Файл: Всесвітня історія ХХ століття.doc

27. Національні рухи в країнах

Швденко-Східної Азії (Бірма, Індокитай, Індонезія)

На початку XX ст. країни Південно-Східної Азії перебували у повній залежності від Англії, Франції та Голландії. Для утримання цих територій в кожній з них були встановлені специфічні методи правління: від протекторату до політично безправних територій.

Перша світова війна дала поштовх до створення національних економік і, відповідно, до формування національного капіталу і робітничого класу. Трансформація існуючих структур суспільства викликала появу нових конфліктів між працею і капіталом, між національним капіталом і капіталом метрополій, занепад традиційних еліт.

На новій основі розгортається етап національно-визвольного руху за участю національних політичних партій, які прагнуть подолання відсталості шляхом завоювання національної незалежності і проведення модернізації,

Індонезія. Індонезія (Голландська Індія) - розташована на 13750 островах. На них проживало безліч народів, що сповідували різні релігії. Найбільш розвинутими були острови Ява і Суматра.

Порівняно з іншими колоніями в Індонезії не існувало суворого колоніального режиму. Голландії вдавалось утримувати цю територію за рахунок відсутності територіальної, національної та релігійної єдності.

Колоніальний стан обумовлював однобічний розвиток індонезійської економіки. На території Індонезії не було великої промисловості, крім гірничо-добувної. Основним заняттям населення було сільське господарство.

Під час Першої світової війни попит на індонезійську продукцію - нафту, олово, каучук, цукор, тютюн, копру, каву збільшився. Це сприяло піднесенню сільського господарства і переробної промисловості. Відповідно зросла вага місцевих землевласників і підприємців.

Колонізатори намагалися привернути заможні класи Індонезії на свій бік. У 1918 р. вони створили Народну думу (фолксрат) -щось на зразок парламенту. Частина депутатів призначалась генерал-губернатором, інша обиралась виборцями, які представляли голландську бюрократію і верхівку індонезійського суспільства. Функції "парламенту" були чисто дорадчими, а його рішення необов'язковими для колоніальних властей. Більшість у фолксра-ті складали голландці, але колонізаторам довелось ввести до нього й індонезійську еліту, а також найбільш відомих лідерів національного руху. Продовжуючи маневрувати, голландці в статті першій нової конституції Нідерландів (1922 р.) лицемірно оголосили Нідерландську Індію "рівноправною частиною імперії".

Проте це не допомогло. Індонезійські та голландські робітники виступили проти наміру адміністрації ліквідувати державні субсидії, вимагали встановити восьмигодинний робочий день, заснувати арбітражну комісію. Арешт голови профспілки транспортників Семаука став сигналом до початку першого в Індонезії загального страйку залізничників.

"Лібералізм" влади змінився періодом жорстокого терору. Були прийняті закони, які забороняли страйки, проведення партіями зборів' і мітингів. Плантатори створили воєнізовані організації, які придушували виступи селян.

Колоніальна адміністрація готувала заборону Комуністичної партії Індонезії. Були розгромлені видавничі органи КПІ. Партія перейшла на напівлегальний стан, а її керівники взяли курс на збройне антиколоніальне повстання.

Основну масу повстанців складали селяни і напівпролетарії села. їх слабо озброєні загони руйнували комунікації, нападали на житла місцевих чиновників, поліцейські пости. Грізним було повстання в Бактамі, де розгорнулась справжня партизанська війна проти колонізаторів. Повстання охопило гірничі райони Бандунга і центральну Яву. Повсюди воно мало антиколоніальний і антифеодальний характер.

Отямившись від несподіванки, колонізатори швидко придушили повстання в столиці і перекинули війська в інші райони. Коли почалось повстання в Західній Суматрі, поразка повстанців вже була визначена наперед. Більше 200 повстанців було покарано, 4,5 тис. осіб були кинуті за грати. З тис. комуністів без суду відправили на довічне заслання в болотисте верхів'я річки Дгул.

Повстання зазнало поразки тому, що воно не було достатньо підготовлене ні в політичному, ні в організаційному відношенні. Відсутнє було єдине керівництво. Повстання вилилось в ланцюг локальних стихійних і різних у часі виступів, що полегшило його придушення. Разом з тим повстання показало народові, що колоніальний режим не вічний.

Неміцність свого становища відчули і колонізатори: був скасований тяжкий для селянина подушний податок, влада розширила індонезійське представництво і повноваження фолксрату. Генерал-губернатор дав обіцянку не переслідувати національні союзи.

