Файл: Семінар 4.docx

1. Німецька класична філософія:

А) і. Кант як засновник нкф (докритичний, критичний періоди, «річ в собі», «річ для нас», антиномії, категоричний імператив);

Докритичний період Канта охоплює час з 1746 р. до кінця 60-х років XVIII століття. Ось п’ять основних ідей, які характеризують цей період:

• Інтерес до природознавства та математики. Кант працював над проблемами астрономії, фізики, антропології, географії, мінералогії та інших наук¹. Він викладав ці дисципліни у Кенігсберзькому університеті².

• Вплив раціоналізму Лейбніца. Кант дотримувався погляду, що зв’язок між причинами і наслідками подій є логічним, а не емпіричним¹. Він також приймав ідею Лейбніца про гармонію монад³.

• Розвиток космогонічної гіпотези. У роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) Кант пояснив, яким чином виникла сонячна система на основі законів механіки та еволюційної концепції Ж. Бюффона¹⁴.

• Пошук метафізичного прагнення. Кант намагався з’ясувати, чи можливе чисте позитивне познання, яке б не ґрунтувалося на досвіді¹. Він також досліджував питання про Бога, душу, свободу волі та безсмертя.

• Антиномії розуму. Кант виявив, що розум може довести як тезу, так і антитезу про деякі фундаментальні питання метафізики¹. Наприклад, можна довести, що світ має початок в часі та обмеження в просторі, а також протилежне.

Критичний період Канта охоплює час з початку 70-х років XVIII століття до кінця його життя. Ось десять основних ідей, які характеризують цей період:

• Критика чистого розуму. Кант аналізує можливості та межі пізнання, виокремлюючи три види суджень: аналітичні, синтетичні апріорні та синтетичні апостеріорні¹. Він також розробляє концепцію трансцендентального ідеалізму, за якої світ явищ визначається формами чуттєвості (простором і часом) та категоріями розуму².

• Критика практичного розуму. Кант обґрунтовує моральний закон як вираження практичного розуму, який диктує категоричний імператив - універсальне правило доброї волі³. Він також постулює існування Бога, свободи волі та безсмертя душі як необхідних умов моральності⁴.

• Критика судження. Кант досліджує проблеми естетики та телології, встановлюючи зв’язок між чуттєвим і раціональним познанням. Він розрізняє два види суджень: про красу та про целесообразность. Він також розвиває учення про целесообразность природи, за якої природа сприяє розвитку людського розуму.

• Пролегомени до всякої майбутньої метафізики. Кант надає стислий виклад своєї критичної філософії, спростовуючи догматизм, скептицизм і емпіризм. Він також заперечує можливість метафізики як науки про ноумены - речі в собі.

• Відповідь на питання: що таке Просвітництво? Кант дає визначення Просвітництва як виходу людини з її самопричиненої неповнолітності, коли вона не може користуватися своїм розумом без чужого керування. Він закликає до самостійного мислення і критичності, висловлюючи гасло: sapere aude - наважся знати!

• Основоположення до метафизики моралей. Кант формулює основний принцип моралей - категоричний імператив, який говорить: "Действуй так, чтобы максима твоего действия могла стать принципом всеобщего законодательства". Він також розрізняє три формулювання категоричного імперативу: формулювання універсальності, формулювання кінця в собі та формулювання царства цілей.

• Метафізика моралей. Кант поділяє свою моральну філософію на дві частини: правовчення та доброчесностевчення. Він визначає право як сукупність умов, за яких воля кожного може бути узгоджена з волею інших за загальним законом свободи. Він також розглядає різні види правових відносин, таких як приватне право, публічне право та міжнародне право.

• Релігія в межах лише розуму. Кант аналізує роль релігії у моральному житті людини, заперечуючи зовнішню релігію, яка ґрунтується на обрядах, догмах і авторитетах. Він захищає внутрішню релігію, яка ґрунтується на ідеалі морального законодавця, якого він називає Богом. Він також тлумачить біблійну історію про гріхопадіння і спасіння як символи морального розвитку людства.

