження претора, який уповноважує власника нерухомості самостійно обрізати гілки дерева, що росте на сусідній ділянці, які нависають над його ділянк​ою не менше ніж на п'ять футів.

25.Просте тримання(detentio).

Не будь-яке фактичне утримання речі визнавалося в Стародавньому Римі володінням. Право цієї країни розмежовувало два поняття: а) володіння в точному розумінні (possessio) — фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю; б) просте тримання (detentio) — фактичне утримання речі без такого наміру. Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio — в особи, що тимчасово користувалася річчю (наприклад, в орендатора).

Розмежування володіння та тримання мало практичне значення для захисту відповідного права. Володілець завжди мав право судового захисту від посягань третіх осіб, а утримувач міг захищатися тільки через власника. Таким чином, він був також захищений від посягань третіх осіб, але цілком беззахисний перед власником. Якщо хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку матиме місце не володіння, а просте тримання речі (detentio).

26.Поняття і види прав на чужі речі

Крім виключного (ексклюзивного) права власності і володіння, римські юристи розробили цілий ряд прав на речі з обмеженим змістом повноважень або речове право на чужу річ (jure in re aliene). Як і право власності, право на чужі речі є абсолютним речовим правом, тому що об'єктом цих прав були речі і ці права захищались від будь-якого порушника. На річ, яка належала на праві власності одній особі, інша особа мала таке само речове право, але обмежене за своїм змістом. Права на чужі речі виникли в давні часи, але поступово розвиваючись, утворили особливі групи повноважень різ​ного змісту. У класичному римському праві права на чужі речі вклю​чали такі правові інститути як: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.

27.servitus) — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. Поява сервітутів була пов'язана з появою приватної власності на землю.Особисті сервітути — це право користування чужою річчю в інте­ресах конкретної особи. Цей вид сервітуту відрізнявся від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник пану­ючого земельного наділу, особистого — та особа, на користь якої сервітут встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужу­ванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або укладалися на строк існування юридичної особи. Основними видами особистих сервітутів були: ususfmctus, usus, habitatio, орете servorum.