Файл: Становлення гендерних досліджень та гендерної освіти.docx

Основні етапи становлення жіночих та гендерних досліджень в незалежній Україні

З початку 1990-х років в Україні при університетах почали виникати науково-дослідні центри із вивчення питань становища жінок і гендерної рівності.

Директорка Одеського наукового центру жіночих досліджень Людмила Смоляр визначила два основні етапи розвитку гендерних досліджень: перша стадія розвитку (поч. 1990-х - 1995) - виокремлення жіночих досліджень як самостійних дослідницьких програм; друга стадія (1995-2002) - процес інтеграції жіночих досліджень у систему вищої освіти.

У 2003 році Програма рівних можливостей ПРООН нараховувала 22 центри ґендерних досліджень в 10 містах України. Однак, на той час жіночі та гендерні дослідження залишалися достатньо маргінальним сегментом наукового поля України.

Проте вже в 2010-х роках з’являється усе більше ініціатив, які використовують слово «фемінізм» у своїй назві та пропагують феміністичну критичну тематику. Зокрема, організація FemSolution 2016 року, яка проводила феміністичні події, привернула увагу до проблематики сексуальних домагань і сексизму в університетах.

І вже з середини 10-х років частина академічної спільноти України добре обізнана в історії розвитку та значенні феміністичного руху для суспільства. Гендерні студії проходять процес інституціоналізації, виборюючи свій статус у вищій освіті, зокрема серед інших суспільно-гуманітарних наук. Брак державного фінансування та повноцінного визнання на рівні Міністерства освіти і науки спонукає звертатися за допомогою до міжнародних донорів.

Міжнародна освіта та закордонні програми надають можливість ознайомитися із провідними тенденціями у критичних студіях і застосувати цей досвід на українській освітній ниві. Окремі люди, до яких варто віднести Соломію Павличко, а також інституції спричиняють суттєві світоглядні зміни у вищій освіті та сприяють залученню вітчизняного наукового простору до глобальних дискусій.

Дослідницькі проекти з жіночої та гендерної проблематики

Першу групу праць з гендерної проблематики складають літературні праці. У 1992 році Соломія Павличко заснувала видавництво «Основи», у якому після її смерті вийшла праця (збірка статей) із відповідною назвою «Фемінізм» (2002).

Також цікавими працями на цю тему є «Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму» (2003) Віри Агеєвої; «Femina Melancholica. Стать і культура в Гендерній утопії Ольги Кобилянської» (2002) Тамари Гундорової.

---

Поетеса, літературознавиця і журналістка Людмила Таран друкувала різноманітні інтерв’ю з українськими феміністками 1990-х років, а також упорядковувала збірку «Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко. Фрагменти творчості й контексти» (2002).

Якщо ж говорити про дослідження ґендерних відносин в Україні, то у 1990-х роках їх почали (і продовжують) підтримувати переважно міжнародні організації та їхні представництва в Україні: Програма рівних можливостей ПРООН, ОБСЄ, МОМ, Британська Рада, Human Rights Watch та інші.

У результаті вийшло чимало публікацій, розміщених у відкритому доступі, які стосуються моніторингу стану ґендерних відносин в Україні; розвитку ґендерної освіти, розробки методичних рекомендацій із застосування ґендерного аналізу й курсів із ґендерних досліджень; формування ґендерно чутливої політики шляхом проведення ґендерної експертизи українського законодавства; впровадження ґендерних підходів у роботу комітетів Верховної Ради України, у діяльність органів виконавчої влади тощо; підтримки зусиль громадянського суспільства у формуванні ґендерно орієнтованої регіональної політики; допомоги у заснуванні та підтримці ґендерних ресурсних та освітніх центрів.

Важливим для академічної спільноти пострадянського і постсоціалістичного простору був ОЗІ-НЕЗР - Регіональний семінар із вдосконалення викладання на тему «Гендер, сексуальність і влада» (2011-2014), організований феміністичними дослідницями Марією Маєрчик і Ольгою Плахотнік.

У 2017 році засновано Східноєвропейський журнал феміністичних та квір-студій «Критика феміністична» - новий науковий рецензований онлайн-журнал вільного доступу.

---

Формування гендерних дослідницьких центрів

Серед центрів жіночих і Гендерних досліджень, що засновані у 1990-х роках, за їх рівнем і якістю в Україні виокремлено такі: Харківський центр Гендерних досліджень (1994), Одеський науковий центр жіночих досліджень (1994), Всеукраїнський жіночий центр інформації та соціально-економічної адаптації (1995), Київський дослідницький та консультативний Гендерний центр (1996), Київський інститут Гендерних досліджень (1999), науково-дослідницький центр «Жінка і суспільство» у Львові (1999) та інші.

В університетах курси на Гендерну тематику викладають на рівні індивідуальних ініціатив дослідниць, які не обов’язково належать до тих чи інших Гендерних центрів. Наприклад, Світлана Оксамитна у кінці 1990-х почала викладати курс «Вступ до Гендерних студій» на кафедрі соціології, який досі залишається обов’язковим для бакалаврської програми.

Отже, у 1990-х роках в Україні поширилась мережа гендерних дослідних центрів, яка розширюється розвивається і бере участь у трансформації українського суспільства і сьогодні.

