ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 18.04.2024
Просмотров: 224
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
Тема і. Філософія, її проблематика та функції
1. Основні проблеми філософії. Специфіка філософського знання
2. Світогляд, його суть і структура
3. Історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський
4. Соціальні функції філософії
Тема II. Філософія Стародавнього світу та Середньовіччя
1. Філософія Стародавнього сходу
2. Розвиток філософії у Стародавній Греції
Тема III. Європейська філософія XV - XIX ст.
1. Філософія епохи Відродження та Нового часу
2. Німецька класична філософія
Тема IV. Західна філософія XX ст.
2. Сучасні філософські течії та школи
Тема V. Новітні сфери філософування
1. Філософія постмодерну та діалогу
Тема VI. Філософське розуміння світу
1. Філософське розуміння буття
3. Спосіб та форми існування матерії
1. Виникнення і природа свідомості
2. Структура свідомості, її основні рівні
Тема VIII. Проблема людини в філософії
1. Людина як предмет філософії
2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині
3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства
Тема iх. Діалектика: принципи і категорії
1. Сутність діалектики та її принципи
Тема X. Діалектика: закони та альтернативи
1. Природа та структура пізнавальної діяльності
2. Поняття практики, її структура
3. Методи та форми наукового пізнання
Тема XII. Соціальна філософія як осмислення суспільного буття
2. Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних заковів
3. Стихійне і випадкове у розвитку суспільства та свобода людини
Тема XIII. Природні умови суспільного буття.
1. Поняття природи. Погляд на природу в історії філософської думки
3. Сучасні екологічні і демографічні проблеми та шляхи їх вирішення
Тема XIV. Суспільне виробництво та суспільний прогрес
1. Потреби, інтереси і цілі людей як мотивація виробництва. Структура суспільного виробництва
2. Проблема прогресу і періодизації суспільного розвитку
Тема XV. Філософський аналіз соціальної структури суспільства
1. Поняття соціальної структури суспільства та й основні елементи
2.Етносоціальді процеси в системі суспільних відносин
3. Функція організації дозвілля і відпочинку. Вільний час
Тема XVI. Філософські аспекти політичної сфери суспільного буття
1. Політика як вид діяльності. Політика і влада
2. Політична система суспільства
3. Держава як соціальний університет політичної влади
Тема XVII. Духовне життя суспільства
1. Поняття "дух", "душа", "духовність", "ментальність"
2. Цінності як ядро духовного світу людини
3. Суспільна свідомість та й рівні
4. Форми та функції суспільної свідомості
Тема XVIII. Цінності і їх роль в житті суспільства та людини
2. Типологія ціннісних орієнтацій
Тема XIX. Культура і цивілізація
1. Сутність, зміст і функції культури
Безумовно, що одним а найвидатніших представників німецької класичної філософії є Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). У своїх працях "Феноменологія духу", "Енциклопедія філософських наук", "Філософія права" та багатьох інших він створив всеохоплюючу філософську систему світу з точки зору "абсолютного" (об'єктивного) ідеалізму. В "Феноменології духу" Гегель визначає духовну культуру людства як вияв творчої сили світового розуму. Духовний розвиток індивіда складає лише стадії самопізнання світового духа, творча діяльність якого отримала назву абсолютної ідеї. "Самоусвідомлення" Цієї ідеї знаходить прояв у вигляді логіки (законів мислення). Обґрунтував ці думки Гегель у праці "Наука логіки".
На погляд філософа, абсолютна ідея функціонує, змінюється, розвивається у відповідності до діалектичних принципів і законів. Кількісні зміни ведуть до якісних перетворень об'єкта, а джерелом цього є боротьба протилежностей у самому об'єкті. Якась з протилежностей ніби "відпускається" духом, вона набуває нової якості і вже проявляється на новому рівні, в новій іпостасі. Проте все нове несе в собі певні риси старого, що е процесом спадкоємності в розвитку. І так все це відбувається нескінченно, вічно. Ці принципи саморозвитку лежать в основі сучасної діалектики.
