Файл: Біографічний_довідник.pdf

Біографічний довідник

Ататюрк Мустафа Кемаль (1881-1938) – керівник національно-

визвольної революції в Туреччині (1918-1923 рр.). Перший президент Турецької республіки. Учасник першої світової війни (у 1916 р. одержав звання генерала й титул паші). З 1921 р. маршал. На посаді президента виступав за зміцнення національної незалежності і суверенітету країни, за підтримку дружніх відносин з Україною й Росією.

Антонеску Йон (1882-1946) - диктатор Румунії в 1940-1944 рр. Уряд Антонеску втягнув у 1941 р. Румунію у війну проти СРСР. Страчений за вироком трибуналу.

Бенеш Едуард (1884-1948) – державний діяч Чехословаччини. У 1918-193 рр. міністр закордонних справ, у 1935-1938 рр. президент, під час Другої світової війни президент в еміграції (з 1940р.), у 1946-1948 рр. президент Чехословаччини. Один з творців Малої Антанти (1920 р.) – блоку Чехословаччини, Румунії і Югославії. У 1927-1938 р. голова Комітету безпеки Ліги Націй.

Блюм Леон (1872-1950) - лідер Французької соціалістичної партії. У 1936 р. очолив уряд Народного фронту. Після німецької окупації Франції (1940 р.) заарештований і інтернований до Німеччини У грудні 1946 р.- січні 1947 рр. знову очолював уряд.

Болдуін Стенлі (1867-1947) – прем’єр-міністр Великої Британії в 1923-1924 рр., 1924-1929 рр., 1935-1937 рр.; консерватор. Уряд Болдуіна придушив загальний страйк 1926 р., розірвав дипломатичні відносини з СРСР (1927р.).

Бріан Арістид (1862-1932) – неодноразово в 1909-1931 рр. прем’єрміністр Франції і міністр закордонних справ. Один з ініціаторів проекту створення блоку “Пан-Європа”, пакту Келлога-Бріана 1928 р. про відмовлення від війни як знаряддя національної політики й ін.. У 1931 р. вжив заходів до зближення Франції з СРСР. Нобелівська премія миру

(1928р.).

Брусилов Олексій Олексійович (1853-1926) – генерал від кавалерії. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-78 рр. У Першу світову війну командував 8-ю російською армією в Галицькій битві, з 1916 р. головком арміями Південно-Західного фронту, провів успішний наступ (Брусиловський прорив), що привів до розгрому айстро-угорської армії в кампанії 1916 р. У травні-липні 1917 р. верховний головнокомандуючий, потім військовий радник Тимчасового уряду. З 1920 р. у Червоній Армії, 1923-1924 рр. інспектор кавалерії Червоної армії.

Бухарін Микола Іванович (1888-1938) – політичний діяч, академік АН СРСР. Учасник революції 1905-1907 рр., Жовтневого перевороту 1917 р. У 1917-1918 рр. виступав проти укладення сепаратного Брестського миру з Німеччиною. У 1918-1929 рр.

редактор газети “Правда”. У 1934-37 рр. редактор “Известий”. Послідовний прихильник непу. Наприкінці 20-х рр. виступив проти лінії Сталіна на застосування надзвичайних заходів при проведенні індустріалізації і колективізації, що було оголошене “правим ухилом” у ВКП(б). Репресований.

Ватутін Микола Федорович (1901-1944) – генерал армії. У Велику

Вытчизняну війну командував військами Воронезького, Південно-Західного та I-го Українського фронтів, що звільняли Україну від німецькофашистських окупантів. Був смертельно поранений на Волині в сутичці з підрозділами УПА.

Вільсон Томас Вудро (1856-1924) – 28-й президент США (1913-1921

рр.) від Демократичної партії. Провів ряд ліберальних законів. Ініціював вступ США у Світову війну на боці Антанти (1917 р.). Розробив програму повоєнного устрою світу (т.зв. “Чотирнадцять пунктів”). Виступав за створення Ліги Націй. Нобелівська премія миру (1920 р.).

Ганді Мохандас Карамчанд (1869-1948) - один з лідерів і ідеолог індійського національно-визвольного руху. За освітою юрист.