Гендер і освіта

• Завдання, напрямки та джерела освітньої ґендерної політики

Завданням гендерної політики є запровадження ґендерної рівності та недискримінації. Джерелом освітньої гендерної політики є конституція, у якій передбачено рівність чоловіків та жінок, а також низка законів та документів.

Зокрема, з метою запровадження ґендерної рівності та недискримінації до сфери освіти в Україні було розроблено державну стратегію «Освіта: ґендерний вимір –2021». Ґендерна стратегія ґрунтується на таких принципах:

1. Дотримання демократичних цінностей свободи, справедливості, егалітарності, інклюзивності, толерантності, недискримінації;

2. Системності та комплексності, які передбачають системний підхід, міжінституційну співпрацю для реалізації стратегії.

3. Відкритості, прозорості, цілісності, що зумовлюють публічну розробку стратегії, її обговорення у експертному та громадському середовищі.

4. Формування гендерночутливого освітнього середовища у закладах дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної освіти;

5. Системна відмова від принципу «прихованої статевої профорієнтації»;

6. надання інформаційної та науково-методичної підтримки впровадження ґендерного підходу в освіту.

7. Підбір кадрів, здатних забезпечити впровадження ґендерної рівності та недискримінації.

8. Розробка у ВНЗ гендерних теорій.

9. Оприлюднення науково-теоретичного доробку національних дослідниць та дослідників з ґендерних студій, створення системи наукової комунікації та кооперації.

---

• Прояви ґендерних упереджень у навчальних програмах, підручниках посібниках;

Автори не раз пропонують некоректні з ґендерного погляду формулювання, які створюють враження «непомітності» жінок у суспільному житті. Так, у 5–6-х класах у змісті соціокультурної лінії є формулювання «Видатні українці», у 8-му класі – «Внесок українців у світову культуру», в 11-му класі – «Герої національно-визвольного руху»; 12-му класі – «Роль громадянина у відродженні й зміцненні української державності».

В рекомендаційній частині програми не знайшли місця, щоб згадати про видатних українських мисткинь Лесю Українку, Ольгу Кобилянську Марію Башкирцеву, Соломію Крушельницьку, Марко Вовчок, Катерину Білокур, діячок політичного та громадського руху Олену Телігу, Софію Русову, Христину Алчевську, учених Олександру Єфименко, Наталію Полонську-Василенко, Олену Курило, українських спортсменок.

Ґендерна експертиза навчальної програми «Зарубіжна література. 5–12 класи» дає підстави оцінити документ як ґендерно стереотипний з огляду на невиправдане нехтування ґендерною проблематикою в змісті курсу, мізерну репрезентацію творчості письменниць, унаслідок чого в дітей може скластися викривлене уявлення про літературу як мистецтво чоловіків.

За всі роки навчання дітям запропоновано познайомитися з творчістю лише двох мисткинь – давньогрецької поетеси Сапфо та російської поетеси Анни Ахматової. Якщо весь час, передбачений для безпосередньої роботи з художнім текстом (а це загалом 38 години), уважати за 100%, то час, відведений на опрацювання творів письменниць, становитиме лише 0,65% (2,5 години).

• Роль батьків у формуванні ґендерних стосунків.

Сім’я має надважливу роль у формуванні дитини та її відношень зі світом. Якщо сім’я є неповною, або якщо батьки агресивно взаємодіють між собою, то приклад цих взаємин дитина, дуже вірогідно, перенесе на свою майбутню сім’ю.

• Концепції ґендерних навчальних курсів

Ознайомлення з основами теорії та практики ґендерної освіти дасть змогу майбутнім педагогам вирішувати спірні питання у взаємостосунках статей через призму ґендерних знань, виступати захисниками не тільки жіноцтва, але й чоловіків, відстежувати порушення ґендерної рівноваги, прав і можливостей обох статей з точки зору феміністичних підходів, ґендерної педагогіки і жіночих студій, уповноваженої освіти тощо.

---

• Мета та завдання ґендерної просвіти.

Розглянемо один з підручників «Гендерні стандарти сучасної освіти».

Метою навчальної програми з інтегрованого курсу «Ґендерна освіта: теорія та практика» є формування ґендерного світогляду у майбутніх вчителів, впровадження ними ґендерно-освітніх технологій у практику роботи школи та вузу.

Освоєння ґендерних знань розкриває шляхи досягнення гармонії з собою та іншою статтю. Складовими українського ґендерного коду є поєднання архетипу Матері, культу жіночого начала як носія духовної культури з андроцентричністю характеру та самодостатністю маскулінної поведінки козацтва. Тому відродження ментальності, українських етнотрадицій та впровадження інновацій є важливою умовою ефективності навчання, егалітарного ґендерного самовизначення молодих людей.

А завданнями того ж курсу є:

• Розвиток ґендерних компетенцій студентської та учнівської молоді як ключових життєвих компетентностей в контексті найкращих практик ЄС та Болонського процесу.

• Формування егалітарної свідомості шляхом реконструкції ґендерних стереотипів як традиційних культурних обмежень.

• Розвиток ґендерної чутливості та ґендерної толерантності як демократичних стратегій мислення, здатності актуалізувати і вибудовувати альтернативні до патріархальної культури життєві стратегії і схеми поведінки, реагувати на дискримінацію за ознакою статі.

---