Файл: Опорні конспекти з всесвітньої історії ІІ семестр.doc

3. Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід'ємна частина радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об'єдналися з соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Навколо комуністів об'єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949 pp. Радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела низку заходів:

• - ліквідацію фашистського державного апарату, партій і організацій;

• - покарання військових злочинців;

• - аграрну реформу - ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам і переселенцям;

• - ліквідовувались монополістичні об'єднання;

• - націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;

• - місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;

• - проведено реформу освіти.

7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній конференції СЄПН у липні 1952 р. НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на селян і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня населення порівняно з довоєнним часом. 28 травня 1953 р. уряд НДР прийняв вкрай непопулярне рішення про підвищення норм виробітку на 10%.2 червня 1953 р. керівники НДР Вальтер Ульбріхт і Отто Гротеволь були викликані у Москву, де їм вказали на помилки в побудові соціалізму (Берія, Молотов, Маленков прагнули до деякої лібералізації режиму). Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими піднялись берлінські будівельники, які працювали на Сталін-алеї. Вони вишикувались у колони і рушили до центру міста, вимагаючи "Геть бородатого"(Ульбріхта), свободу страйків, виведення радянських військ з Німеччини, відновлення німецької єдності. Демонстранти штурмом оволоділи міською ратушею. Були звільнені політв'язні. Виступи поширились на всю країну. Почалось руйнування прикордонних споруд на кордоні з ФРН. 17 червня у демонстраціях брали участь понад 300 тис. осіб. Керівництво НДР було у відчаї. Воно звернулось до Верховного комісара СРСР у НДР В.Семенова. Він заспокоїв керівництво НДР і заявив, що "Москва дала наказ ввести надзвичайний стан".17 червня о 13.00 воєнний комендант Східного Берліну генерал-майор Діброва оголосив про введення надзвичайного стану. На вулицях Берліну з'явились радянські танки. Виступи робітників було придушено. Інтелігенція НДР залишилась лояльною до існуючого режиму. Після придушення виступу робітників відбулась деяка лібералізація режиму:

• - було закріплено права приватного сектору;

• - надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались нові партії;

• - у сільському господарстві проводилась обережніша політика;

• - скасовувалась цензура;

• - підвищено заробітну плату і скасовано надзвичайні податки;

• - СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.

Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації режиму. Але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН. Карткову систему було ліквідовано у 1958 р. (у ФРН у 1949 p.). Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок. Західний Берлін став вікном, через яке у ФРН від'їжджали мешканці НДР. До 1961 р. виїхало майже 2 млн. осіб.

У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін розглядався як база для майбутньої "армії вторгнення", як найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу. За таких умов керівництво СРСР і НДР прагнули нейтралізувати негативний вплив. Питання про вирішення берлінської проблеми радянське керівництво активно почало піднімати, починаючи з 1958 р. Не домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалось до рішучих дій. У ніч з 12 на 13 серпня 1961р. навколо Західного Берліну був споруджений мур довжиною 46 км і висотою 4 м. "Берлінський мур" складався з двох мурів, між якими пролягла прикордонна смуга від 150 до 8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів і обладнано 245 вогневих позицій. Оскільки СРСР не встановлював блокаду на відміну від 1948-1949 pp., то кризу, яка виникла, було швидко подолано. Американські і радянські війська, виведені на вулиці Берліну, через два дні повернулись до своїх казарм. Так з'явився символ "холодної війни", розколу Німеччини і Європи.

У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х років було завершено створення металургійної і паливно-енергетичної бази, хімічної і електротехнічної промисловості. Проте економіка НДР продовжувала залишатись багатоукладною. 17% промислової продукції вироблялось у приватному секторі. Зріс життєвий рівень. НДР стала провідною країною за цим показником серед соціалістичних країн.

На міжнародній арені НДР знаходилась у відносній ізоляції: вона мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами."Нова східна політика", започаткована канцлером ФРН В.Брандтом, викликала серйозні розходження в керівництві НДР. Одні вважали, що нормалізація відносин з ФРН дасть можливість закріпити існування НДР і допоможе вийти з міжнародної ізоляції. Об'єднання Німеччини вони вважали справою далекого майбутнього і відносини з ФРН потрібно будувати як і з будь-якою іншою державою. Інші вважали, що визнати ФРН можна лише при умові її виходу з НАТО. Під тиском Москви було прийнято першу точку зору, а її активний прихильник Еріх Хонеккер став новим лідером СЄПН і НДР. У 1972 р. було підписано договір про основи взаємовідносин між двома німецькими державами.У внутрішній політиці Е.Хонеккер пішов шляхом копіювання радянської моделі. На початку 70-х років було ліквідовано всі приватні підприємства шляхом викупу. Ремісничі майстерні, дрібні торгівці були об'єднані у комбінати на правах кооперативів. Основні елементи господарчої реформи 60-х років було ліквідовано. Відбулось посилення політичного контролю над суспільством, який здійснювало міністерство державної безпеки (МДБ, "штазі"). На 16,6 млн.осіб населення у міністерстві було 85 тис. штатних і 109 тис. позаштатних співробітників. Майже на всіх мешканців НДР було заведено досьє. МДБ досягло значних успіхів у боротьбі з інакодумством у НДР. Активність проявляла і розвідка НДР: її агентами був особистий секретар В.Брандта та деякі інші посадові особи у ФРН. Розвідка мала також широкі зв'язки з різними міжнародними терористичними організаціями.Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості, соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення. Посилення контролю призвело до масової втечі населення у ФРН. У відповідь уряд дав наказ розстрілювати всіх, хто прагне перейти кордон. Це на певний час дало можливість припинити втечу громадян. Зміни в країнах Східної Європи у 80-х роках дали новий поштовх до втечі у ФРН. Громадяни НДР використовували для цього відкритість кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити все, аби зменшити її вплив. Але серед широкого загалу населення вона викликала підтримку. Приїзд М.Горбачова у жовтні 1989 р. на святкування 40-річчя НДР вилився в масовий рух за оновлення. Придушити ці виступи силою було вже неможливо.

