ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 05.05.2024
Просмотров: 16
Скачиваний: 0
Біографічний
довідник
Ататюрк Мустафа Кемаль (1881-1938) – керівник національно-визвольної революції в Туреччині (1918-1923 рр.). Перший президент Турецької республіки. Учасник першої світової війни (у 1916 р. одержав звання генерала й титул паші). З 1921 р. маршал. На посаді президента виступав за зміцнення національної незалежності і суверенітету країни, за підтримку дружніх відносин з Україною й Росією.
Антонеску Йон (1882-1946) - диктатор Румунії в 1940-1944 рр. Уряд Антонеску втягнув у 1941 р. Румунію у війну проти СРСР. Страчений за вироком трибуналу.
Бенеш Едуард (1884-1948) – державний діяч Чехословаччини. У 1918-193 рр. міністр закордонних справ, у 1935-1938 рр. президент, під час Другої світової війни президент в еміграції (з 1940р.), у 1946-1948 рр. президент Чехословаччини. Один з творців Малої Антанти (1920 р.) – блоку Чехословаччини, Румунії і Югославії. У 1927-1938 р. голова Комітету безпеки Ліги Націй.
Блюм Леон (1872-1950) - лідер Французької соціалістичної партії. У 1936 р. очолив уряд Народного фронту. Після німецької окупації Франції (1940 р.) заарештований і інтернований до Німеччини У грудні 1946 р.- січні 1947 рр. знову очолював уряд.
Болдуін Стенлі (1867-1947) – прем’єр-міністр Великої Британії в 1923-1924 рр., 1924-1929 рр., 1935-1937 рр.; консерватор. Уряд Болдуіна придушив загальний страйк 1926 р., розірвав дипломатичні відносини з СРСР (1927р.).
Бріан Арістид (1862-1932) – неодноразово в 1909-1931 рр. прем’єр-міністр Франції і міністр закордонних справ. Один з ініціаторів проекту створення блоку “Пан-Європа”, пакту Келлога-Бріана 1928 р. про відмовлення від війни як знаряддя національної політики й ін.. У 1931 р. вжив заходів до зближення Франції з СРСР. Нобелівська премія миру (1928р.).
Брусилов Олексій Олексійович (1853-1926) – генерал від кавалерії. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-78 рр. У Першу світову війну командував 8-ю російською армією в Галицькій битві, з 1916 р. головком арміями Південно-Західного фронту, провів успішний наступ (Брусиловський прорив), що привів до розгрому айстро-угорської армії в кампанії 1916 р. У травні-липні 1917 р. верховний головнокомандуючий, потім військовий радник Тимчасового уряду. З 1920 р. у Червоній Армії, 1923-1924 рр. інспектор кавалерії Червоної армії.
Бухарін Микола Іванович (1888-1938) – політичний діяч, академік АН СРСР. Учасник революції 1905-1907 рр., Жовтневого перевороту 1917 р. У 1917-1918 рр. виступав проти укладення сепаратного Брестського миру з Німеччиною. У 1918-1929 рр. редактор газети “Правда”. У 1934-37 рр. редактор “Известий”. Послідовний прихильник непу. Наприкінці 20-х рр. виступив проти лінії Сталіна на застосування надзвичайних заходів при проведенні індустріалізації і колективізації, що було оголошене “правим ухилом” у ВКП(б). Репресований.
Ватутін Микола Федорович (1901-1944) – генерал армії. У Велику Вытчизняну війну командував військами Воронезького, Південно-Західного та I-го Українського фронтів, що звільняли Україну від німецько-фашистських окупантів. Був смертельно поранений на Волині в сутичці з підрозділами УПА.
Вільсон Томас Вудро (1856-1924) – 28-й президент США (1913-1921 рр.) від Демократичної партії. Провів ряд ліберальних законів. Ініціював вступ США у Світову війну на боці Антанти (1917 р.). Розробив програму повоєнного устрою світу (т.зв. “Чотирнадцять пунктів”). Виступав за створення Ліги Націй. Нобелівська премія миру (1920 р.).
