Файл: Опорні конспекти з всесвітньої історії ІІ семестр.doc

3. На виборах 1980 р. переміг республіканець Рональд Рейган. Рейган запропонував курс, який отримав назву "рейганоміка".В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні. Відбувся перехід від прямого до більш опосередкованого втручання держави в економіку. Здійснювалась податкова реформа, вводились пільги енергетичним корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно запроваджувалась жорстка антиінфляційна політика, скорочувались витрати на державний апарат та соціальні програми. Ці заходи сприяли зупиненню інфляції, а починаючи з 1983 pj почалось економічне піднесення. Значно посилилась ефективність економіки США та її здатність до впровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Посилився приплив іноземних інвестицій з боку європейських країн та Японії. Іноземні капіталовкладення сприяли якісним перетворенням в американському господарстві. В період правління Р. Рейгана було проведено переозброєнн американської армії і почалися роботи по створенню протираке тної оборони з елементами космічних озброєнь (так звана страте гічна оборонна ініціатива - СОІ). Ці дії супроводжувались антикомуністичною і антирадянською пропагандою. СРСР був оголошений "Імперією зла", проти якої потрібно розпочати "хрестовий похід". Однак Рейган виявився досить гнучким політиком. В 1985 р. він розпочав переговори з новим радянським лідером М.Горбачовим, які відкрили нову сторінку в світовій політиці і привели до закінчення "холодної війни". Позитивні зрушення в житті США були закріплені після приходу до влади республіканця Джорджа Буша, який до того був вісім років віце-президентом. Не дивлячись на те, що при ньому конгрес контролювався демократами, Бушу вдалося досягти згоди між республіканцями та демократами з основних питань внутрішньої та зовнішньої політики і забезпечити ефективне здійснення свого політичного курсу. Чільне місце у президентській програмі належало питанням боротьби з наркоманією, розвитку освіти, охорони здоров'я, екологічним проблемам. У міжнародних відносинах досягнуто нових домовленостей з Радянським Союзом. Дж.Буш санкціонував агресію американських військ у Панаму під приводом боротьби з наркоманією (1989 p.). Найбільшим його досягненням стала перемога у війні з Іраком в 1991 р. Однак у 1992 р. на президентських виборах Буш, маючи авторитет переможця, зненацька потерпів поразку від молодого і маловідомого демократа, губернатора штату Арканзас Білла Клінтона. Поразка Буша стала завершенням "консервативної революції", яку протягом 12 років здійснювали республіканці. У 1994 р. республіканці взяли реванш на виборах в сенат і палату депутатів. Проте це їм не допомогло, на президентських виборах 1996 р. Б.Клінтон знову здобув перемогу. За роки свого перебування в Білому домі Б.Клінтон не вдавався до радикальних реформ, проводячи прагматичну політику. Проте ним започатковано реформи в освіті і охороні здоров'я, соціальному забезпеченні. Важливими здобутками його правління вважається створення додаткових 10 млн. робочих місць, скорочення вдвічі державного дефіциту, боротьба з наркобізнесом. У зовнішній політиці Б.Клінтон виступає за розширення НАТО, за участь США в урегулюванні регіональних конфліктів і проведенні миротворчих акцій. Взагалі США після розпаду СРСР, як єдина наддержава, намагаються створити глобальну систему безпеки, залучивши до неї всі впливові держави і структури світу. У проведенні свого зовнішньополітичного курсу США вдаються до будь-яких засобів: від мирних до воєнних (бомбардування, ракетні удари, введення військ). Серйозними зовнішньополітичними акціями США в період президентства Б.Клінтона стали збройні операції в Сомалі, Гаїті, Боснії, Іраці, Афганістані.

Закріплення вивченого матеріалу.

Запитання та завдання:

1. Особливості економічного положення США після закінчення Другої світової війни.

2. Особливості внутрішньої політики американських урядів в 40 – 50-х роках.

3. Особливості економічного розвитку США в 60 – 70-х роках.

4. Боротьба афро – американців за рівноправ`я.

5. Зовнішня політика США в 40 – 80-х роках.

6. «Рейганоміка».

7. Особливості економічного становища США на початку XXI ст.

8. Зовнішня політика США на початку XXI ст.

Література:

1. Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

2. Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

3. Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

4. История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

5. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

6. Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

7. Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Канада та країни Латинської Америки (1945 – початок XXI століття)

План

1. Канада в 40 – 70-ті роки.

2. Канада наприкінці XX – на початку XXI ст.

3. Латинська Америка у ІІ пол. ХХ ст.