З 1924 р. національні союзи виступають у формі "дослідницьких клубів" - гуртків молодих інтелігентів, що займалися вивченням суспільних наук. Серед них виділявся своїм радикалізмом

Бандунгський клуб, заснований в 1926 р. молодим інженером Сукарно.

У 1927 р. на базі Бандунгського клубу Сукарно створив Національну партію Індонезії (НПІ). Вона вимагала надання країні незалежності. Засобами боротьби проголошувались єдність народу, масові антиколоніальні виступи, конфронтація з колоніальною владою. Не виключались насильницькі методи боротьби.

Теоретичною основою НПІ став розроблений Сукарно марха-єнізм- ідеологія простої людини; у ній поєднувались елементи соціалістичного народництва Сунь Ятсена і тактика ненасильницьких дій Ганді. За партією йшли лівонаціоналістичні жіночий і молодіжний союзи. На з'їзді останнього у 1928 р. під впливом Сукарно була оприлюднена "клятва молоді", в якій проголошувались індонезійські мова, батьківщина і нація єдиними для всьог населення архіпелагу. Це свідчило про формування індонезійської нації, зростання національної самосвідомості.

У 1932-1933 pp. виявилось, що колонізатори більше не можуть покладатися на колоніальну армію і флот.

Економічні негаразди, зниження заробітної плати військовослужбовцям викликали демонстрації протесту в Сурабаї. Піддавши арешту сотні "заколотників", командування швидко відправило звідси бунтівну ескадру в учбове плавання навколо архіпелагу. Проте 5 лютого 1933 р. на флагмані ескадри - броненосці "Сім провінцій" спалахнуло повстання індонезійських і голландських моряків. Вони повели корабель до Сурабаю, вимагаючи звільнити арештованих і встановити попередню заробітну плату. Тільки бомбардування, в результаті якого загинуло багато людей, змусило моряків здатися. Перелякане керівництво не тільки віддало повстанців до суду, звело до мінімуму "тубільний контингент" флоту, а й пішло на часткові поступки матросам.

Одночасно жорстокішими стають переслідування національних союзів. У них не дозволяють перебувати службовцям. їх мітинги забороняються поліцією. Проте лівонаціоналістична пропаганда продовжувалась. 1 серпня 1933 р. влада заарештувала Сукарно, а слідом за ним і інших керівників націоналістичних організацій. Всі арештовані без суду виселялись у віддалені райони Індонезії.

В атмосфері наближення військового конфлікту колоніальна влада поширила репресії щодо національного руху, лідери якого звертають свої погляди на Японію. За цих умов в 1935 р. відбулося об'єднання реформістських організацій в Партію Великої Індонезії (Паріндра). її перехід до відкритого співробітництва з колонізаторами, туманність поставленої мети і досягнення "великої", а не незалежної Індонезії, відштовхнули від неї ліві союзи і організації. У 1936-1937 pp. в ПВІ входило не більше 3,5 тис. осіб.

На противагу реформістам революційне крило національного руху в 1937 р. при підтримці комуністів, що діяли в підпіллі, створило партію Геріндо (Рух індонезійського народу). Кінцевою метою партія ставила завдання виборювати незалежність країни. Найближчою метою Геріндо було завоювання демократичних прав і свобод, створення справжнього парламенту і відповідального перед ним уряду.

У 1939 р. створено Політичне об'єднання Індонезії. Це федерація всіх провідних політичних партій. Вона виступала за єдність дій в боротьбі за демократичні реформи, прагнула виборів до парламенту і формування відповідального перед ним уряду. Федерація оголосила, що вона готова об'єднати зусилля політичних партій з голландською владою проти загрози нападу з боку Японії.

В'єтнам. В'єтнам, завойований Францією в другій половині XIX ст., до кінця Першої світової війни разом з Камбоджею та Лаосом входив до складу Індокитайського Союзу - колоніального володіння Франції в Південно-Східній Азії. У період французького колоніального панування В'єтнам був розділений на території з різними політично-адміністративними правами: Центральний^ Північний В'єтнам мали режим протекторатів на чолі з французькими резидентами, Південний В'єтнам вважався колонією і керувався губернатором. Резиденти і губернатор, у свою чергу, підкорялись генерал-губернатору всього Індокитаю. В'єтнамська монархія, представлена династією Нгуєнів, зберегла національну владу тільки в Центральному і Північному В'єтнамі.

