Файл: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст..doc

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз (ПАС), де проживала більшість біло­го населення всієї Африки (22%). Крім того, більше 10% населення складали метиси та індійці, законтрактовані до Африки для роботи на плантаціях. Ці чинники надавали особливої гостроти расовій і національній проблемам у ПАС.

Найбільші в світі родовища золота і алмазів дали пош­товх розвиткові промисловості, спочатку гірничорудної, а потім і обробної. Прогрес сільського господарства стиму­лювався потребами промисловості й швидко зростаючими містами. ПАС виник 1910 р. внаслідок об'єднання бри­танських колоній — Капської та Наталя — з бурськими республіками Трансвааль та Оранжева, які зазнали пораз­ки у англо-бурській війні 1899-1902 рр. Створений у ПАС режим пригнічення й расової ди­скримінації був наслідком компромісу африканерських (бурських) землевласників з метрополією і гірничорудни­ми магнатами.

Боротьба небілого населення Південної Африки, що становило завжди більшість, набула організованої форми в XX ст. Ініціатором руху проти дискримінації стала індій­ська громада, що, використовуючи розроблену Ганді тактику ненасильницьких дій, домоглася деякого послаблення ре­жиму дискримінації. Приклад індійців наслідували афри­канці, що створили 1923 р. Африканський Національний Конгрес (АНК), який обрав тактику ненасильницьких дій у боротьбі за расову рівність. Поступово АНК почав пере­творюватися на масову організацію.

Загалом період між двома світовими війнами був для Африканського континенту дуже важливим на шляху становлення патріотичних сил і організацій, що у майбут­ньому повели рішучу боротьбу за свободу й національну незалежність країн і народів Африки.

Запитання і завдання:

1. Покажіть на карті країни Північної Африки.

2. Назвіть і дайте характеристику політичним організа­ціям, що виникли в країнах Магрібу.

3. Які заходи вживала адміністрація протекторату, щоб приборкати визвольний рух у Тунісі?

4. На конкретних прикладах доведіть, що головним змістом колоніальної політики метрополій була експлуатація люд­ських і природних ресурсів Південної і Тропічної Африки.

5. У чому полягали відміни в системі управління французь­кими колоніями і британськими володіннями?

6. Проаналізуйте боротьбу небілого населення ПАС.

---

Рекомендована література:

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Всемирная история: Итоги первой мировой войны / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Всемирная история: Мир после создания СССР / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Всемирная история: Канун Второй мировой войны / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 10 кл. К, 2000

Рожик М.Е. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

---

Тема: Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки.

План:

1. Особливості економічних і політичних процесів у регіоні.

2. Протиборство демократичних сил і диктаторських режимів

1. Латинською Америкою ми називаємо ту частину Пів­нічної, Центральної і Південної Америки, що лежить на південь від кордону США. Ця частина Америки стала об'єктом колонізації з боку Іспанії та Португалії: іспанська та португальська мови, що виникли на основі давньої латині, почали домінувати на цій території, що дало підставу називати її Латинською Америкою. Особливості колонізації Ла­тинської Америки полягали у тому, що з Іспанії та Португалії до Америки їхало здебільшого дворянство, яке отримувало там величезні земельні наділи, але з презир­ством ставилося до праці. Працювати повинні були місцеві жителі — індійці або привезені з Африки негри — раби. Так склався своєрідний уклад життя Латинської Америки, центром якого стали великі земельні володіння, латифун­дії, а їхніми господарями — нащадки іспанських дворян, що переселилися й використовували працю безземельних селян — пеонів, індійців та, переважно, негрів-рабів. Про­цеси міжрасового зміщення призвели до появи великої кількості мулатів (нащадків білих і негрів) і метисів (на­щадків білих та індійців), що на початку XX ст. становили більшість населення Латинської Америки. На межі 20-х років у країнах Латинської Америки проживало біля 5,4% населення земної кулі (95 млн.).

Незалежні латиноамериканські держави утворилися ще на початку XIX ст. Тут утвердилась республіканська форма правління. Конституції країн регіону створено, як прави­ло, на зразок конституції США. Законодавча влада нале­жить зазвичай Національному конгресу, що складається з двох палат: сенату і палати депутатів. Главою держави і главою уряду є президент, що обирається загальним голо­суванням. Однак парламентаризм і демократія багато в чому залишилися формальними. Будь-яке реальне поши­рення прав і свобод погрожувало існуванню латифундій. Влада в цих республіках належала, як правило, різноманіт­ним кланам латифундистів і набувала форми особистої влади вождя (каудільо), який безпосередньо спирався на армію.

Для Латинської Америки тих років, як, між іншим, і в наш час, були характерні різкі соціальні контрасти. Місцева олігархія купалася в розкошах, а основні маси промисло­вих робітників і трудівників села ледь животіли. Мільйони родин голодували. Околиці Буенос-Айреса, Сантьяго та інших столиць були оточені "кварталами бідноти", забудо­ваними саморобними хатками з каменю, шматків бляхи і фанери. В цих районах не було ані електрики, ані каналі­зації, часто спалахували епідемії, що забирали життя у сотень тисяч людей. Основна маса населення була непись­менна.

