Файл: Teoriya_mas_com.pdf

ють та виховують, і добровільно стає суб’єктом педагогічного процесу. Однак це не виключає впливу педагога як лідера, вожака, керівника дитячого колективу на формування настроїв у групі, які стають масовими, груповими, та спільних думок, які виражають ставлення учнівської групи до того чи іншого явища, події, факту. Ці групові настрої й думки втягують дітей у масу, яка живе за своїми правилами й принципами, виявляючи себе як окремий суб’ єкт поведінки.

Клас за своєю природою є соціальною групою, бо має свою структуру, ієрархію, здатен аналізувати й приймати рішення. Робота педагога в соціаль-

ній групі вимагає від нього інших методів роботи, ніж би він ставився до

класу як до учнівської публіки, а то й натовпу. Методи його роботи в цілому

спрямовані на формування особистості, свідомої свого обов’язку, своєї відповідальності.

У наш час навчальні ситуації передбачають демократичні стосунки між

педагогом та учнем, ставлення до учня як активного суб’єкта навчального

процесу, що має внутрішню мотивацію до пізнання життя, здатного самостійно формувати навчальні цілі та досягати їх. Фактично робота педагога в ідеалі спрямована на встановлення контакту з уже готовою масою з метою

формування на її основі групи самодостатніх особистостей або спрямована на недопустимість процесів масифікації дітей, збереження індивідуальності

дитини.

Але оскільки масове в людині є природним станом для неї, а також зважаючи на те, що на дітей впливають не тільки педагоги, а й інші соціальні ролі,

які чинять сугестивний вплив, самі обставини,— діти через те постійно масифікуються, стають учасниками публік, натовпів. До цього необхідно до-

дати й той підсвідомий, емоційний, ірраціональний вплив, який чинить попри все вчитель на свій клас на основі дитячої любові й довіри до нього, за-

хоплення ним як людиною. Таким чином, у демократичних навчальних ситуаціях педагог все одно виступає несамовільно сугестором. Однак він не є тим професійним комунікантом, який працює на масифікацію дітей.

Не потрібно ідеалізувати ситуацію у випадку діяльності педагога на фор-

мування особистості дитини. Він завжди має перевагу над дітьми, бо знає більше, досвідчений і, як доросла людина, здійснює енергетичний вплив на них. Через те діти вірять йому, не завжди раціонально сприймають сказане педагогом, у них переважають емоції під час слухання. Ідея особистості для учня перетворюється у такий собі красивий міф, адже вони не завжди можуть проаналізувати сказане педагогом, часто сприймають його слова на віру. Педагог теж не завжди має змогу вдаватися до аргументації висловлених тез, тому виступає фахівцем з формування і поширення цього міфу. Така си-

туація створює ідеальні умови для масифікації і формування різновидів дитячої маси.

У ситуаціях, коли педагоги розглядають дітей винятково у ролі піддатливих впливу осіб і вважають, що процес навчання та виховання обов’язково має триматися на педагогічному авторитаризмі, тоді педагоги справді виступають у ролі професійних комунікантів, що займаються масифікацією дітей, а діти легко групуються у різновиди дитячих мас. У таких учнів понижений

опір масифікації. І навпаки — демократичні умови навчання, ставлення до дітей як до особистостей підвищує опір масифікації, проте за таких умов

учителю доводиться застосовувати більш вишукані способи впливу на учнів,

якщо це потрібно.

3.2.6. Політик.

Політики є типовими представниками професійних комунікантів, що ді-

ють в умовах масового спілкування і використовують для своїх цілей медіа-

засоби. Як представники влади, політики використовують спілкування для формування і гуртування прихильників своїх ідей, просування інтересів політичної сили чи своїх власних, підготовки громадської думки до певних

кроків, які має зробити політик чи його політична сила, забезпечення перемоги своїй політичній силі чи собі.

Для політиків масова комунікація виступає природним середовищем впливу на “ свій” електорат. Політики співпрацюють із журналістами, агітаторами, пропагандистами, піарниками, іміджмейкерами та іншими учасни-

ками масового спілкування, хто допомагає їм досягати політичних цілей.