Однією з центральних проблем філософської системи Гегеля є проблема людської свободи. З її розвитком він пов'язує весь історичний процес. Виступаючи проти спінозівського розуміння свободи (як пізнаної необхідності, умов дії), Гегель тлумачить її як творче утвердження, як позитивну діяльність. Адже люди, ототожнюючи свободу зі сваволею, несподівано для себе стають й" невільниками. На дорозі у сваволі завжди виникають різні обмеження з боку волі інших людей: у поведінці, цілях, меті тощо, а це означає, що така свобода формальна, не життєва. Вона ніби є, але насправді відсутня, це нерозумна свобода. Лише розум, на думку Гегеля, встановлює рівень свободи. Він є її "самосвідомістю". Свобода тоді буде дійсною, коли вона наповнена розумом. Адже розум і свобода знаходяться в єдності, їх вмістилищем є вільна істота - людина. Проте в подальшому Гегель позбавляє її свободи дії. Для нього людина лише "окремий момент" історичного процесу, оскільки його формує народ, причому не кожен, а лише "історичний", а інші, "неісторичні народи" - лише підручний "матеріал історії".
Як найдосконаліший витвір природи пояснював людину Людвіг Фейєрбах (1804-1872). У його вченні вона показана як головна ланка світу, як вершина розвитку природи. Це був антропологічний матеріалізм.
Проте погляди Фейєрбаха на природу, яка створила людину, близькі до пантеїзму (грецькою "пан" - усе, "теос" - бог) епохи Відродження. Але ж Фейєрбах проголошує атеїзм - повне заперечення бога. Чим же він заповнює його місце у світі? Людиною. Причому у своїй філософії він й" проголошує не як об'єкт абстрактного, відокремленого від буття розуму, а розумною, дійовою істотою, що здатна до самовизначеності. І ще одне. В людському існуванні важливу роль відіграє чуттєвість. Завдяки їй людина пізнає світ і себе в ньому та стає творчою істотою. Найповніша реалізація людської чуттєвості досягається у взаємній любові людей. Лише вона піднесена до рівня релігії, - здатна ощасливити людство. На ці думки спиралась марксистська філософія.
3. Філософія марксизму
Створене Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) матеріалістичне філософське вчення стало в XX ст. найпоширенішим у світі. Ще в 1844 році Маркс вперше обґрунтував матеріалістичне розуміння історії. Він пояснював, що первинним, визначальним у житті людства є матеріальне буття, а все духовне та соціальне - похідне від нього. Не воля людей, дух чи розум визначають їх життя, а матеріальне виробництво, економічні стосунки в суспільстві і, перш за все, форми власності.
Приватна власність, доводив Маркс, породжує експлуатацію людини людиною і приводить до відчуження людини. А це значить, що в умовах приватної власності робітник, хоча й виробляє певну продукцію, не має до неї ніякого відношення, вона йому чужа, байдужа. Цим самим він відчужується від процесу праці. Таким чином, людина праці умовами приватної власності виштовхується за межі нормального буття, втрачаючи свою родову сутність: бути активною і творчою істотою. Все це так пригнічує працюючу людину, що вона стає чужою, байдужою і до інших людей як у сфері виробництва, так і в побуті.
Цим судженням Маркс підштовхує до думки: для звільнення людини від відчуженої праці необхідно ліквідувати приватну власність. Це може відбутися в комуністичному (латиною "комуніс" - загальний) суспільстві.
Проте Маркс прекрасно розумів, що "не хлібом єдиним живе людина". Оспіване ним "царство свободи" знаходиться "по той бік сфери власне матеріального виробництва". Розвиток усіх людських сил, розквіт кожного індивіда, повне задоволення його потреб є самоціллю комуністичного майбутнього. А воно набагато ближче до духовного виміру, ніж до матеріального.
У вченні про людину Маркс піднявся значно вище попередників. До нього сутність людини вимірювалася або через наявність свідомості (Фіхте, Гегель), або через виявлення її природних характеристик (Фейєрбах). Це були односторонні виміри. Маркс же пов'язав матеріальне й духовне в людині її соціальною визначеністю. Для нього людина й не суто природна і, водночас, не лише духовна істота. Вона - людська істота, рід якої твориться суспільним життям.