Зазнавав сильного впливу Л.М.Толстого. У 1893-1914 рр. жив у Південній Африці. У 1915 р. повернувся до Індії й незабаром очолив партію ІНК. Розробив тактику ненасильницької боротьби за незалежність (сатьяграха) у формі неспівробітництва й цивільної непокори. Після завоювання Індією незалежності (1947 р.) та поділу її на дві держави виступив проти індомусульманських погромів, що почалися, був убитий членом індуїстської екстремістської організації. Народ індії назвав свого улюбленця Махатмою («Великою душею»).

Генлейн Конрад (1898-194) – лідер профашистської Судетонімецької партії – “п’ятої колони” нацистської Німеччини в Чехословаччині. Виступав за передачу Судетської області Німеччини.

Гінденбург Пауль фон (1847-1934) – генерал-фельдмаршал,

президент Німеччини (Веймарської республіки) з 1925 р., У Першу світову війну командував з листопада 1914 р. військами Східного фронту, з серпня 1916 р. начальник Генштабу, фактично головнокомандуючий. 30 січня 1933 р. передав владу в руки націонал-соціалістів, доручивши Гітлеру формування уряду.

Гітлер Адольф (спр. прізвище по батькові Шикльгрубер, 1889-1945) – фюрер (вождь) НСДАП, глава німецької фашистської держави ( у 1933 р. став рейхсканцлером, у 1934 р. об’єднав цю посаду й посаду президента). Безпосередній ініціатор розв’язання Другої світової війни, нападу на СРСР. Один з головних організаторів масового знищення військовополонених і мирного населення на окупованих територіях. Зі вступом радянських військ до Берліну покінчив з собою. На Нюрнберзькому процесі визнаний головним нацистським військовим злочинцем.

Голль Шарль де (1890-1970) – президент Франції в 1959-1969 рр. У 1940 р. заснував у Лондоні патріотичний рух “Вільна Франція”, що примкнула до антигітлерівської коаліції. Лідер руху Опору. У 1944-46 рр. глава Тимчасового уряду. Після війни засновник і керівник партії Об’єднання французького народу. У 198 р. прем’єр-міністр . З ініціативи де Голля була підготовлена нова конституція 198 р., що розширила права президента. У роки його президентства Франція здійснювала плани зі створення власних ядерних сил, вийшла з військової організації НАТО. Значний розвиток одержало радянсько-французьке співробітництво.

Даладьє Едуард (18841970) – лідер французької Республіканської партії радикалів. Прийняв програму Народного фронту, але потім сприяв його розколові і ліквідації ряду його завоювань. Прем’єр-міністр у 1938-1940 рр. Підписав сумно відому Мюнхенську угоду 1938 р.

Дауес Чарлз (186-1951) – віце президент США в 192-29 рр., чикагський банкір. Очолював міжнародний комітет експертів, що виробив репараційний план для Німеччини (т.зв. план Дауеса). Нобелівська премія миру (1925 р.).

Еберт Фрідріх (1871192) – президент Німеччини (Веймарської Республіки) з 1919 р., лідер Соціал-демократичної партії. Під час листопадової революції 1918 р.

прийняв від принца Макса Баденського посаду рейхсканцлера (9 листопада), 10 листопада став одним з голів т.зв. ради народних уповноважених; уклав таємну угоду з Генштабом про введення в Берлін військ для придушення революції.

Ейзенхауер Дуайт Дейвід ( 1890-1925) – 34-й президент США в 193-

1960 р., від республіканської партії, генерал армії. З грудня 1943 р. верховний головнокомандуючий експедиційними військами союзників у Західній Європі. У 1945 р. командуючий окупаційними військами в США в Німеччині. У 190-1952 рр. верховний говонокомандуючий Збройними силами НАТО. У 1961 р. Ейзенхауер виступив із застереженням про зростаючий вплив військово-промислового комплексу.