У своїй масовокомунікаційній діяльності політики виступають більшою

мірою як агітатори та пропагандисти, використовуючи їхні методи впливу.

3.2.7. Прес-секретар.

Прес-секретарі належать до професійних комунікантів і не є журналістами, за своїм призначенням вони виступають більшою мірою у ролі фахівців

зі зв’язків з громадськістю, іміджмейкерів, редакторів.

Створення позитивного враження серед журналістів про справи особи чи інституції, просування їхніх інтересів на ринок, в суспільстві — ось ті завдання, які мають виконувати прес-секретарі.

Основне призначення прес-секретаря — забезпечити зв’язок середовища, яке він представляє, з медіазасобами, готувати для них інформацію.

3.2.8. Пропагандист.

Належить до професійних комунікантів як найбільш підготовлений фахівець у питаннях переконання аудиторії. Завдання пропагандиста — переко-

нати суперника, опонента в чомусь і залучити його до своєї справи, свого оточення тощо.

Пропагандист має володіти досконалою системою аргументації та технікою переконання.

Пропагандисти традиційно поділяються на три групи: 1) ті, що займаються білою пропагандою (подають достовірні дані, відкрито переконують); 2) ті, що займаються сірою пропагандою (подають дані непевної достовірності;

незрозуміло чиї інтереси представляють); 3) ті, що займаються чорною пропагандою (подають недостовірні дані, представляють інтереси інших, мані-

пулюють думкою об’єкта впливу).

3.2.9. Публіцист.

Публіцист — один із яскравих представників професійних комунікантів у системі масового спілкування.

Публіцист — це не професія, це соціальний статус людини, яка вміє пе-

рейматися соціальними проблемами і говорити від імені великих соціальних груп до народу.

Публіциста не готують, його виховують. Тому для його образу так важ-

ливі соціальні характеристики на зразок “ правдолюбство, відданість…..” Їх сукупність дає змогу називати публіцистом будь-кого: лікаря, вчителя, інже-

нера, робітника, домогосподарку.

Публіцистові завжди властиве творче начало, яке переважає над виробничим, професійним, технологічним, “ поставленим на потік” при виготовленні

інформаційних продуктів.

Публіцист — це чітка політична позиція, яскраво виражена ідейна основа,

це пристрасть у боротьбі за свої погляди, що виражають погляди певного мікросоціуму.

У визначенні публіциста важливо знайти різницю між ним та журналістом.

Публіка, публічний, публіцистика походить від лат. publicus — суспіль-

ний, народний, громадський.

Журналіст, журналістика, журнал — від фр. Jour — день.

Журналістика й публіцистика. Маємо дві назви іншомовного походження, які позначають реалії, що лежать у площині оприлюднення щоденних фактів соціальної дійсності.

Журналістика й публіцистика — це є твори, які відображають соціальну дійсність не в художній формі (художня література), а у формі відносно прямого відображення, опосередкованого лише авторським баченням соціальної дійсності. Це твори, які оприлюднюються через періодичні видання, телебачення, радіо, Інтернет або через окремі видання.

118 Частина перша

Публіцист — це літописець соціальної дійсності (народописець), журналіст — це літописець дня (деннописець).

Дві назви, які доповнюють одна одну. У назві “ публіцист” акцент зроблено на відображенні суспільного, громадського. Але є один нюанс: публіцистичне — це відображене соціально значуще для громади, народу, суспільства, це те, що відповідає громадським інтересам, важливе для громадської думки, відповідає суспільним потребам. У назві “ журналіст” — акцент на

відповідності дню.

Кожного журналіста можна назвати публіцистом, якщо він служить інте-

ресам суспільства. Найпростішою формою публіцистики є репортерські ма-

теріали. Звичайно, повноцінною публіцистикою є журналістські твори, в

яких вербалізовано соціально значущі теми, гостро й полемічно аналізуються факти дійсності. Але не можна журналістські жанри ділити на публіцистичні й непубліцистичні. Вони всі публіцистичні, бо в кожному журналіст-

ському творі, незалежно від жанру, піднімаються (чи мають підніматися)

соціально важливі теми.

