Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

6. Утворення основ післявоєнного світу. Версальсько-Вашингтонська система

Наміри головних держав-переможниць на конференції. Для

підготовки мирних договорів з переможеними країнами було прийнято рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась проведення її у своїй столиці.

18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо. У конференції брали участь представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція, Великобританія і США. На конференцію не були запрошені представники переможених країн і Росії, в якій йшла громадянська війна.

Основні питання на конференції вирішувалися в ході вузьких нарад: спочатку на ''раді 9'', а з березня 1919 року на ''раді 4''.

Обговорення мирних договорів з переможеними країнами виявило всі протиріччя між основними учасниками переговорів. Які ж були плани і наміри великих держав?

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність в роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало - 192 млрд. дол., а в 1920 р. - 489 млрд. дол.), країна обзавелась могутньою армією і флотом. Але в середині країни точилась гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики.

Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США в світі дає їм шанс стати рятівниками світу і принести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у ''14 пунктах'', які були оприлюднені 8 січня 1918 р. Ними передбачалося:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити скорочення озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політику, вступ у ''співтовариство вільних націй'';

7) визволення і відновлення Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії у відповідності з національними ознаками;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких і автономія інонаціональних частин Османської імперії;

13) створення польської держави;

14) утворення Ліги націй.

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш справедливий і демократичний порядок, який виключав би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни був сильно підірваний, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. В очах американців виходило так, що їх солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу призвело до зміни в настроях американців і на виборах до конгресу 1918 р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули перемогу. А це означало, що конгрес не ратифікує жоден з мирних договорів, укладених президентом.

Великобританія ще до початку мирної конференції досягла своєї головної мети у війні. Німецький флот перестав існувати. Англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем'єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було закріпити вже досягнуте. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. При встановленні кордонів у післявоєннії Європі, на думку Ллойд Джорджа, потрібно виходити з принципу національного самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою - забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй як інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Проте не все в Англії складалося так оптимістично. Британська імперія втрачала колишню могутність: домініони домоглись більшої самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління, із світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була послаблена, фінанси і торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеччини, Англія з занепокоєнням спостерігала за швидким зростанням американського флоту.

Свої міркування щодо післявоєнного устрою світу англійська Делегація виклала в документі, який отримав назву ''Послання з Комбре''.

Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. Бойові дії велися на її території. Франція із кредитора перетворилась у боржника. У свою чергу головний боржник Франції - Росія анулювала всі свої зобов'язання. Найбільш популярним гаслом у країні було: ''Німці за все заплатять!'' Прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув послабити Німеччину будь-якими засобами. Він говорив: ''В Європі 20 мільйонів зайвих німців''. Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції територіях. А відтак, вона сподівалася повернути собі Ельзас та Лотарингію. Для здійснення інших своїх далекоглядних намірів треба було перешкодити об'єднанню Австрії і Німеччини, створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн і т.д. Це було передбачено ще в таємному договорі між Францією і царською Росією. В цьому документі йшлося і про стягнення з переможеної Німеччини максимально можливих репарацій. Франція претендувала також на частину османської спадщини.

Підготовка мирних договорів формально велась на основі ''14 пунктів''. З цього випливає, що таємні домовленості не повинні були братися до уваги. Але тим не менше умови таємних угод весь час впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу. Особливо наполягали на врахуванні таємних угод Італія, Румунія та ряд інших держав.

''Українське питання'' на конференції. Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.

З більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов'язують, зокрема, з тим, що радником британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був Л.Намієр, родом з України.

25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти Закарпаттям, проводили президент Чехословаччини Т.Масарик і міністр закордонних справ Е.Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами і заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород.

8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло в Сен-Жерменський мирний договір.

У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буковини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь Румунії. Україна та Росія не визнали законності цих рішень.

Умови Версальського миру. У квітні було завершено розробку тексту договору з Німеччиною. її делегацію було викликано до Парижу для його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документу були відхилені, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписано мир, який став основою післявоєнного врегулювання. В текст договору, за наполяганням Вільсона, було вміщено статут Ліги націй.

За договором Франції поверталися її землі - Ельзас і Лотарингія, а також передавалися вугільні шахти Саару, однак цей район на 15 років переходив під управління Ліги націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини так званий ''польський коридор'', що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене після плебісциту, Данія - північну частину Шлезвігу; Ме-мель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможців (у 1923 р. приєднаний до Литви), а Данціг (Гданськ) оголошувався ''вільним містом'' під захистом Ліги націй.

За Версальським договором Німеччина втратила сьому частину своєї території, на якій проживала одна дванадцята її населення. Вона повністю позбулась своїх колоній, їх поділили між дер-жавами-переможцями. їй заборонялося мати армію понад 100 тис. чоловік, військово-повітряний і підводний флот, ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берегу Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг був визначений на спеціальній конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, з яких 52% повинна була отримати Франція, 22 - Великобританія і 10 - Італія.

Утворення Ліги націй. Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною комісією статут Ліги націй, який став складовою частиною Версальського договору.

Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були представлені США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, а також 5 непостійних членів. Рішення з усіх питань мали прийматися одноголосно. Переможені у війні держави, а також Радянська Росія, не входили до Ліги націй. Метою Ліги проголошувались розвиток співробітництва між народами і гарантія безпеки післявоєнного світу. Американський сенат, ознайомившись з умовами Версальского мирного договору і, відповідно, зі статутом Ліги націй, відхилив його, і США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не увійшли до неї.

Сен-Жерменський мирний договір. 10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір із Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської імперії.

Колишні австрійські володіння - провінції Богемія, Моравія і Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка). Королівство сербів, хорватів і словенців отримало Боснію і Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Буковину, а Польща захопила Галичину. Австрії заборонялось приєднуватись до Німеччини.

Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію. Також Австрія повинна була сплачувати репарації, хоч сума їх не була визначена.

Нейський мирний договір. 27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Нейі-сюр-Сен був підписаний мирний договір з Болгарією. Вона втратила Західну Фракію, яка передавалась Греції, і позбавлялась виходу до Егейського моря. Південна Добруджа залишилась у складі Румунії. Частина Македонії була передана Королівству сербів, хорватів і словенців. Болгарії заборонялось мати армію більше 20 тис. чол. Сума репарацій була визначена у 2,25 млрд. золотих франків, які потрібно було сплатити протягом 37 років.

Тріанонський мирний договір. Мирний договір з Угорщиною отримав назву Тріанонського. Він був підписаний лише 4 червня 1920 р. Це було пов'язано з існуванням Угорської радянської республіки. Територія Угорщини за договором скорочувалась втричі, а населення - у 2,5 рази. Румунія отримала Трансільванію і Банат, Королівство СХС - Воєводину, Хорватію. Словаччина і Карпатська Україна стали складовими частинами Чехословаччини.

Заборонялася загальна військова повинність, а армія обмежу^ валася 35 тис. чоловік.

Севрський мирний договір. 10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувався поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських володінь, визнавала англійський протекторат над Єгиптом, а французький - над Марокко і Тунісом. Туреччина була позбавлена прав на Судан, визнавала анексію Кіпру, втратила володіння на Аравійському півострові і в Європі. Острови Егейського моря і місто Ізмір передавались Греції. Армія обмежувалась чисельністю в 50 тис. чоловік. На території всієї країни зберігався режим капітуляції, що фактично означав перетворення Туреччини у напівколонію.