Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

Не менш напруженим в кінці 40-х років було становище в Європі. Комуністи, які користувалися популярністю в країнах Європи завдяки активній боротьбі в роки війни проти фашизму, входили в перші повоєнні уряди більшості європейських держав. Цим вирішило скористатись сталінське керівництво. Для координації дій комуністів Європи у 1947 р. було створено Комуністичне інформбюро. Це викликало занепокоєння США та Англії. Спробувавши ''доктрину Трумена'' в Ірані, Туреччині, Греції, вони застосували її в інших країнах. У 1947 р. з уряду Франції були виведені комуністи, а в 1948 р. в Італії, в переддень виборів, були висаджені американські війська, які блокували прихід комуністів до влади.

Втілення в життя цієї доктрини трагічно позначилось на долі Німеччини: вона була розколота на дві держави - ФРН та НДР.

В свою чергу Радянський Союз взяв реванш у Східній Європі, Китаї, Північній Кореї, де були встановлені прорадянські режими.

Однак післявоєнна доля Східної і Центральної Європи не дуже хвилювала США. Рузвельт ще під час війни виявив свою незацікавленість цим регіоном.

Черчілль намагався протидіяти цьому, але безрезультатно. 10 жовтня 1944 р. між Черчіллем та Сталіним був укладений ''процентний договір'' про розподіл сфер впливу в Східній Європі. В цей час основна увага англійського уряду була прикута до питання збереження Британської Імперії, яка почала розвалюватись.

Відносно Східної Європи плани Сталіна поступово змінювались в залежності від становища на фронтах. Спочатку в його плани експансії входили лише Польща і Болгарія; восени 1943 р. він прийняв рішення стосовно Румунії; весною і восени 1944 р. -відносно Угорщини.

У зовнішньополітичній діяльності Сталін керувався тезою, яку висловив у вересні 1944 p.: ''Ця війна відрізняється від попередніх: той, хто захоплює територію, зможе примусити захоплені країни прийняти свій суспільний лад''.

Всі ці конфлікти не призвели до припинення діалогу між СРСР і США. Незважаючи на напружені відносини, шанс зберегти нормальні стосунки залишався, але його було втрачено, створювався образ ворога, змінювалось ставлення світової громадсь-

кості до СРСР, а радянських людей до колишніх союзників. В 1947 р. дві третини населення США вважали СРСР ворогом №1. Наприкінці 40-х років лідери великих держав скептично ставились до можливості мирного діалогу; всі сили були кинуті на закріплення своєї зони впливу і на створення воєнно-блокової системи, нарощування сучасних озброєнь. У світі розгорталась ''холодна війна''. Важливим показником початку ''холодної війни'' стало ставлення до плану Маршалла, який чітко розмежував прихильників і союзників СРСР та США у Європі.

Термін ''холодна війна'' вперше вжито на початку XIV ст. Кастильським принцем Хуаном Мануелем - полководцем і письменником. Розмірковуючи про тривалу боротьбу між християнами і мусульманами на Іберійському (Піринейському) півострові, Ма-нуель зокрема зазначав, що ''гарячі'' і ''холодні'' війни відрізняються тим, як вони закінчуються. ''Гарячі'' війни закінчуються або загибеллю, або миром, а ''холодні війни'' не приносять ні миру, ні честі тому, хто їх розпочав.

Поняття ''холодної війни'' включає в себе пропагандистську війну, активну участь у регіональних конфліктах, боротьбу за впливи в ''третьому світі'', економічну війну, технічну блокаду, гонку ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, боротьбу розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне воєнне протистояння, стратегію взаємного ядерного залякування, змагання в галузі оборонної науки, нарощування протистояння воєнно-політичних блоків, гонку в галузі космічних досліджень і озброєнь тощо.

Створення воєнно-блокової системи. Важливим наслідком ''холодної війни'' стало створення воєнно-блокової системи.

