Файл: Філософія.pdf

Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства.

Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина не спроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді, її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним е його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповності, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягнення істини.

2. Поняття практики, її структура

Практика - це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючим середовищем.

67

Близьким за змістом до практики є поняття "діяльність" і "праця". Але разом з тим кожне із зазначених понять має свій специфічний зміст і не тотожне з практикою.

Діяльність є поняттям більш широкого обсягу у порівнянні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком вираженою через її предметноречові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і в теоретичній формі. Залежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:

-діяльність по перетворенню природи;

-діяльність по перетворенню суспільства, що постає у революційно-руйнівній і конструктивно-організаційній формах;

-діяльність по формуванню і перетворенню самої людини;

-діяльність по самовдосконаленню;

-пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;

-ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає

об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;

- комунікативна діяльність, або спілкування у різноманітних формах Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлення людини до світу і

водночас як становлення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку світу.

Поняття "праця" є більш вузьким стосовно практики. Праця е процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності.

Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) властивості буття. При більш детальному підході можна виявити такі основні структурні елементи практики: потреби людини, ціль (мета) діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Діалектика взаємозв'язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході практики відбувається опредмечення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсності, тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності.

З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим й" суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним змістом.

Існують два якісно різних об'єкти людської активності - природа як така та соціум, як система суспільних відносин та засад. В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-

виробнича і соціально-історична.

Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певними екологічними умовами і метою якого є перетворення природи у відповідності з потребами людини. Історична практика - це такий вид

68

практики, який спрямований передусім на зміни способів життєдіяльності людей, тобто конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інституцій, громадських установ, соціальних відносин і т.п.

Дані види практики відрізняються одна від одної об'єктом перетворення, цілями та засобами діяльності. У виробничій практиці засобами діяльності виступають фізичні сили самої людини та різноманітний світ матеріального штучного створення засобів, а й метою є створення певних предметів. У рамках соціально-історичної практики люди використовують в якості засобів громадські установи, соціальні інститути, політичні партії, інші об'єднання. Метою цього виду практичної діяльності є зміна суспільства, характеру соціального життя, політичних, юридичних та інших відносин.

Слід також пам'ятати, що поруч з виробничою і соціальною існує і така форма практики як науковий експеримент, який в останні десятиріччя починає все більш активно впливати на всі сторони життя суспільства.

Отже, практика - це активна чуттєво-матеріальна діяльність конкретноісторичного суб'єкта, у ході якої він здійснює матеріальне перетворення об'єкта відповідно до своїх цілей, ідеального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається сам.

Можна виділити такі функції практики: вона е основою пізнання; джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критерієм істини.

Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвитком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера відтворення властивостей за рахунок відображення соціальних функцій предметів. Усі людські пізнавальні здібності і, насамперед, мислення, не дані людині від природи, вони формувалися на основі й у процесі пращ, суспільного виробництва. Кожна людина навчається мислити разом із засвоєнням мови і надбаних людством знань. Те, що вона може пізнавати і що стає об'єктом її пізнання визначається рівнем суспільства на конкретно-історичному етапі та рівнем, перш за все, практично-перетворюючої діяльності. Практика виступає основою пізнання ще й тому, що сприяє розкриттю внутрішньої сутності предметів і явищ, котра розкривається тільки тоді, коли люди примушують предмети за допомогою практики впливати один на одного, тобто взаємодіяти.

Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність.

Практика є одночасно і кінцевою ціллю пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою, обумовлюється практичними потребами суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнання, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла державної незалежності, прагне побудувати правову, і, ґрунтуючись на глобальних і глибоких знаннях об'єктивних природних і соціальних законів, подолати економічну кризу та досягти певного прориву у справі реалізації економічних реформ. Практика виконує також

функцію критерію істинності наших знань, в результаті своєї суспільної

69

природи має всезагальний і необхідний характер, набуває властивості безпосередньої діяльності, тобто є разом з тим безпосередньою діяльністю. Практика виводить людину, так би мовити, за межі суб'єктивності, бо є об'єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об'єктивними законами матеріального світу.

Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністю абсолютного і відносного. Якщо й розглядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо її взяти як окрему практичну дію - відносним критерієм істини. Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що тільки вона є єдиним засобом, здатним, зрештою, виявити об'єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку суспільства на певному конкретному етапі його історичного поступу. В цих умовах практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоретичне положення, і в цьому плані вона є відносним критерієм істини.

3. Методи та форми наукового пізнання

Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом,

шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання - це сукупність правил і прийомів, яка конструюється дослідниками свавільно. Наукові методи мають об'єктивний характер, основою їх формування є закономірності, закономірні зв'язки і відношення предметів. Філософське вчення, що досліджує

методи пізнання, називається методологією.

Сучасна система науки досить різноманітна, як і сама наука. У методології безліч класифікацій наукового методу. Йдеться, наприклад, про методи експерименту, методи обробки інформації (емпіричних даних), про методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання, експеримент, спостереження тощо) та теоретичного (формалізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).

З позиції сфери застосування методи поділяються на загальні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці - метод математичної дедукції, у космології - метод радіоактивного розпаду, в економіці - метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонаукові методи використовують всі або майже всі науки. До таких

методів відносяться аналіз і сингалез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, метод експерименту і аналоги, моделювання, формалізацїї, аксіоматичний метод та інші.

Метод абстрагування - виділення єдності найбільш істотних ознак,

характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.

Узагальнення - логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак

предметів на всі предмети даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.

Аналіз і синтез - взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз - мислене

розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмета і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний

70