Ганді
Мохандас Карамчанд (1869-1948)
- один з лідерів і ідеолог індійського
національно-визвольного руху. За освітою
юрист. Зазнавав сильного впливу
Л.М.Толстого.
У
1893-1914 рр. жив у Південній Африці. У 1915 р.
повернувся до Індії й незабаром очолив
партію ІНК. Розробив тактику ненасильницької
боротьби за незалежність (сатьяграха)
у формі неспівробітництва й цивільної
непокори. Після завоювання Індією
незалежності (1947 р.) та поділу її на дві
держави виступив проти індо-мусульманських
погромів, що почалися, був убитий членом
індуїстської екстремістської організації.
Народ індії назвав свого улюбленця
Махатмою («Великою душею»).
Генлейн Конрад (1898-194) – лідер профашистської Судето-німецької партії – “п’ятої колони” нацистської Німеччини в Чехословаччині. Виступав за передачу Судетської області Німеччини.
Гінденбург Пауль фон (1847-1934) – генерал-фельдмаршал, президент Німеччини (Веймарської республіки) з 1925 р., У Першу світову війну командував з листопада 1914 р. військами Східного фронту, з серпня 1916 р. начальник Генштабу, фактично головнокомандуючий. 30 січня 1933 р. передав владу в руки націонал-соціалістів, доручивши Гітлеру формування уряду.
Гітлер Адольф (спр. прізвище по батькові Шикльгрубер, 1889-1945) – фюрер (вождь) НСДАП, глава німецької фашистської держави ( у 1933 р. став рейхсканцлером, у 1934 р. об’єднав цю посаду й посаду президента). Безпосередній ініціатор розв’язання Другої світової війни, нападу на СРСР. Один з головних організаторів масового знищення військовополонених і мирного населення на окупованих територіях. Зі вступом радянських військ до Берліну покінчив з собою. На Нюрнберзькому процесі визнаний головним нацистським військовим злочинцем.
Голль
Шарль де
(1890-1970) – президент Франції в 1959-1969 рр.
У 1940 р. заснував у Лондоні патріотичний
рух “Вільна
Франція”,
що примкнула до антигітлерівської
коаліції. Лідер руху Опору. У 1944-46 рр.
глава Тимчасового уряду. Після війни
засновник і керівник партії Об’єднання
французького народу. У 198 р. прем’єр-міністр
. З ініціативи де Голля була підготовлена
нова конституція 198 р., що розширила
права президента. У роки його президентства
Франція здійснювала плани зі створення
власних ядерних сил, вийшла з військової
організації НАТО. Значний розвиток
одержало радянсько-французьке
співробітництво.
Даладьє Едуард (1884- 1970) – лідер французької Республіканської партії радикалів. Прийняв програму Народного фронту, але потім сприяв його розколові і ліквідації ряду його завоювань. Прем’єр-міністр у 1938-1940 рр. Підписав сумно відому Мюнхенську угоду 1938 р.
Дауес Чарлз (186-1951) – віце президент США в 192-29 рр., чикагський банкір. Очолював міжнародний комітет експертів, що виробив репараційний план для Німеччини (т.зв. план Дауеса). Нобелівська премія миру (1925 р.).
Еберт Фрідріх (1871- 192) – президент Німеччини (Веймарської Республіки) з 1919 р., лідер Соціал-демократичної партії. Під час листопадової революції 1918 р. прийняв від принца Макса Баденського посаду рейхсканцлера (9 листопада), 10 листопада став одним з голів т.зв. ради народних уповноважених; уклав таємну угоду з Генштабом про введення в Берлін військ для придушення революції.
Ейзенхауер Дуайт Дейвід ( 1890-1925) – 34-й президент США в 193-1960 р., від республіканської партії, генерал армії. З грудня 1943 р. верховний головнокомандуючий експедиційними військами союзників у Західній Європі. У 1945 р. командуючий окупаційними військами в США в Німеччині. У 190-1952 рр. верховний говонокомандуючий Збройними силами НАТО. У 1961 р. Ейзенхауер виступив із застереженням про зростаючий вплив військово-промислового комплексу.
