Файл: Філософія.pdf

метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмета. Синтез - зворотній процес - мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмета. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

Метод сходження від абстрактного до конкретного - метод за допомогою якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого, дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Індуктивний і дедуктивний методи пізнання - загальні види умовиводів,

взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція - достовірний висновок в процесі переходу від більш загального до менш загального знання. Індукція - загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове.

Наукове спостереження – метод вивчення ознак і відношень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.

Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.

Методи аналоги і моделювання - методи, що ґрунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта /моделі/, та інший об'єкт, менш вивчений.

Метод екстраполяції - метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.

Динамічні і статистичні методи - дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має необхідний характер (однозначний причинно-наслідковий характер), в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносяться до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.

Системно-структурний метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.

Математичні методи /аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо/ засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

Наукове пізнання особливе. В ньому, при наявності єдності чуттєвосенситивного та раціонального, провідна роль належить раціональному. Але його основні форми {поняття, судження, умовиводи) не повною мірою відображають науковий пізнавальний процес. В науковому пізнанні формуються і набувають певної самостійності такі його форми:

1)науковий факт - це наукові відкриття, події, результати досліджень, достовірність яких ще не доказана;

2)наукова проблема, яка споріднює два змістовних положення: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття;

3)наукова ідея поєднує істинні знання про дійсність з вірогідними знаннями про науковий факт;

71

4)наукова гіпотеза є одним з можливих варіантів вирішення наукової проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена;

5)наукова теорія являє собою систему достовірних і конкретних знань про дійсність, має чітку структуру і є узагальненими знаннями про ту чи іншу ділянку світу.

Всі форми наукового пізнання діалектичне взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну. Завдяки цьому можливі як фундаментальні теоретичні, так і прикладні наукові дослідження, що ведуть до істинних знань.

Контрольні запитання:

1. Що означає гносеологія і як формулюється її основне питання?

2.Яка структура пізнання, основні принципи сучасної гносеології?

3.У чому полягає діалектика абсолютного та відносного в об'єктивній істині?

4.Яка структура практики та її функції?

5.У чому полягає діалектичний взаємозв'язок логіки та інтуїції, пояснення та розуміння в процесі пізнання?

6.Чим змістовно відрізняються поняття "чуттєво-сенситивне" та "раціональне" від понять "емпіричне" та «теоретичне»?

7.Які основні рівні наукового пізнання?

8.Які основні методи наукового пізнання?

9.Розкрийте основні форми наукового пізнання.

Тема XII. Соціальна філософія як осмислення суспільного буття

1.Суспільство як самоорганізована система. Основні філософські концепції пояснення суспільного розвитку.

2.Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних законів.

3.Стихійне і випадкове у розвитку суспільства та свобода людини.

Література:

1.Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. -К., 1996. - 368с.

2.Бердяев Н.А. Смысл истории. - М., 1990. - С.4-50.

3.Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму. - К., 1994. - С.37-183.

4.Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. - М., 1992. -343 с.

5.Социальная философия: Учебное пособие для вузов. Под ред. В.Н.

Лавриненко. - М., 1995. - 240 с.

6. Крапивенский С. 3. Социальная философия: Учебник для гуманитарних специальностей высших учебных заведений. Волгоград, 1998 - 352 с.

Знати основні поняття:

Суспільство, соціальні науки, фактори суспільного розвитку, структурно - функціональний аналіз, соціальний характер, синергетика, діяльність, спілкування,

72

соціальний закон, фаталізм, волюнтаризм, необхідність, випадковість, «лінійність», і «нелінійність» розвитку, свобода людини.

1. Суспільство як самоорганізована система. Основні філософські концепції пояснення суспільного розвитку

Людина живе в суспільстві і за межами суспільства існувати не може. Що ж таке суспільство? Які фактори визначають функціонування та розвиток суспільства? Чи має людство в різноманітних проявах свого суспільного життя спільну історію? Ці та подібні їм питання привертали увагу мислителів усіх часів. Не перестають вони хвилювати і сучасну філософську думку.

Суспільство є надзвичайно складним і суперечливим предметом пізнання. Поняття «суспільство» у філософській літературі має декілька значень. В

широкому розумінні, суспільство - це сукупність усіх способів взаємодії і форм

об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного у вузькому розумінні. Суспільство може розглядатися як суспільство певного типу взагалі, наприклад, рабовласницьке, феодальне, індустріальне суспільство. Це така сукупність людей, яка у процесі соціальних відносин відтворює людину як істоту, здатну діяти цілеспрямовано і свідомо.

Отже, суспільство - це сукупність людей, об'єднаних конкретними цінностями, потребами, інтересами та діяльністю. Воно є діючою системою, яка існує як певне надіндивідне утворення, що має власну логіку розвитку.

У своїх багатоманітних проявах суспільство е предметом вивчення різних галузей наукового знання, одна з яких - соціологія. Остання вивчає суспільство як об'єктивне утворення, як систему з притаманними їй закономірностями.

Як же співвідносяться соціальна філософія і соціологія? Соціальна філософія, що вивчає суспільство, має чимале соціологічне забарвлення. Водночас теоретична соціологія має елементи соціальної філософії. Деякі філософи цілком слушно вважають соціальну філософію вищим теоретичним і методологічним рівнем соціологічного знання. Соціальна філософія формулює загальні принципи соціального буття, закони його функціонування і розвитку, які становлять логічну основу соціології. Через соціальну філософію в соціологію переходять і загальні принципи буття (онтологія), і загальні принципи пізнання (гносеологія, логіка, методологія). Отже, межі між філософією і соціологією не є чіткими. Філософія через соціальну філософію глибоко проникає в соціологію і стає сутністю її теоретичної системи. Водночас соціологія, здійснюючи конкретний аналіз суспільного буття, сприяє збагаченню понятійного апарату і предметного змісту соціальної філософії.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для соціальне - філософської думки чимало проблем. Різні уявлення про суспільство як систему, що само-розвивається, формувалися з найдавніших часів. Одними з перших про соціум як систему суспільного співіснування людей, вели мову давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. Слід зауважити, що суспільство у теоретично - філософській думці стародавніх мислителів, як правило, ототожнювалося з державою. Навіть людина трактувалася Арістотелем як політична (державна) істота. В цілому соціально-філософські системи рабовласницького суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-

73

поліса, що в світогляді тлумачилося як фатум, доля.