Правовий стан в'єтнамців визначався спеціальним кодексом для тубільців, введеним французькими колонізаторами. На підставі цього кодексу в'єтнамці були позбавлені елементарних громадянських прав: права вільного переміщення по країні, права недоторканості житла. Вони підлягали арешту і ув'язненню без суду та розслідування за найменшу підозру в "загрозі безпеці". В'єтнамці не допускались до вищих посад в адміністративно-колоніальному апараті й в громадських службах.

З початку 20-х років в умовах післявоєнного економічного буму французькі колонізатори вдалися до розширеної експлуатації людських і природних багатств В'єтнаму. У В'єтнам ринув потік французьких інвестицій. На землях, з яких зганялись цілі народності, бурхливими темпами створювались французькі плантації каучук)', чаю і кави. Разом з тим проходив швидкий розвиток французького підприємництва у гірничодобувній та обробній галузях. Цілі галузі в'єтнамської економіки опинились в руках найбільших французьких монополій, підвладних могутнім фінансовим угрупованням Франції. У цей час завершився процес перетворення В'єтнаму на аграрно-сировинний придаток французьких монополій.

Незважаючи на деякий розвиток ринкових відносин і втягування В'єтнаму у світовий ринок, більш як 94% населення В'єтнаму змушено було працювати у сільському господарстві, де пануючими залишались феодальні і напівфеодальні відносини. В'єтнамські поміщики мали у своєму володінні 30% рисових полів. 10% формально вважались общинним фондом, фактично ж ним розпоряджались поміщики і сільська верхівка. Найбільш розповсюдженою формою землекористування була дрібноселянська кабальна оренда, що відбирала у селян до 70% урожаю. Головною фігурою в'єтнамського села був бідний селянин-пайщик - "та дієн", малоземельний селянин-влаєник. Феодальна експлуатація селянства доповнювалась торговельно-лихварською кабалою, а також тяжким тягарем податків.

Важливе значення для В'єтнаму мав революційний рух, що розгорнувся у сусідньому Китаї.

У першій половині 20-х років визвольний рух у В'єтнамі проходив під загальнонаціональними й демократичними гаслами. Соціально-економічні зрушення, що мали місце у В'єтнамі напередодні і після Першої світової війни, призвели до зміни в рушійних силах і формах визвольної боротьби. Центр в'єтнамського політичного руху перемістився в міста. З'явилися нові соціально-політичні сили - підприємці і наймані робітники.

У політичному русі активну роль відігравала радикально настроєна молодь. Відбулася політизація національно-визвольного руху. Одна за одною стали виникати в'єтнамські політичні партії і угруповання, з'явився ряд газет, які виступали з критикою французького колоніального режиму і вимогами демократичних свобод. Ліворадикальне крило в русі було представлене Партією нового В'єтнаму, Партією молоді та ін. На правому фланзі стала Конституційна партія, що висувала вимоги надання В'єтнаму статусу домініону, рівності французів і в'єтнамців в представницьких органах, демократичних свобод. її підтримували традиційна еліта В'єтнаму і компрадорська буржуазія. Національна партія В'єтнаму, на програму якої мали великий вплив народні принципи Сунь Ятсена, була радикально націоналістичною партією.

У 20-ті роки у В'єтнам проникає марксизм, що мало наслідком зародження комуністичного руху. Для становлення його велику роль відіграла Французька комуністична партія, яка приділяла велику увагу роботі серед народів французьких колоній. Відомий в'єтнамський революціонер Хо Ші Мін був одним з активних членів ФКП і брав участь у роботі її першого з'їзду. Через ФКП деякі в'єтнамські революціонери були направлені в Москву для навчання в Комуністичний університет трудящих Сходу.

У 1925 р. Хо Ші Міном на території Китаю була створена перша в'єтнамська організація комуністичного напрямку - Революційне товариство в'єтнамської молоді. Товариство незабаром приступило до систематичної роботи серед в'єтнамського пролетаріату і до розповсюдження марксизму у В'єтнамі. Під впливом діяльності товариства до пропаганди марксизму перейшла також Партія нового В'єтнаму. Але в марксистському русі не було єдності. Через розбіжності утворилось три комуністичні організації, кожна з яких вважала себе єдиною справжньою партією робітничого класу.

У 1930 р. в Гонконзі відбулась об'єднана конференція. На ній була створена Комуністична партія В'єтнаму. Незабаром вона стала називатись Комуністичною партією Індокитаю (КПІК).