1. Канада, яка була англійським домініоном, взяла активну участь у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції. Вона стала справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис. військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4 тис. військових кораблів. її війська брали участь у бойових діях майже на всіх фронтах Другої світової війни. Війна дала поштовх до економічного зростання Канади: за темпами розвитку вона вийшла на перше місце серед західних країн. Канада перетворилась на індустріальну державу. Економічне піднесення, почате у роки війни, продовжилось і в післявоєнні роки. Стимулом до цього стало швидке зростання населення (в основному за рахунок емігрантів), а відповідно збільшення внутрішнього ринку, освоєння півночі і далекого заходу. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було відкрито великі родовища нафти в Альберті і Саскачевані.Зміцнення економічного і політичного становища Канади послабило традиційні зв'язки з Великобританією. Важливим кроком до ліквідації залишків колоніальної залежності стало прийняття у 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду вищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В.Мессі. У внутрішньополітичному житті продовжувалось традиційне суперництво провідних політичних партій - ліберальної та консервативної. З 1935 по 1957 р. при владі незмінно стояли ліберали, політика яких сприяла економічному піднесенню країни (до 1948 p. уряд очолював Маккензі Кінг, а до 1957 р. Луї Сен Лоран).Консерватори, прагнучи прийти до влади, вдалися до серйозної реформи всередині партії. З 1956 р. партія почала називатися Прогресивно-консервативною. Партію очолив енергійний політик Джон Дифенбейкер, який став ініціатором зміни програми партії. Нова передвиборча програма передбачала вирішення багатьох економічних і політичних питань: розвиток Півночі, відновлення традиційних зв'язків з Англією та Британською Співдружністю, "канадизація" економіки і культури, ліквідація безробіття, вдосконалення взаємовідносин між федеральною владою та провінціями. Завдяки оновленню програми, консерватори у 1957 р. перемогли на виборах і створили уряд. Новий уряд збільшив розміри допомоги інвалідам і людям похилого віку, зменшив податки, надав кредити фермерам під майбутній врожай, провів інші соціальні реформи. У серпні 1960 р. був прийнятий "Білль про права громадян". Але виконати більшість передвиборчих обіцянок не вдалось. Зокрема не виконано програму освоєння Півночі, "канадизації", ліквідації безробіття. Позиції правлячої партії почали слабшати.

У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (Канада з 1949 р. є членом цієї організації). У деяких питаннях її представники мали відмінну думку від позиції США. Так, Канада відмовилась вступити в Організацію Американських Держав (ОАД), не порвала дипломатичних й торговельних відносин з Кубою, підтримувала вимогу визнання КНР. На початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілась гостра дискусія щодо розміщення американської ядерної зброї в країні і присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету висловилась "за". Це викликало урядову кризу, наслідком якої став розпуск парламенту і призначення нових виборів. У політичну боротьбу включились дві нові політичні партії - Нова демократична і Партія соціального кредиту. Хоч вибори 1963 р. виграли ліберали, які набрали 42% голосів, з'ясувалось, що двопартійна система зазнала краху, адже консерватори набрали 32% голосів, а нові партії 25%. вий уряд сформував Лестер Пірсон, який знаходився при владі до 1968 р. Не маючи більшості в парламенті, ліберали змушені були проводити обережнішу політику, обходячи гострі політичні кути. Серед найпомітніших акцій ліберального уряду є прийняття 1965 р. нового канадського прапору з червоним кленовим листком на білому полі та укладення Автопакту, за яким об'єднались автомобільна промисловість Канади й США. роводячи обережну політику, ліберали не змогли уникнути найгострішої проблеми Канади - національної. Вона була викликана невдоволенням франкомовного населення Канади своїм економічним становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми криється в історії формування канадської держави та особливостях її національного складу. Населення Канади поділяється на англо-канадців - 40%, франко-канадців -27%, які є нащадками першопереселенців з Англії та Франції, і вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки. ільшість франкомовного населення Канади проживає у провінції Квебек, де вони становлять 82% населення. Тому франко-канадська проблема є передусім "проблемою Квебеку". Провідні позиції в економічному житті провінції належать англо-канадсь-ким та американським компаніям. Таким чином, англо-канадці, які становлять тут 10% населення, обіймають 80% всіх керівних посад у промисловості, тоді, як серед робітників їх частка становить 7%. Доходи англо-канадців перевищували середній рівень доходів у провінції на 40%. Поряд з цим у Квебеку був найвищий рівень безробіття в країні. Важливим чинником, який став стимулом до сепаратизму франко-канадців, було засилля англійської мови: володіння англійською давало перевагу у прийнятті на роботу і підвищенні соціального статусу в той час, як незнання французької не тягло за собою зниження соціального статусу. Панування англійської мови стало причиною того, що нові іммігранти віддавали перевагу англійській мові і тим самим збільшували частку англо-канадців у провінції. Зазначені причини призвели до масового руху франкомовного населення за рівноправність. Небажання урядів вирішити цю проблему зумовило виникнення руху серед франко-канадців за вихід провінції зі складу Канади і утворення незалежної держави. У 1968 р. утворилась Квебекська партія на чолі з Рене Левеком. Ліберали, враховуючи серйозність проблеми, пішли на зміни у керівництві партії (її лідером став франко-канадець П'єр Елліот Трюдо) і розробили програму реформ у рамках всієї країни. Домігшись перемоги на виборах у 1969 p., уряд Трюдо через парламент провів закон, який проголошував рівноправність англійської та французької мов у всіх ланках державного апарату та передбачав введення двомовності в регіонах, де меншість, що розмовляє однією з двох офіційних мов, складає не менше 10% населення. 1971 р. почалося виконання урядової програми- навчання другої мови у середніх та вищих учбових закладах. Ці заходи дещо змінили ситуацію на краще, але кардинальних змін не сталося. Насамперед протест франко-канадців викликала урядова концепція "Одна країна - одна нація". Політичним виразом цього протесту став "Закон №22" (1974 р.) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась після приходу у 1976 р. до влади у провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У 1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою домогтися проголошення незалежності Квебеку, але Цю ідею підтримали лише 40% виборців. Гасло незалежності було тимчасово зняте, але проблема набула хронічного характеру. роблема Квебеку була лише проявом загальної кризи канадської федерації. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій центрального уряду. До того ж не було чітко розмежовано функції федеральних і провінційних органів влади. Ситуація ускладнювалась тим, що федеральний уряд не мав конституційної можливості обмежувати відцентрові тенденції провінцій, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого повинні були схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм змусив уряд Трюдо звернутися 1980 р. до Лондону з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади - Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так на 115 році існування Канада позбулася колоніального минулого. Акт про конституцію значно розширив повноваження провінцій, але не вирішив проблеми статусу Квебеку, що зберегло можливість поглиблення кризи федерації.

