Файл: Філософія.doc

Соціально-філософські системи середньовіччя включають в себе кілька нових принципів, а саме:

по-перше, у світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом - трактуванням історії як прояву волі бога;

по-друге, відбувається переорієнтація світогляду з демосу, як суб'єкта на особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин;

по-третє, християнський провіденціалізм, поєднується із земним суб'єктивізмом. Це відбилося в новому вченні про сво­боду індивідуального вибору і особистої відповідальності за ньо­го перед богом.

Раннє середньовіччя представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430 рр.). В ос­нову вчення Августина про розвиток суспільства покладене ре­лігійне розуміння історії як прояву волі Божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.

Яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її зем­ними інтересами мав гуманізм епохи Відродження. Всупереч християнській моралі утверджувалися думки про гармонію ду­ші і тіла, про красу і радість земного життя.

В епоху Нового часу соціальне пізнання стає на шлях при­родничих факторів розвитку суспільства. Ідея рівності людей перед Богом перетворюється в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної нерівності. Французь­кий просвітитель, Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.), дій­шов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природні чинники. Він проаналізував вплив клімату на виробничу діяль­ність людей, політичну систему суспільства, форми державного правління, на духовне життя суспільства.

Особливе місце в історії соціальне - філософської думки по­сіли ідеї італійського мислителя Джамбаттіста Віко (1668-1744 рр.). Він розробив ідею історичного прогресу та закономірного розвитку суспільства.

Вагомий внесок у розвиток соціальної філософії зробив французький мислитель Жан Кондорсе (1743-1794 рр.). У пра­ці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» голо­вною причиною історичного прогресу він вважав розум, знання, людські здібності.

Концепцію всесвітньої історії як закономірного, взаємо­пов'язаного цілого процесу виклав у праці «Ідеї до філософії історії людства» німецький просвітитель Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803 рр.). Він розглядав історію суспільства як законо­мірне продовження розвитку природи.

Яскравим представником філософії історії був німецький філософ Георг Вільгельм Гегель (1770-1831 рр.). Основні прин­ципи соціальної філософії він виклав у праці ^Філософія істо­рії». Гегель розглядав історію людства як «процес духу в усві­домленні свободи». Суспільство, за Гегелем - вища сфера порів­няно з природою, де абсолютний дух пізнає себе.

Суспільство як сукупність історично зумовлених форм спі­льної діяльності людей розглядав і Карл Маркс (1818-1883 рр.). Головний висновок К.Маркса полягав в тому, що суспіль­не буття людей визначає їх суспільну свідомість. Цей висновок став певною ідейною засадою матеріалістичного розуміння роз­витку суспільства.

Значний внесок в соціальну філософію зробив німецький соціальний філософ Макс Вебер (1864-1920 р. р.). Йому нале­жить розробка теорії соціальної дії. На думку М. Вебера, зага­льна модель суспільства має такий вигляд:

по-перше, всі людські дії безпосередньо пов'язані з матері­альним буттям індивідів;

по-друге, політичні, правові, моральні, релігійні та інші погляди одухотворюють досягнення матеріальних інтересів;

по-третє, людина може повністю розкрити свою виробничу силу лише за умови переконання, що її дії спрямовані не лише на досягнення матеріальних інтересів;

по-четверте, всі фактори розвитку суспільства рівноправ­ні. Наприклад, духовну культуру можна тлумачити як продукт економіки і навпаки - економіку як продукт культури.

Досить цікавий варіант трактування суспільства подає ні­мецьке - американський філософ Еріх Фромм (1900-1980). У якості фактора, що визначає саморозвиток суспільства, він вво­дить категорію «соціальний характер». Цей характер є резуль­татом адаптації людини до соціальної структури суспільства. Він є фактором суспільного процесу і як такий може або зміц­нювати, або руйнувати соціум.

Які ж типи соціальних характерів виділяє Е.Фромм?

1) Рецептивний, або сприймаючий;

2) Експлуататорський;

3) Нагромаджуваний;

4) Ринковий;

5) Продуктивний.

Соціальний характер виконує роль посередника між еконо­мічним базисом та надбудовою - ідеями та поглядами суспільст­ва. Основна функція соціального характеру полягає в оформ­ленні індивідів у таку систему, щоб вони були зацікавлені діяти так, як того вимагають обставини, де б люди задовольнялися своїми діями. Іншими словами, функція соціального характеру полягає в тому, щоб спрямувати енергію людей на забезпечення функціонування та розвитку суспільства.

З точки зору Е.Фромма, доки основні елементи системи су­спільства залишаються незмінними, соціальний характер вико­нує переважно стабілізуючу роль. Коли ж об'єктивні умови роз­витку суспільства перестають відповідати соціальному характе­ру, то останній із факторів стабілізації соціуму перетворюється на фактор руйнуючої сили.

У первісному суспільстві, на думку Е.Фромма, існував ре­цептивний або сприймаючий соціальний характер. У традицій­них добуржуазних суспільствах панував експлуататорський со­ціальний характер, а у індустріальному суспільстві - на перших шаблях - нагромаджувальний, а потім ринковий соціальний ха­рактер. Що стосується майбутнього, то його Е.Фромм пов'язував з домінуванням продуктивного соціального характе­ру. Продуктивний соціальний характер спрямовує життєву ене­ргію людини не на те, щоб «мати», а на те, щоб «бути», тобто на самореалізацію та самоутвердження у творчій діяльності.