11 жовтня 1989 р. керівництво СЄПН звернулось до населення з пропозицією провести референдум про майбутнє соціалізму на німецькій землі. 18 жовтня Хонеккер подав у відставку. Це стало сигналом до розгортання масових демонстрацій, утворення нових політичних партій. Всім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. Далі події розгортались з небаченою швидкістю. 4 листопада 1989 р. у Берліні відбулась 500-тисячна демонстрація. 7 листопада у відставку пішов уряд, а 8 листопада керівництво партії на чолі з Е.Кренцем. 9 листопада зруйновано Берлінський мур. 13 листопада було створено новий уряд на чолі з Х.Модровим.2 грудня з конституції було вилучено статтю про провідну роль робітничого класу і його партії в житті суспільства. Увесь склад ЦК СЄПН подав у відставку, а Хонеккер та інші колишні керівники виключені з СЄПН, яку було перейменовано у Партію демократичного соціалізму.У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР отримала шанс розвиватись по демократичному шляху.

4. У грудні 1989 р. було піднято питання про об'єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об'єднання.Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вибори 1990 р. дали перемогу ХДС, яка виступала за негайне об'єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез'єром, приступив до реалізації цього процесу. 1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня проведено вибори і відновлено 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання. 3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП. Об'єднання Німеччини породило низку проблем:

• - інтеграції східних земель в ФРН;

• - структурної перебудови економіки НДР;

• - соціальну напруженість;

• - ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);

• - вироблення нової зовнішньої політики ФРН.

Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн. осіб) з могутнім економічним потенціалом. Німеччина після об'єднання. Канцлером об'єднаної Німеччини залишився Г.Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс "консервативної революції". Головною проблемою для об'єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель: структурна перебудова і модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо, зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалось переломити. Після об'єднання Німеччина'проводила активну зовнішню політику. Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв інтеграційних процесів у Європі, головним торговельним і політичним партнером для більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала відносини з Росією, Україною та країнами Балтії. Курс, що проводився Г.Колем, був підтриманий виборцями під час чергових парламентських виборів 1994 р. Модернізація східних земель, активна зовнішня політика потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними для такої сильної економіки як німецька. Зріс державний дефіцит, поширилось безробіття. Спроба виправити становище за рахунок збільшення податків викликала соціальний конфлікт. Із ситуації, що склалась, уряд Г.Коля запропонував традиційний вихід у дусі політики "консервативної революції": зменшення витрат на соціальні потреби, суворий контроль державних витрат, стимулювання капіталовкладень за рахунок зменшення податків із заможних верств населення. Ці заходи, за оцінкою економістів і опозиції, мали сприяти пожвавленню економічного зростання і зменшенню безробіття. Проте більшість населення відмовилась підтримувати політику "затягування поясів". Це, а також загальне полівіння урядів країн Заходу, стали для канцлерства Г.Коля згубними. На виборах у вересні 1998 р. перемогла коаліція, очолювана соціал-демократами. Новим канцлером Німеччини став Герхард Шредер.

5. Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, в якому брали участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії. Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично збільшувалась залежно від зростання вартості життя); заборонялось звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах.

Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе співробітництвом з фашистами в роки війни, підірвав авторитет монархії як державного інституту. В таких умовах ліві партії виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами в Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква і частина ХДП виступали за збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах гострої політичної боротьби 12,7 млн. осіб віддали свої голоси за республіку, 10,7 млн. осіб - за монархію. Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори більшість місць отримали ХДП (за них подали голоси 8,1 млн. осіб), Італійська соціалістична партія (ІСП - 4,7 млн. голосів) і Італійська комуністична партія (ІКП - 4,3 млн. голосів). Ці партії сформували уряд нової держави. Розгортання "холодної війни" загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд вже без комуністів. Установчі збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела вперше в історії Італії загальне виборче право. Королівській сім'ї заборонялось повертатись в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента - главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом. Перші парламентські вибори на основі нової конституції дали впевнену перевагу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері. Він до 1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію поза європейським співтовариством. У 1949 р. однією з перших вона стала членом НАТО - єдиною з колишніх фашистських країн, якій було виявлено таку честь (ФРН прийняли в НАТО у 1955 р.). На відміну від країн, які утворювали НАТО, Італія не була ні північною, ні атлантичною державою. Великобританія та інші союзні країни спочатку заперечували членство Італії, побоюючись, що вона стане споживачем союзних ресурсів. Зрештою союзники погодились з тим, що прийняття Італії до НАТО слугуватиме зміцненню прозахідних політичних сил в Італії і полегшить залучення цієї країни до західних економічних структур. У 1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС.