ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 20.10.2024
Просмотров: 11
Скачиваний: 0
Семінарське заняття 1
-
Е.Золя як теоретик натуралізму. Еволюція естетичних поглядів письменника.
Зачинателем натуралістичної школи вважали Е. Золя - продовжувача справи, яку розпочав Бальзак. Золя вважав Бальзака своїм духовним батьком. Е. Золя був не лише художником, а й теоретиком натуралістичної школи. Як теоретик натуралізму він виступив у 70-х роках на сторінках "Вісника Європи". Його праці "Романісти-натуралісти" і "Експериментальний роман" - головний матеріал для створення теорії.
Положення теорії натуралізму Е. Золя:
1. Письменник - не фотограф. Романіст не обмежувався накопиченням фактів і точним їх відображенням, він бачив, розумів, творив, намагався змінювати природу, але при цьому не виходив за її межі; він поступово прийшов до абсолютного пізнання.
2. Натуралізм - не матеріалізм. Наука встановила, що духовне життя - елемент механізму, матерія; тому прийоми дослідження духовного життя і матеріальної природи мали бути тотожними, а експериментальний метод мав стати загальним як для хімії, так і для роману. Своїми спостереженнями і дослідами романіст продовжував роботу фізіолога. Роман з "області чистих фантазій" змінився романом, заснованим на спостереженні та досвіді.
3. Натуралізм і мораль. "Ми, моралісти-експериментатори, показуємо за допомогою досвіду, яким чином пристрасть проявилася в суспільстві. Коли ми будемо знати механізм даної цієї пристрасті, можна буде зробити її як тільки можливо нешкідливою". У цьому внесок морального призначення творів натураліста.
4. Натуралізм та ідеал. Якщо ідеаліст - це той, хто зайнятий пошуком ідеалу, то експериментатор - той самий ідеаліст. Але він не бачив ні благородності, ні краси, ні достоїнств, ні моральності у неправді, у незнанні, у помилці тощо.
5. Натуралізм. Особистість письменника і літературна форма. Особистість письменника - на другому плані. Він мав забути про особисті почуття й ідеї. Турбота про форму і склад також відступили на другий план. На думку Золя, формі надавали перебільшеного значення, а мова - логіка, природна наукова побудова.
«Ця школа поставила собі за мету керуватися простою, не облудною, звичайною правдою і спиратися на глибокі психологічні, фізичні і етнографічні студії як у прозі, так і в поезії. Роман, на думку Золя, має бути протоколом з життя, має бути історичним документом про його сучасників. Поезія – це життя, це його відбиття і саме в цьому, а не у фальшивому його прикрашенні, не в ідеалізації полягає вся її висока облагороджуюча вартість. Само собою зрозуміло, що людина, яка виступає з такими засадами в літературі, в котрій панували такі джентльменські талантики, як Олександр Дюма, не могла сподіватися на швидке визнання, а навпаки, мусила розраховувати на довгу, запеклу боротьбу, особливо ж якщо, крім цього, сама мова, котрою він писав, як небо від землі, відрізнялася від заяложених правил стилістики, і відзначалася надзвичайно нерідко дитячою простотою, аж до кострубатості.
А при цьому Золя зовсім не був схильним робити поступки гануючим смакам. Він із запалом провансальця кинувся до боротьби з цілим легіоном критиків. Це було причиною того, що так довго ім’я його не мало великого визнання у Франції, а в інших країнах його навіть мало й знали. Тільки рік 1877, рік видання «L’Assommoir», що набрав великого розголосу, став для Золя роком тріумфу. У цьому ж бо році піднято проти його нового твору стільки галасу, а з другого боку, стільки сипано йому похвал, що це звернуло загальну увагу на Золя. Завдяки цим суперечкам роман протягом року мав багато видань, і ім’я Золя стало відомим у всій Європі…»
-
Іван Франко, Еміль Золя і його твори.
-
Цикл романів «Ругон-Маккари» - природнича й соціальна історія однієї родини в добу Другої імперії. Історія створення, тематика проблематика, специфіка жанру.
Цикл романів «Ругон-Маккари» складається з 20 романів, кожен з яких становить окрему цілість, але разом з іншими ярскраво відображає картину французьких реалій часів Наполеона ІІІ, починаючи з державного перевороту 2 грудня 1852 і закінчуючи седанською зрадою. Головними героями виступають представники двох родин, що походили від однієї матері – Аделаїди Фонк (Фук), та двох батьків – Ругона і Маккара. У процесі розвитку сюжету, родини розгалужуються, проникаючи у всі верстви суспільства, від найнижчих до найвищих. Таким чином Золя зумів в одному творі продемонструвати деталі життя усіх суспільних прошарків тогочасної Франції.
Крім різниці у соціальному стані, кожен член сім’ї успадковує від Аделаїди певну якість, яка виражається в ньому гіпертрофовано, і часто визначає хід розгортання сюжету.
Загалом можна виявити дві основні мети автора у цьому творі:
-
Зобразити, наскільки одна родина здатна вплинути на перебіг історичних подій;
-
Представити якою мірою історичні події вливають на щоденне життя різних верств населення.
Однією з особливостей циклу є те, що автора фактично немає. Він не надає своєї думки і не виказує свого ставлення до подій твору, а радше розбирає їх як досвідчений хірург чи анатом розповів би про незвичну патологію, цікаву мутацію організму. Цей прийом притаманний для фізіологічного роману, характерні риси якого пронизують всі романи циклу.