• Вечний мир. Кант пропонує план досягнення світового миру, який базується на трьох стовпах: правовому становищенню держав, федерації вільних держав і загальному громадянству людства. Він також формулює шість принципів, яким повинна підпорядковуватися політика держав для запобігання воєнам.

• Антропологія з прагматичної точки зору. Кант викладає свої погляди на людину як раціональну істоту, яка живе у своїй природній, соціальній і культурній середовищах. Він досліджує розумове, емоційне і характерне життя людини, її здатностей, потреб і цілей. Він також дає поради щодо освоєння свого "я", способу життя і поведенки у суспiльствi.

---

• “Річ в собі” - це філософський термін, який Іммануїл Кант використовував у своїй філософії¹. Це об’єкт, який існує цілком незалежно від нашого досвіду¹.

• Він вважав, що “речі в собі” стають явищами завдяки апріорним формам споглядання (простір - час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність)².

• Отже, “річ в собі” - це непознавана сутність, яка існує незалежно від нашого сприйняття¹. Вона знаходиться поза простором і часом¹. Речь у собі діє на наші органи відчуття і таким чином проявляється як явище¹.

• Це поняття допомагає нам розуміти, що наше сприйняття світу є опосередкованим і залежить від нашого досвіду та способу сприйняття².

“Річ для нас” - це термін, який Іммануїл Кант використовував у своїй філософії¹. Це об’єкт, який ми сприймаємо через нашу свідомість і досвід¹.

Він вважав, що “речі в собі” стають явищами завдяки апріорним формам споглядання (простір - час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність)².

Отже, “річ для нас” - це явище, або феномен, який ми сприймаємо². Це лише приблизні і здебільшого викривлені наші уявлення про об’єкт².

Це поняття допомагає нам розуміти, що наше сприйняття світу є опосередкованим і залежить від нашого досвіду та способу сприйняття².

Категоричний імператив є центральним принципом моральної філософії Іммануїла Канта¹². Це стандарт раціональності, з якого випливають усі моральні вимоги¹².

Кант сформулював категоричний імператив у трьох основних принципах¹:

1. Людина повинна поступати в житті за правилами, які мають силу закону, як для неї, так і для інших¹.

2. Людина повинна ставитись до людей так, як хоче, щоб вони ставилися до неї¹.

3. Людина не повинна розглядати іншу людину як засіб для вибуття особистої користі¹.

Це безумовна і абсолютна форма в якій розум проголошує моральний закон². Найбільш відома формула категоричного імперативу звучить так: "Дійте лише згідно з тією максимою, яку ви можете водночас бажати, щоб вона стала універсальним законом"².

---

Б) філософія г.В.Ф. Гегеля (об’єктивний ідеалізм, протиріччя методу та системи)

Об’єктивний ідеалізм Гегеля - це філософська система, яка вважає, що в основі всього існуючого лежить абсолютний дух, який проявляє себе через історичний процес розвитку ідеї. Гегель стверджував, що ідея є саморозвиваючимся поняттям, яке перебуває в діалектичному русі від тези до антитези і до синтезу. Цей рух включає три стадії: буття, сутність і поняття. Буття - це найпростіша форма існування, яка має свою протилежність у небутті. Сутність - це вищий рівень буття, який виявляє свою природу через відношення з іншими сутностями. Поняття - це найвища форма існування, яка є самосвідомою та самовизначеною. Поняття реалізує себе через природу, дух і абсолютний дух. Природа - це зовнішня об’єктивна форма поняття, яка підлягає законам механіки, фізики і органічного життя. Дух - це внутрішня суб’єктивна форма поняття, яка проявляє себе через свободу, мораль, право, мистецтво, релігію і філософію. Абсолютний дух - це повне об’єднання поняття з природою і духом, яке досягається через філософське пізнання абсолютної ідеї.

Протиріччя методу та системи в філософії Гегеля полягає в тому, що його система намагається дійти до абсолютного знання дійсності і потребує завершення розвитку, тоді як його метод, діалектика, наголошує на постійному русі, взаємозв’язку і розвитку¹.

Діалектика є центральним пунктом гегелівської філософії². Вона розглядає явища у їхньому спільному взаємозв’язку та розвитку². Протиріччя є рухомим принципом усякого розвитку².