У період 1943-1948 pp. в країнах Східної Європи відбувався процес становлення нових політичних режимів під пильним контролем СРСР. З країнами своєї сфери впливу СРСР уклав угоди про дружбу, співробітництво взаємну допомогу. У 1947-1948 pp. ці угоди мали чітку антизахідну спрямованість. Таких двосторонніх угод було укладено 35. Вони утворювали взаємопов'язану систему. У 1948 р. в усіх країнах Східної Європи були встановлені комуністичні режими.

У Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 p., коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург утворили Західний Союз. Йото учасники повинні були надавати військову допомогу один одному на випадок загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в новоутвореному союзі своє лідерство. Об'єднане військове командування очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.

Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової си-

стеми стала Берлінська криза влітку 1948 р. Вона була тісно пов'язана з вирішенням німецького питання.

В окупованій 4-ма державами Німеччині йшли процеси, які робили неможливим її об'єднання. У радянській зоні окупації формувались органи влади, які контролювались прорадянськими діячами Соціал-демократичної партії Німеччини та комуністами. У квітні 1946 р. СДПН і КПН об'єднались у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).

Представники США та Великобританії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне та адміністративне об'єднання американської та англійської окупаційних зон і створення так званої ''Бізонії''. Незабаром Бізонія була об'єднана з французькою зоною окупації.

На Московській конференції Ради міністрів закордонних справ у березні-квітні 1947 p. CPCP пропонував встановити над Руром контроль чотирьох держав. Західні держави пропонували переглянути Веймарську конституцію і розширити права окремих німецьких земель. Франція домагалась права на економічний аншлюс Саарської області.

Невдачею завершилась Лондонська сесія Ради в листопаді-грудні 1947 р., де невирішеними лишились питання про об'єднання зональних кордонів, вільного пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що була створена відповідно до рішень Потсдамської конференції. На Лондонській нараді представників США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без СРСР було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції, проведення грошової реформи і включення Західної Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги - плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій території до досягнення єдності Німеччини. Створювалась об'єднана військова рада в складі головнокомандуючих трьох держав -США, Англії, Франції.

Водночас у Варшаві була скликана Радянським Союзом нарада східноєвропейських держав,

79. Міжнародні відносини наприкінці 50-х - у 60-ті роки

Послаблення міжнародної напруги. На початку 50-х років відбулись зміни у керівництві США і СРСР, що позначилось на зовнішньополітичному курсі цих країн.

У 1953 р. СРСР відмовився від вимог до Туреччини стосовно чорноморських проток. Були нормалізовані відносини з Грецією та Югославією, розірвані у 1948 р. після конфлікту між Тіто і Сталіним, було досягнуто угоду про припинення війни в Кореї. У

1954 р. в Женеві була підписана домовленість про припинення війни в Індокитаї, чим покладено край авантюрі Франції щодо відновлення колоніальних володінь у Південно-Східній Азії. Суттєві зміни відбулися і в стосунках між СРСР та Заходом. У 1955 р. представники СРСР, США, Англії та Франції підписали Державний договір з Австрією. Вона була проголошена не залежною і нейтральною, з її території виводились окупаційні війська.

У 1959 р. відбувся перший візит глави радянського уряду в США.

У ці ж роки відбувається процес переосмислення радянським керівництвом проблеми взаємодії з національно-визвольними рухами в колоніальних і залежних країнах.

У період сталінського правління перевага надавалась китайському варіанту національного визволення, коли воно очолювалось комуністами. Проте ніде більше, крім самого Китаю, Північної Кореї та Північного В'єтнаму, цей варіант реалізувати не вдалось. У більшості країн, що визволились, комуністи не прийшли до влади. Нові лідери не викликали довіри у Сталіна.

М.Хрущов запропонував розглядати національно-визвольний рух як союзника соціалізму в його боротьбі проти імперіалізму. Тим самим було усунуто ідеологічні перешкоди для розвитку військово-політичного та економічного співробітництва з країнами, що визволились. Так, у 1956 р. СРСР підтримав у Єгипті націоналіста Гамаль Абдель Насера у боротьбі проти агресії Ізраїлю, Франції та Англії.