Останнім часом у зв'язку з розробкою енергетичного по­гляду на світ помітною стає тенденція застосування принципів синергетики (теорії самоорганізації) до розвитку суспільства. З точки зору енергетичного підходу до природи і суспільства будь - яка самоорганізована система проходить через стани, які відзначаються граничною нестійкістю. Це так звані точки бі­фуркації. В цих точках лінії розвитку розгладжуються, а в ре­зультаті з'являється цілий спектр різних, різноспрямованих можливостей якісної зміни стану. У даному випадку система опиняється перед вибором різних шляхів. Передбачити, який саме шлях система обере неможливо, так як це залежить від багатьох випадковостей. Це веде до того, що еволюція набуває рис історії, вона унікальна, неповторна. Можна з певністю стверджувати, що «Випадковість створює світ».

Механізм біфуркації, фактор випадковості забезпечують пе­рехід до стану вищої структурованості, впорядкованості як у просторовому, так і в функціональному сенсі. Підвищуючи складність, нова система формує новий тип розвитку, а саме - певну функціональну цілісність, якої не мають її окремі части­ни. За цими закономірностями розвивається і Всесвіт, і людське суспільство.

Як же пізнається цей надзвичайно складний соціальний феномен?

Соціальне пізнання - пізнання конкретних реалій життєвого середовища людей. Основою соціального пізнання є суспільно-історична практика. Саме тому наше пізнання підкоряється за­гальним закономірностям гносеології. В той же час особливості об'єкта пізнання обумовлюють і його специфіку. Специфічними ознаками соціального пізнання можна вважати: об'єкта пізнання обумовлюють і його специфіку. Специфічними ознаками соціального пізнання можна вважати:

по-перше, об'єктом соціального виступає діяльність самих суб'єктів пізнання. Тобто люди самі є і суб'єктами пізнання, і реальними діючими особами. Іншими словами, у самому об'єкті соціального пізнання міститься його суб'єкт. Пізнаючи суспіль­ство, людина пізнає себе і навпаки, пізнаючи себе, людина од­ночасно пізнає соціум, у якому живе;

по-друге, пізнаючи соціальні реалії слід ураховувати суб'єктивний фактор. Суб'єктом соціального пізнання виступає людина. Але кожна людина має свій індивідуальний досвід і інтелект, свої інтереси, цінності, потреби і пристрасті. Все це певним чином впливає на пізнавальний процес;

по-третє, соціальне пізнання носить історично-обумовлений характер. Воно залежить від рівня матеріального і духовного життя суспільства, його соціальної структури та па­нуючих інтересів і цінностей;

По-четверте, особливістю соціального пізнання є і те, що в ньому надто обмежене застосування експерименту.

Таким чином, суспільствознавство - це система пізнан­ня соціальної реальності, загальних закономірностей історично конкретних форм розвитку суспільства. Ця сис­тема об'єднує суспільні дисципліни: соціологію, історію, психо­логію, юридичні науки, філософію та ін.

Головною особливістю предмету соціальної філософії є те, що ця система знань вивчає суспільство в цілому, суспільство як цілісність. Основною проблемою соціальної філософії є про­блема людини, сенсу її буття у соціумі. Таким чином, визнача­льною проблемою соціальної філософії є проблема людини, сен­су її буття у соціумі. Людина - найвища мета соціальної філо­софії. Інтереси людини, розвитку особистості розглядаються у соціальній філософії як головні критерії соціальної думки.

Якими ж основними методологічними принципами керуєть­ся соціальна філософія у процесі пізнання суспільства?

По-перше, соціальна філософія виходить із принципу об'єктивності і пізнання соціуму. Об'єктивність означає неупе­редженість, незалежність висновків від світоглядних та суспі­льно-політичних орієнтацій дослідника.

дослідника на вияв багатогранних типів зв'язків соціального об'єкту.

По-третє, соціальна філософія у своїх дослідженнях вихо­дить з принципу розвитку суспільства і філософської думки про нього.

По-четверте, принцип розвитку тісно пов'язаний з мето­дологічним принципом історизму. Цей принцип вимагає від до­слідника розглядати соціум у закономірному історичному роз­витку.

Уявлення про соціум пов'язане з аналізом основних сфер суспільного життя. Такими сферами вважаються:

по-перше, матеріальна сфера життя. Вона охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних цінностей;

по-друге, соціально-політична сфера суспільного життя, яка включає в себе групові, етнічні, національні, міждержавні та інші стосунки людей;

по-третє, духовна сфера соціального життя. Це система ідей, поглядів, уявлень, які насамперед відбивають соціальне життя;

по-четверте, культурно-побутова сфера суспільного життя. Вона охоплює виробництво, розподіл і споживання культурно-побутових цінностей та передачу їх від одного покоління до ін­шого. До цієї сфери входить життя сім'ї, організація відпочин­ку, освіта тощо.

Всі ці сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані. В центрі кожної з них має стояти людина. Саме людина єднає всі сфери суспільного буття, бо то є її реальне життя, яке зветься суспільним.

Отже, соціальна філософія - це система теоретичного знання, що вивчає основні закономірності функціонування та розвитку суспільства через призму загальнолюдських пріоритетів.