З одного боку, Гегель намагався побудувати всеосяжну систему знань, яка б дозволила досягти абсолютного знання¹. З іншого боку, його діалектичний метод визнає, що все постійно змінюється і розвивається через протиріччя³.

Отже, основне протиріччя гегелівської філософії - це протиріччя між консервативною ідеалістичною системою і революційним діалектичним методом⁴.

2. Ірраціоналістична філософія хіх ст.: с. Кіркегор, а. Шопенгауер, ф. Ніцше.

Ірраціоналістична філософія ХІХ ст. - це напрямок у західноєвропейській філософії, який виступав проти пануючого раціоналізму та метафізики, і наголошував на значенні волі, почуттів, інтуїції, життєвого досвіду та індивідуальності людини. Серед найвидатніших представників цього напрямку можна назвати С. К’єркегора, А. Шопенгауера та Ф. Ніцше.

---

С. К’єркегор (1813-1855) був датським філософом і письменником, який критикував абстрактну та систематичну філософію Гегеля, і запропонував концепцію “філософії життя”, яка виходить з конкретної людини та її вибору. Він розробив поняття “екзистенціальної дилеми”, яке означає, що людина стикається з необхідністю прийняти рішення про своє життя без об’єктивних критеріїв або гарантій. Він виділив три стадії життя: естетичну, етичну та релігійну, яким відповідають різні способи буття: насолодження, обов’язок та віра. Вони також характеризуються різними типами ставлення до себе, до свободи та до Бога.

А. Шопенгауер (1788-1860) був німецьким філософом, який розвинув ідеалістичну метафізику Канта і додав до неї елементи буддизму та індуїзму. Він стверджував, що світ як воля і уявлення - це основна теза його філософської системи. Воля - це сліпий, нерозумний і безмежний порив до життя, який є суттю всього існуючого. Уявлення - це форма, за допомогою якої воля проявляє себе у свідомості людини та у феноменальному світі. Воля є причиною всього страждання та нещастя, бо вона породжує безліч бажань, яким неможливо задовольнити. Шопенгауер запропонував чотири способи подолання волевиявлення: естетика, етика, аскетизм та співчуття.

Ф. Ніцше (1844-1900) був німецьким філософом, поетом і критиком культури, який прагнув перевернути всі традиційні цінності та ідеали західної цивілізації. Він оголосив “смерть Бога” та “смерть метафізики”, і запропонував концепцію “переоцінки всіх цінностей”. Він критикував християнство, моралізм, науку, демократію, соціалізм, націоналізм та інші сучасні ідеології як прояви “рабської моралі”, яка прагне знищити життя та волю. Він прославляв “аристократичну мораль”, яка вихваляє силу, творчість, індивідуальність та самоствердження. Він вважав, що людство перебуває в стані “нилізму”, коли жодна цінність не має сенсу. Виходом з цього стану є поява “надлюдини” - нового типу людини, яка здатна створити свої власні цінності та жити за законом своєї волі.

---

3. Українська філософія хvііі – хіх ст. (г. Сковорода, п. Юркевич).

Григорій Сковорода (1722-1794) був українським філософом-містиком, богословом, поетом, педагогом і композитором. Він навчався в Києво-Могилянській академії, але не здобув вищої освіти. Він відкидав будь-який примус і церковні ритуали, вважаючи, що головним сенсом людського існування є самопізнання. Він писав свої твори різновидами староукраїнської літературної мови: художні та філософські твори слов’яноруською (слов’яноукраїнською), поезії та байки — книжною українською. Він поєднував у своїй філософії біблійну проблематику з ідеями платонізму та стоїцизму¹.

Пантелеймон Юркевич (1826-1898) був українським філософом, педагогом, публіцистом і громадським діячем. Він навчався в Краковському університеті, де отримав докторат з філософії. Він був одним з основоположників української національної ідеології і культури. Він розробив об’єктивно-ідеалістичне вчення про свободу духу, яке ґрунтувалося на концепціях Гегеля, Шеллінга та Канта. Він писав свої твори переважно латинською мовою, а також польською та українською².

---