Жуков Георгій Костянти-нович (1896-1974) - маршал Радян-ського Союзу,

чотирьохразовий Герой Радянського Союзу. Учасник боїв на р. Халхін-Гол (1939 р.). У 1940 р. командував військами Київського військового округу, У січні-липні 1941 р. - начальник Генштабу. Під час Великої Вітчизняної війни виявив себе як талановитий полководець, що відіграв найважливішу роль у розгромі німецько-фашистських військ у Ленінградській та Московській битвах (19411942 рр.), під час прориву блокади Ленінграда, у Сталінградській і Курській битвах (1942-1943 рр.), під час наступу на Правобережній Україні й у Білоруській операції (1943-1944 рр.), у Вісло-Одерській і Берлінській операціях (1944-1945 рр.). У1944-1945 рр. командував військами 1-го Українського і 1-го Білоруського фронтів. 8 травня 1945 р. прийняв капітуляцію німецьких збройних сил.

Керенський Олександр Федорович (1881-1970) – політичний діяч Росії, лідер фракції трудовиків у IV Державній думі (1912-1917 рр.), із березня 1917 р. есер. У Тимчасовому уряді: міністр юстиції, військовий і морський міністр, із 8 липня 1917 р. міністр-голова Тимчасового уряду. Після захоплення влади більшовиками разом із П. Красновим розпочав похід на Петроград, що закінчився провалом. Із 1918 р. в еміграції у Франції, з 1940 р. – у США. Один із організаторів “Ліги боротьби за народну волю”.

Кіров (дійсне прізвище Костриков) Сергій Миронович (1866-1934)

– видатний діяч більшовицької партії. У революційному русі з 1904 р. 1-й секретар Ленінградського губкому (обкому) партії. Убитий у Смольному у Ленінграді. Убивство Кірова було використане Й.Сталіним для організації використане Й.Сталіним для організації масових репресій.

Клемансо Жорж (1841-1929) – прем’єр-міністр Франції в 1906-09 рр., 1917-20 рр. Неодноразово міністр. Голова Паризької мирної конференції 1919-20 рр. Прагнув до військово-політичної гегемонії Франції в Європі.

Корнілов Лавр Георгійович (1870-1918) – генерал від інфантерії.

Учасник російсько-японської та Першої світової воєн. У 1915 р. тяжкопораненим потрапив у полон; тікав у 1916 у 1916 р. У липні-серпні 1917 р. верховний головнокомандуючий. Наприкінці серпня підняв заколот з метою “збереження Великої Росії”. Один із організаторів білого руху і Добровольчої армії. Командував т.зв 1-м кубанським (крижаним) походом. Убитий під час штурму Катеринодару.

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) – більшовицький лідер, засновник радянської держави. У 1895 р. брав участь у створенні Петербурзького “Союзу боротьби за звільнення робітничого класу”, потім заарештований і засланий у с. Шушенське Єнісейської губернії. В1900 році виїхав за кордон. На 2-му з’їзді РСДРП (1903 р.)

очолив партію більшовиків. Із грудня 1917 р. в еміграції. У квітні 1917 р., приїхавши до Петрограду, запропонував курс на перемогу соціалістичної революції. Очолив керівництво жовтневим повстанням. На 2-му Всеросійському з’їзді Рад обраний головою РНК. У 1922 р. важко занедужав і з грудня практично не брав участі в політичній діяльності. Прихильник ідей Маркса і Енгельса, Ленін прийшов до висновку, що передові країни Європи дозріли для світової соціалістичної революції, і вважав, що почати її повинна Росія. Відстоював курс на встановлення диктатури пролетаріату. Гостра криза в країні після Жовтневої революції та

Громадянської війни привела Леніна до визнання помилковості політики “воєнного комунізму” й необхідності переходу до непу. З середини 80-х років в аналізі ідей і діяльності Леніна, що спричинили значний вплив на хід історії в XX столітті, існує широкий спектр оцінок – від позитивних до різко критичних.

Ллойд Джордж Девід (1863-1945) – один з лідерів ліберальної партії Великої Британії. У 1905-1908 рр. міністр торгівлі, у 1908-1915 рр. міністр фінансів. Прем’єр-мінстр Великої Британії в 1916-1922 рр. один із творців Версальсько-Вашингтонської системи.