Написання серії романів Еміль Золя почав у 1868 році і тоді вже захоплювався концепцією теорії спадковості, тому у творах циклу посилання на неї легко прослідковуються. У початковій версії роману Золя робить акцент на фізіологічній складовій, але згодом, після демонстрації початкових нарисів видавцю А. Лакруа, він ставить перед собою ціль художньо описати не тільки фізичні, а й соціальні закони, що впливають на поведінку персонажів твору. Також автор прагне продемонструвати державний переворот, розповісти правду про війну, про вимираючі залишки дворянства та про стан робочого класу.
Згодом, в процесі своєї «еволюції», формат роману трохи відійшов від початково задуманого і, у зв’язку зі збільшуваною значимістю соціальної сфери життя країни для автора, Золя пояснює возвеличення Ругонів над Маккарами не принципами теорії спадковості, а радше впливом загальносуспільних подій на долю окремої людини.
-
Роман «Кар’єра Ругонів» як інтродукція до циклу, визначення в ньому провідних тем і мотивів усього циклу.
Роман «Кар’єра Ругонів» став прологом соціальної епопеї Золя. Місцем дії автор обрав не Париж, а провінцію, якщо точніше – вигадане маленьке південне місто під назвою Плассан. Причиною такого вибору скоріш за все було те, що в провінції реакція на монархічний переворот 1851 року розгорталася навіть яскравіше, ніж у великому місті. Також там виразніше проявляється зрадницька роль буржуазії у процесі перевороту.
Роман стає фундаментом усього циклу романів. На початку роду, у момент його зародження закладаються основи химерних моральних принципів, від яких і починається шлях родини до свого самознищення.
Родина Ругонів протягом багатьох років прагнула дорватися до багатства, і тому події державного перевороту стали закликом до дії і часом, коли справи роду пішли вгору. Комерція успіху не принесла, тому Ругони пустили в хід політичні капітали. Політичний переворот не може тривати довго, і в ці декілька днів персонажам роману потрібно робити свій вибір. Перед ними постають запитання: грабувати чи не грабувати, хапати посаду чи не хапати? Але ж якщо не піти нечесним шляхом, то не забезпечиш собі майбутнє. Таке ставлення до життя, така життєва позиція персонажів пронизує увесь цикл, проявляючись більшою чи меншою мірою у кожному з них.
Основу роду заклала Аделаїда Фонк, донька багатого городника, яку всі вважали дівчиною не сповна розуму. Вона одружується з селянином-наймитом Ругоном. Від цього шлюбу на світ з’являються П’єр, який у свою чергу стає батьком енергійних, честолюбних та цинічних Ежен, Арістид, темної маніпуляторки Сідонії і далекого від реального життя Паскаля. Вже у наступному поколінні рід Ругонів буде приречений на виродження.
-
Історична основа та соціальна панорама роману.
Історичний підтекст грає надзвичайно важливу роль у циклі романів «Ругон-Маккари», так як Золя прагне відобразити життя різних соціальних класів у контексті різних історичних періодів Франції, очевидцем яких частково був він сам. У своєму нарисі «Розходження між Більзаком і мною» («Différences entre Balzac et moi»), який був опублікований у 1869 році, він зазначив, що хоче, щоб його цикл романів став дзеркальним відображенням тогочасного суспільства на прикладі лише однієї сім’ї.
Події роману охоплюють роки буржуазної революції 1848 року, державного перевороту 1851 року та створення Другої Французької імперії фбо Французької імперії Наполеона ІІІ.
У тогочасному суспільстві, як неважко здогадатись, панували революційні настрої. Вони мали різний вплив на різні шари суспільства, так само як і різні соціальні класи мали різний вплив на перебіг подій. Наприклад, політика залишалася полем діяльності духовенства, дворянства та частково – буржуазії. Натомість голос народу залишався за лаштунками. Та ненависть до нового республіканського режиму напрочуд ефективно об’єднала землевласників (так званих рантьє), торговців, дворян та служителів церкви у єдиному потягу до звершення бонапартистського перевороту.
Персонажі циклу романів займали різні позиції у подіях революції. Тут є і щирий республіканець Сільвер, і бонапартисти П’єр та Фелісіте, та навіть лікар Паскаль, який виступає аполітичною фігурою і зберігає нейтралітет.
Революційні події мають різний вплив на різні верстви суспільства. Наприклад, представник студентства, Сільвер, помирає молодим, а Ежен Ругон успішно стає міністром Другої Імперії та допомагає Арістиду у його кар’єрі фінансиста.
-
Теорія спадкового впливу в контексті дослідження родоводу Ругон-Маккарів
В історії світової літератури ім’я письменника Е.Золя невід’ємно пов’язане з натуралізмом.
Натуралістична теорія французького письменника постійно уточнювалася, доповнювалася й врешті-решт знайшла своє вираження в передмові до роману “Тереза Ракен” (1868), нарисі “Розходження між Бальзаком і мною” (1868-1869), збірниках статей “Що мені ненависно” (1866), “Експериментальний роман” (1880), “Романісти-натуралісти” (1881), “Натуралізм у театрі” (1881). У цих працях Золя декларував принцип об’єктивності та правдивості мистецтва, вимагав від художнього твору документальної точності, а від митця – скрупульозного спостереження та вивчення дійсності.