Кожен журналіст має бути публіцистом, але не кожен публіцист є журналістом. Будь-хто, хто публічно порушує соціально важливі теми, є публіци-

стом. Підготовка публіцистів — це більшою мірою виховання. Публіцистами дуже часто стають дописувачі до газет, робсількори, позаштатні корес-

понденти. Журналіст же — це професія, пов’язана з умінням щоденно інформувати суспільство про соціально важливі події, використовуючи інформаційні технології. Але оскільки журналістика за своїм призначенням є зна-

ряддям формування громадської думки, то публіцистичне в ній є надзвичайно важливим.

Публіцистика завжди позначена авторською індивідуальністю; вона авторська, пристрасна, соціально значуща, своєчасна, перебуває на хвилі ви-

кликів життя, має громадянське звучання й людське обличчя. Вона визнана аудиторією, тобто автора знають і вірять йому. Неавторської публіцистики немає.

Як стати публіцистом?

Треба стати патріотом.

Жити на рівні соціальних потреб і мотивацій. Бути Громадянином.

Бути вихованим, інтелігентним. Любити людей, свій народ...

З точки зору масової комунікації, публіцист виконує важливе завдання, пов’язане з масифікацією громадян,— прагнучи словом змінити ситуацію, викликає реакцію втягнення людей в обговорення проблеми.

3.2.10. Редактор.

Редактор — це порадник, помічник у нелегкій справі творення тексту автором. Слово для редактора має бути не самоціллю його редакторської роботи, а лише засобом вираження авторської думки, поняття, теми, образу, емоцій, і насамперед на них повинна бути спрямована увага редактора. Якщо редактор обмежує роботу над текстом лише мовною правкою, він не є професіоналом, він уважний і прискіпливий мовник. З благословення такого ре-

дактора на світ може народитися добре вичитаний з мовного боку, але неактуальний, тематично аморфний, недієвий матеріал, якого так ніхто і не про-

читає.

Предметом діяльності літературного редактора у засобах масової ко- мунікації є масовокомунікаційний матеріал, по-перше, як продукт професіо- нального мовлення, по-друге, як предмет читацького, глядацького, слухаць- кого сприймання та розуміння, по-третє, як відображення тієї інформацій- ної системи, в якій він буде функціонувати, по-четверте, як ефективний за-

сіб упливу на аудиторію. Для професіонального мовця предметом його виробничої діяльності теж є твір, але переважно як прояв життя, в якому він функціонує, як ефективний засіб регулювання соціальної активності членів

суспільства, формування громадської думки. Так, журналіст оцінює текст переважно лише в системі соціальної практики. Журналістика витворює і

поширює в широких масштабах такі тексти, які здатні стимулювати активність, орієнтувати і координувати зусилля мас відносно самостійних суб'єктів соціальної дії, викликаючи цілеспрямовані зміни в характері і результа-

тах соціальної практики. Редактор же обов'язково розглядає твір у повній ко-

мунікативно-мовленнєвій системі, включаючи в неї й самого журналіста як професіонального мовця, як автора матеріалу.

Природа редакторської праці криється в усвідомленні того факту, що ре-

дактор аналізує твір як з позиції автора, так і з позиції читача, враховуючи особливості авторського процесу творення матеріалу і специфіку читацького, слухацького чи глядацького сприймання й розуміння твору.

Редактора називають і першим читачем книги, і провідною творчою фігу-

рою видавництва, і першим помічником автора.

Стосовно читацької позиції редактора виділяють два підходи: редактор дивиться на матеріал очима звичайного читача і редактор виступає спеціальним, кваліфікованим читачем.

Робота редактора розглядається як інтерпретація авторської і читацької позицій стосовно аналізованого твору. Будь-яка інтерпретація є свого роду експлікацією або авторського задуму, плану, мети тощо, або експлікацією можливих читацьких реакцій на матеріал. В останньому випадку редактор має реагувати на твір і як звичайний читач, і як спеціальний читач-фахівець.