Жуков
Георгій Костянти-нович (1896-1974)
- маршал Радян-ського Союзу, чотирьохразовий
Герой Радянського Союзу. Учасник боїв
на р. Халхін-Гол (1939 р.). У
1940 р.
командував військами Київського
військового округу, У січні-липні 1941 р.
- начальник Генштабу. Під час Великої
Вітчизняної війни виявив себе як
талановитий полководець, що відіграв
найважливішу роль у розгромі
німецько-фашистських військ у
Ленінградській та Московській битвах
(1941-1942 рр.), під час прориву блокади
Ленінграда, у Сталінградській і Курській
битвах (1942-1943 рр.), під час наступу на
Правобережній Україні й у Білоруській
операції (1943-1944 рр.), у Вісло-Одерській
і Берлінській операціях (1944-1945 рр.).
У1944-1945 рр. командував військами 1-го
Українського і 1-го Білоруського фронтів.
8 травня 1945 р. прийняв капітуляцію
німецьких збройних сил.
Керенський Олександр Федорович (1881-1970) – політичний діяч Росії, лідер фракції трудовиків у IV Державній думі (1912-1917 рр.), із березня 1917 р. есер. У Тимчасовому уряді: міністр юстиції, військовий і морський міністр, із 8 липня 1917 р. міністр-голова Тимчасового уряду. Після захоплення влади більшовиками разом із П. Красновим розпочав похід на Петроград, що закінчився провалом. Із 1918 р. в еміграції у Франції, з 1940 р. – у США. Один із організаторів “Ліги боротьби за народну волю”.
Кіров (дійсне прізвище Костриков) Сергій Миронович (1866-1934) – видатний діяч більшовицької партії. У революційному русі з 1904 р. 1-й секретар Ленінградського губкому (обкому) партії. Убитий у Смольному у Ленінграді. Убивство Кірова було використане Й.Сталіним для організації використане Й.Сталіним для організації масових репресій.
Клемансо Жорж (1841-1929) – прем’єр-міністр Франції в 1906-09 рр., 1917-20 рр. Неодноразово міністр. Голова Паризької мирної конференції 1919-20 рр. Прагнув до військово-політичної гегемонії Франції в Європі.
Корнілов Лавр Георгійович (1870-1918) – генерал від інфантерії. Учасник російсько-японської та Першої світової воєн. У 1915 р. тяжкопораненим потрапив у полон; тікав у 1916 у 1916 р. У липні-серпні 1917 р. верховний головнокомандуючий. Наприкінці серпня підняв заколот з метою “збереження Великої Росії”. Один із організаторів білого руху і Добровольчої армії. Командував т.зв 1-м кубанським (крижаним) походом. Убитий під час штурму Катеринодару.
Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) – більшовицький лідер, засновник радянської держави. У 1895 р. брав участь у створенні Петербурзького “Союзу боротьби за звільнення робітничого класу”, потім заарештований і засланий у с. Шушенське Єнісейської губернії. В1900 році виїхав за кордон. На 2-му з’їзді РСДРП (1903 р.) очолив партію більшовиків. Із грудня 1917 р. в еміграції. У квітні 1917 р., приїхавши до Петрограду, запропонував курс на перемогу соціалістичної революції. Очолив керівництво жовтневим повстанням. На 2-му Всеросійському з’їзді Рад обраний головою РНК. У 1922 р. важко занедужав і з грудня практично не брав участі в політичній діяльності. Прихильник ідей Маркса і Енгельса, Ленін прийшов до висновку, що передові країни Європи дозріли для світової соціалістичної революції, і вважав, що почати її повинна Росія. Відстоював курс на встановлення диктатури пролетаріату. Гостра криза в країні після Жовтневої революції та Громадянської війни привела Леніна до визнання помилковості політики “воєнного комунізму” й необхідності переходу до непу. З середини 80-х років в аналізі ідей і діяльності Леніна, що спричинили значний вплив на хід історії в XX столітті, існує широкий спектр оцінок – від позитивних до різко критичних.