---

В економічному відношенні країни Латинської Амери­ки у силу їхнього загалом аграрного розвитку були залежні спочатку від Великої Британії (протягом XIX ст.), а почи­наючи з повоєнного періоду — від США. Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності знач­ною мірою визначало розвиток країн цього регіону у між­воєнний період. З 20 латиноамериканських республік найвпливовішими й великими є Бразилія, Аргентина і Мексика. Державами з великими потенційними можли­востями були Венесуела, Перу, Чилі. Частка колоніаль­них володінь, що належали США, Франції, Великій Британії та іншим країнам, була невелика (всього 2,5% території, біля 4,5% населення). У цей період система ринкових відносин майже повністю сформувалася в Ар­гентині, Уругваї, Чилі, Мексиці, Бразилії, а в Болівії, Парагваї вона лише зароджувалась. В рамках світової гос­подарської системи латиноамериканський регіон відіграв роль аграрно-сировинної ланки. Країни Латинської Аме­рики вивозили продукцію гірничодобувної промисловості, сільськогосподарську сировину і продовольство, а завози­ли машини, обладнання і споживчі товари. Кожна з них виробляла здебільшого щось одне: Бразилія — каву, Арген­тина — збіжжя і м'ясо, Уругвай — вовну, Чилі — мідь та селітру, Болівія — олово, Перу — срібло й бавовну, Венесуела — нафту і залізну руду. Коста-Ріка і Гватемала — банани. Все це створювало винятково велику залежність економіки латиноамериканських країн від кон'юнктури світового ринку. Ці країни вступали до смуги найжорстокіших економічних струсів кожного разу, коли зовнішня ситуація складалася несприятливо для їхнього експорту.

2. Поява диктаторських режимів в Латинській Америці у міжвоєнний період мала безліч причин. До них треба віднести: кризи консервативно-олігархічних і реформіст­ських форм правління, нестійкий, монокультурний розви­ток економіки, масу невирішених соціальних проблем, економічну залежність від США та Європи, вплив офі­церських і католицьких угруповувань, традиції кауділизму, прагнення використати ідеї незалежності та суверенітету в особистих цілях певними політичними діячами, спроби згуртувати національні сили за допомогою режиму особис­тої влади та ін.

У Бразилії 1930 р. було створено партію Національний буржуазно-ліберальний альянс на чолі з Жетуліо Варгасом, що шляхом збройної боротьби встановив режим особистої влади й усунув з політичної арени країни "кавову" олігар­хію. Військово-диктаторська форма правління дала змогу новому режимові зміцнитися при владі, запобігти револю­ційному вибуху в країні. Того ж року лідера Ліберального альянсу Ж. Варгаса було призначено президентом. Його правління тривало до 1945 р. Хоч і було прийнято дві конституції, права Ж. Варгаса, що мали диктаторський характер, ними не обмежувалися.

---

Криза уряду радикалів призвела до військового пере­вороту в 1930 р. в Аргентині. 6 вересня армійські частини під командуванням генерала Хосе Урібуру захопили владу в країні. Колишнього президента-реформатора Ірігойєна було арештовано й заслано. Урібуру проголосив себе тим­часовим президентом з диктаторськими повноваженнями. Було скасовано конституційні гарантії, розпущено кон­грес, оголошено облоговий стан. Урібуру надихався фа­шистськими ідеями. Безпосередньою опорою диктатури були реакційне офіцерство й націоналістично налаштовані буржуазно-поміщицькі кола. Уряд Урібуру прагнув твер­дою рукою забезпечити "порядок" і "соціальний мир" у країні. Під тиском широких демократичних сил диктаторський режим було повалено. В лютому 1932 р. президентом Аргентини став кандидат Національно-демократичної партії Агустин Хусто. Хоча формально конституційний режим було відновлено, новий уряд також чинив диктат проти демократів і лівих сил.

Ще раніше диктаторський режим було встановлено в Чилі. У вересні 1924 р. група офіцерів здійснила військовий переворот під гаслами створення сильного уряду. Хунта, що прийшла до влади, збирала до себе правителів і прибіч­ників твердої авторитарної влади, реформістів і радикалів. Звідси суперечлива політика нового уряду. Незважаючи на прийняття прогресивної конституції 1925 р., передового трудового законодавства, реальна влада в країні все більше зосереджувалася в руках Ібаньєса дель Кампо, який обій­няв пост військового міністра. 1927 р., ставши президен­том країни, він установив режим особистої диктатури (1927-1931 рр.).

На Кубі в 1925 р. обраний президентом республіки Херардо Мочадо-і-Моралєс встановив диктаторський ре­жим, обрушивши на демократичний рух жорстокі репресії.

Диктаторський режим було також встановлено в Ніка­рагуа, де після придушення руху патріотів на чолі з Аугусто Сесаром Сандіно до влади прийшов командувач націо­нальною гвардією Анастасіо Самоса. Одіозна диктатура клану Самоси проіснувала в Нікарагуа понад 40 років.

Авторитарним режимам в країнах Латинської Америки протистояв демократичний рух, ступінь розвитку якого був неоднаковий і залежав від місцевих умов. Найважливішим чинником життя латиноамериканських республік став рух за Народний фронт. В Латинській Америці він мав яскраве антифашистське й антиолігархічне забарвлення. В цьому регіоні ще не існувало місцевого монополістичного капіта­лу і не могло скластися фашизму європейського типу. Тут йшлося про реакційні профашистські течії та тенденції серед представників місцевої влади, котра надихалася при­кладом європейського фашизму, прагнула перейняти бага­то чого з його ідеології та терористичних засобів, але не була за своєю природою власне фашистською. З іншого боку, загроза фашизму в регіоні з'явилася зовні — через посилене проникнення туди держав вісі, особливо в Ар­гентині, Бразилії та Чилі. Воно виявлялося в економічній, зовнішньоторговій і дипломатичній експансії, в зростанні військових зв'язків, в активізації діяльності нацистської агентури, у спробах використати для цієї мети місцеві колонії німецьких переселенців. Поєднання такої діяль­ності з активізацією місцевих реакційних сил становило реальну небезпеку для народів регіону.

---