Соціально-філософські системи середньовіччя включають в себе кілька нових принципів, а саме:

по-перше, у світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом - трактуванням історії як прояву волі бога; по-друге, відбувається переорієнтація світогляду з демосу, як суб'єкта на

особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин; по-третє, християнський провіденціалізм, поєднується із земним

суб'єктивізмом. Це відбилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед богом.

Раннє середньовіччя представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430 рр.). В основу вчення Августина про розвиток суспільства покладене релігійне розуміння історії як прояву волі Божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.

Яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами мав гуманізм епохи Відродження. Всупереч християнській моралі утверджувалися думки про гармонію душі і тіла, про красу і радість земного життя.

В епоху Нового часу соціальне пізнання стає на шлях природничих факторів розвитку суспільства. Ідея рівності людей перед Богом перетворюється в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної нерівності.

Французький просвітитель, Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.), дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природні чинники. Він проаналізував вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну систему суспільства, форми державного правління, на духовне життя суспільства.

Особливе місце в історії соціальне - філософської думки посіли ідеї італійського мислителя Джамбаттіста Віко (1668-1744 рр.). Він розробив ідею історичного прогресу та закономірного розвитку суспільства.

Вагомий внесок у розвиток соціальної філософії зробив французький мислитель Жан Кондорсе (1743-1794 рр.). У праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» головною причиною історичного прогресу він вважав розум, знання, людські здібності.

Концепцію всесвітньої історії як закономірного, взаємопов'язаного цілого процесу виклав у праці «Ідеї до філософії історії людства» німецький просвітитель Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803 рр.). Він розглядав історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи.

Яскравим представником філософії історії був німецький філософ Георг Вільгельм Гегель (1770-1831 рр.). Основні принципи соціальної філософії він виклав у праці ^Філософія історії». Гегель розглядав історію людства як «процес духу в усвідомленні свободи». Суспільство, за Гегелем - вища сфера порівняно з природою, де абсолютний дух пізнає себе.

Суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної діяльності людей розглядав і Карл Маркс (1818-1883 рр.). Головний висновок К.Маркса полягав в тому, що суспільне буття людей визначає їх суспільну свідомість. Цей висновок став певною ідейною засадою матеріалістичного розуміння розвитку суспільства.

74

Значний внесок в соціальну філософію зробив німецький соціальний філософ Макс Вебер (1864-1920 р. р.). Йому належить розробка теорії соціальної дії. На думку М. Вебера, загальна модель суспільства має такий вигляд:

по-перше, всі людські дії безпосередньо пов'язані з матеріальним буттям індивідів;

по-друге, політичні, правові, моральні, релігійні та інші погляди одухотворюють досягнення матеріальних інтересів;

по-третє, людина може повністю розкрити свою виробничу силу лише за умови переконання, що її дії спрямовані не лише на досягнення матеріальних інтересів;

по-четверте, всі фактори розвитку суспільства рівноправні. Наприклад, духовну культуру можна тлумачити як продукт економіки і навпаки - економіку як продукт культури.

Досить цікавий варіант трактування суспільства подає німецьке - американський філософ Еріх Фромм (1900-1980). У якості фактора, що визначає саморозвиток суспільства, він вводить категорію «соціальний характер». Цей характер є результатом адаптації людини до соціальної структури суспільства. Він є фактором суспільного процесу і як такий може або зміцнювати, або руйнувати соціум.

Які ж типи соціальних характерів виділяє Е.Фромм?

1)Рецептивний, або сприймаючий;

2)Експлуататорський;

3)Нагромаджуваний;

4)Ринковий;

5)Продуктивний.

Соціальний характер виконує роль посередника між економічним базисом та надбудовою - ідеями та поглядами суспільства. Основна функція соціального характеру полягає в оформленні індивідів у таку систему, щоб вони були зацікавлені діяти так, як того вимагають обставини, де б люди задовольнялися своїми діями. Іншими словами, функція соціального характеру полягає в тому, щоб спрямувати енергію людей на забезпечення функціонування та розвитку суспільства.

З точки зору Е.Фромма, доки основні елементи системи суспільства залишаються незмінними, соціальний характер виконує переважно стабілізуючу роль. Коли ж об'єктивні умови розвитку суспільства перестають відповідати соціальному характеру, то останній із факторів стабілізації соціуму перетворюється на фактор руйнуючої сили.

У первісному суспільстві, на думку Е.Фромма, існував рецептивний або сприймаючий соціальний характер. У традиційних добуржуазних суспільствах панував експлуататорський соціальний характер, а у індустріальному суспільстві - на перших шаблях - нагромаджувальний, а потім ринковий соціальний характер. Що стосується майбутнього, то його Е.Фромм пов'язував з домінуванням продуктивного соціального характеру. Продуктивний соціальний характер спрямовує життєву енергію людини не на те, щоб «мати», а на те, щоб «бути», тобто на самореалізацію та самоутвердження у творчій діяльності.

Останнім часом у зв'язку з розробкою енергетичного погляду на світ помітною

75