Макартур Дуглас (1880-1964) – американський генерал, учасник першої світової війни. Під час Другої світової війни командуючий збройними силами США на Далекому Сході (1941-1941 рр.) і верховний командуючий союзними військами в південно-західній частині Тихого океану (1942-1951 рр.), водночас з 1945 р. командуючий окупаційними військами в Японії. У 1950-51 рр. керував операціями американських і південнокорейських збройних сил у Корейській війні.

Макдональд Джеймс Рамсей (1866-1937) – один із засновників і лідерів лейбористської партії Великої Британії. У 1924 і 1929-1931 рр. прем’єрміністр . Уряд Макдональда в 1924 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР. У 1931-1935 рр., вийшовши з лейбористської партії, очолював коаліційний (т.зв. національний) уряд.

Маннергейм Карл Густав (1867-1951) – колишній генерал царської армії, фінський маршал (1933 р.), головнокомандуючий армією

Фінляндії у війнах з СРСР у 1939-40 рр. і 1941-44 рр. У серпні 1944 р. – березні 1946 р. президент країни.

Мао Цзедун (1893-1976) - голова ЦК КП Китаю (КПК), один із засновників КПК і сучасного Китаю. Розглядав китайську революцію як частину світової революції. У 30-ті рр. робить ставку на село й підтримку КПК з боку селян - головної сили революції. Один із ініціаторів створення Червоної Армії, що боролася проти військ Чан Кайші. Після приходу комуністів до влади й створення КНР насаджується культ особи «великого керманича» Мао. Його

ідейно-теоретичні установки (маоїзм) інтерпретувалися як творчий розвиток марксизмуленінізму. Організував т.зв. «культурну революцію» наприкінці 60-х рр., що завдала серйозних збитків розвиткові Китаю.

Масарик Томаш (1850-1937) – чеський політичний і державний діяч, перший президент Чехословаччини. У 1900-1920 рр. керівник ліберальної Чеської народної, потім Прогресистської партії. Президент Чехословаччини в 19181935 рр. Ставши президентом, підтримував діяльність українських еміграційних груп. Заслугою Масарика було створення в міжвоєнній Чехословаччині стабільного демократичного режиму. Користувався значною популярністю серед українців.

Муссоліні Беніто (1883-1945)- фашистський диктатор Італії, 1922-1943 рр. Політичну кар'єру почав у соціалістичній партії, з якої був виключений у 1914 р. У 1919 р. заснував і очолив фашистську партію. Здійснивши «похід на Рим» (28 жовтня 1922 р.), Муссоліні захопив владу в країні й очолив уряд Італії. Уряд Муссоліні ввів у країні режим терору, проводив агресивну зовнішню політику (окупація Ефіопії в 1936 р., Албанії в 1939 р. та ін.), разом з Німеччиною розв'язав Другу світову війну. У 1945 р. захоплений італійськими партизанами й страчений.

Микола II (Микола Олександрович Романов; 1868-1918) – останній російський імператор у 1894-1917 рр., старший син імператора Олександра III. У ходы Лютневої революції Микола II 2(15) березня 1917 р. зрікся престолу, утримувався під домашнім арештом у Царському Селі, з серпня – в Тобольську, з квітня 1918 р. – в Катеринбурзі. За санкцією більшовицького керівництва розстріляний разом із членами родинив ніч на 18 липня 1918 р.

Паулюс Фрідріх (1890-1957) – німецький генерал-фельдмаршал. У 1942-43 рр. на радянсько-німецькому фронты командував 6-ю німецькою армією, що була оточена й капітулювала під Сталінградом. У 1944 р. у полоні вступив у антифашистську організацію німецьких офіцерів. Брав участь у створенні національної армії Східної Німеччини. З 1953 р. жив у НДР.

Петен Анрі Пилип (1856-1951р.) – французький маршал, під час першої світової війни командував французькими арміями, з 1917 р. головнокомандуючий. У 1940-1944 рр. під

час окупації Франції німецькими військами глава уряду, т.зв. “фашистської Франції” – колабораціоністського режиму “Віші”. У 1945 р. засуджений до страти (замінена довічним ув’язненням).