На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час відсунуло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд. канадських доларів. 12% працездатного населення опинилось в становищі безробітних. Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до влади в 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Одним і основних політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної згоди і збереження єдності держави. Найскладнішою знову була "проблема Квебеку", який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначив особливий статус Квебека. Але і на цей раз деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у глухий кут, що підняло нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум у листопаді 1995 р. про незалежність Квебеку. Сепаратисти вкотре потерпіли поразку: за незалежність проголосували 44%, проти - 46%.З

0-ті роки Канада активізувала свою зовнішню політику. Вона виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США і СРСР та США з країнами "третього світу". Особливо активну посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала практичну допомогу в проведенні загальних парламентських виборів у цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв в ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади беруть участь у миротворчій діяльності ООН.

Країни Латинської Америки.

Шляхи модернізації країн Латинської Америки:

Кра¿ни Пер³од реал³зац³¿ Шляхи модерн³зац³¿

Аргентина,Бразилія та ін. у1940—1960-ті рр. - Створення блоку національно-патріотичних сил, мобілізація внутрішніх ресурсів, імпортозамінна індустріалізація, популістська соціальна політика.

Шляхи

Бразилія, Чилі, ексика та ін. У 960—1980-ті рр. - ановлення воєнних диктатур (крім Мексики). Широкомасштабні проекти із залученням іноземного капіталуі технологій.

Куба, Нікарагуа, Чилі 1960—1980-ті рр. - Встановлення лівих режимів, які запровадили жорсткий контроль над економікою і спиралися на допомогу СРСР та інших соціалістичних країн.

Більшість країн Латинської Америки у 1980—1990-ті рр. - Встановлення демократичних режимів, які здійснюють поступову модернізацію за активної соціальної політики. Формування експорторієнтованої економіки.

Повстанський і партизанський рух у країнах Латинської Америки:

Етапи Особливост³

І етап

Пов’язаний з кубинською революцією 1959 р., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.

ІІ етап. 1960-ті — початок 1970-хрр.

Проходив під безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960—1967 рр. у Латинській Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби. Не зважаючи на те що ці вогнища були придушені, вони сприяли процесу демократизації у країнах.

ІІІ етап. Кінець 1970-х —1980-ті рр.

Пов’язаний головним чином із боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандиністів у Нікарагуа. Їхня перемога надихнула на партизанський рух лівого спрямування у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі, викликала антисандиністський рух «контрас» у Нікарагуа