Маркс не відкидає думку про "природність" людини, тим більше, що він розглядає природу як "частину" людини, а не навпаки. Адже суспільна людина підпорядковує собі природу, активно її перетворює у своїх інтересах. Цей процес Маркс назвав практикою. Нею людська думка "опредмечується", у той же час практичною діяльністю людини природа набуває соціальних рис - твориться "друга природа" (якої немає у "першій"): будівлі, машини, їжа, одяг, транспорт тощо. Тим самим природа "гуманізується", "олюднюється", "соціалізується", а людина в той час "натуралізується", "оприроднюється". Чим вищий рівень соціального прогресу, тим глибшим стає "олюднення" природи і, відповідно, "оприроднення людини".
Взаємопроникнення процесів "олюднення" природи та "оприроднення" людини приводить до стану світової гармонії, що є, за Марксом, комунізмом. Вільний розвиток кожного, стверджується в "Маніфесті Комуністичної партії", є умовою вільного розвитку всіх.
В подальшому ці ідеї були викривлені багатьма послідовниками Маркса. Так, В.Ленін і його послідовник Й.Сталін в комуністичній теорії і практиці на чільне місце ставили народні маси, а особистість та її доля фактично до уваги не бралися, що привело до мільйонів людських трагедій і жертв.
Маркс, створивши теорію суспільно-економічних формацій, пояснював (через конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами капіталістичного способу виробництва) закономірність приходу людства до комунізму. Вирішення такого конфлікту відбувається завдяки соціальній революції, яка є локомотивом історії. Перехід від капіталізму до комунізму, на думку Маркса, неможливий без диктатури пролетаріату.
Таким чином, бувши гуманістом в обґрунтуванні сутності окремої людини, в процесі пояснення суті суспільних змін, Маркс виявився прибічником жорстокого насилля: революцій, громадянських війн, класової диктатури тощо...
4. Українська філософія
Українська філософія формувалася на підставі первісних міфологічних та релігійних уявлень. Праукраїнці вірили в безліч надприродних істот та божеств, що відображали явища природи. Від цього сама природа для автохтонного населення була головною умовою не лише життя та захисту, а й часткою особистого існування. Тому для українців поняття рідного краю, батьківщини завжди було і. є особливо цінними. Запроваджене з середини IX ст. православ'я несло аскетичне світоуявлення, але воно ні тоді, ні пізніше не побороло до кінця традиційного світоуявлення, проте сприяло формуванню державності, розгорненню духовної культури, освіти, донесло до праукраїнців подих високої старогрецької філософської думки. В патристиці Київської Русі з'явилися власні філософські роздуми (Іларіон Київський, Данило Заточеник та ін.) щодо сенсу людського життя. Перші світські твори: "Бджола", "Повчання Володимира Мономаха дітям" і, особливо, "Слово о полку Ігоревім", формували переконання щодо необхідності суспільної згуртованості та громадянської відповідальності.
Розбрат князів і монгольська навала з 1239 р. зупинили розквіт української філософської думки, але вже з другої половини XV ст. з'являються твори українців (Ю.Дрогобича, П.Русина, С.Оріховського, І.Вишенського) з філософськими роздумами про світ, людину, її щастя, суспільний устрій та ін. Поштовх цим думкам надав культурно-освітній осередок у м. Острозі (1576-1639), що розвивав українську культуру і освіту на тодішньому західноєвропейському рівні.
Різким опором національному і духовному поневоленню став братський рух, що розгорнувся в XVII ст. і символізував відродження в народі власної гідності, своєї культури та її осередку - філософського осмислення світу і себе в ньому.
Класична українська філософія сформувалася в Києво-Могилянській академії (1632-1817), де її викладали професори І.Гізель, Ї. Кроковський, М. Козачинський, О. Дубневич, Г. Кониський та ін., спираючись на досягнення тодішньої західноєвропейської філософії. Архівні джерела вказують на досить чітке розмежування в академії філософії і богослов'я, своєрідне тлумачення теорії пізнання, наявність діалектики, глибоке соціальне звучання філософських курсів. Недаремно багато випускників академії виступали за незалежність України. Так, Ю.Немирич та П.Орлик обґрунтували це теоретично, а І.Виговський, І.Мазепа, Д.Нечай та інші спробували здійснити практично.