Відбулись зрушення у взаєминах між соціалістичними країнами. СРСР визнав нейтралітет Югославії; Китай перетворився на майже рівного СРСР партнера. Відносинам з східноєвропейськими країнами був наданий вигляд рівноправних.

Рух неприєднання. 29 країн Азії та Африки, що визволились, у квітні 1955 р. в Бандунгу (Індонезія) скликали конференцію, яка схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом. Конференція висловила рішучість народів Азії та Африки повністю і назавжди покінчити з колоніалізмом, засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю.

Країни-учасниці конференції виробили такі основні принципи своєї політики:

1. Незалежна від наддержав політика.

2. Підтримка національно-визвольних рухів.

3. Позаблоковий статус.

4. Заборона використання своєї території для іноземних військових баз.

Пізніше про підтримку цих принципів заявили й інші країни, що визволилися.

За ініціативою прем'єр-міністра Індії Дж.Неру, президента Югославії Й.Броз Тіто, президента Єгипта Г.А.Насера та інших у вересні 1961 р. у Белграді відбулась конференція 25 глав урядів, яка поклала початок Руху неприєднання. Учасники Руху, більшість з яких вважали, що США та СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування.

Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової політики. З 1973 р. конференції Руху неприєднання проводяться регулярно кожних три роки.

Нестійкість послаблення міжнародної напруги. У Західній Європі в 50-ті роки відбувається становлення ідеї європейської єдності. Створюється Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).

Відлига дозволила розблокувати діяльність ООН - до її складу було прийнято 16 нових країн.

Ці зміни призвели до деякого послаблення біполярності світу. Разом з тим вони не зламали логіку ''холодної війни'' і воєнно-блокового мислення. Незважаючи на гнучкість радянської дипломатії, Радянському Союзу не вдалось досягти домовленостей з Заходом з деяких важливих питань. Так, були зірвані домовленості щодо Німеччини та Японії, незважаючи на те, що в 1955 р. СРСР оголосив про припинення стану війни з Німеччиною, а в 1956 р. з Японією, і з ними були встановлені нормальні дипломатичні відносини та економічні зв'язки, проте мирні договори так і не були укладені.

США та їх союзники звикли до жорсткого стилю радянської дипломатії, а тому серйозно не сприймали нових пропозицій СРСР. Захід продовжував політику ''відкидання комунізму''. В 1953 р. ЦРУ і Інтелледженс сервіс (англійська розвідка) здійснили переворот в Ірані, а в 1954 р. в Гватемалі. Причиною переворотів стало те, що уряди цих країн обмежили права американських і англійських монополій. У 1955 р. ФРН було включено до НАТО.

Це викликало відповідну реакцію СРСР. 14 травня 1955 р. Радянський Союз та його союзники підписали Варшавський договір і тим самим створили воєнно-політичну організацію на сході Європи.

XX з'їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. В країні почалась ''відлига'', в тому числі і в зовнішній політиці. У період 1955-1960 pp. СРСР висунув низку мирних ініціатив щодо припинення гонки озброєнь і скорочення воєнних потенціалів країн світу. В односторонньому порядку Радянський Союз скоротив збройні сили на 3980 тис. чол. і військовий бюджет. Були ліквідовані військові бази в Порт-Артурі і Порккала-Удд.

Результати цих дій були обмежені. Підписання угод впиралось в питання контролю. Гонка озброєнь не припинилась, а навпаки, посилилась. З'явились міжконтинентальні балістичні ракети і бомбардувальники, атомні підводні човни. Короткочасне потепління переросло в гострі міжнародні кризи: 1956 р. - Близький Схід і Угорщина, 1957 - Сирія, 1958 - Ліван, Тайвань, 1961 - Берлінська криза, 1962 р. - Карибська криза і т.д.