Файл: Іслам.doc

10

План

1. Формування й поширення ісламу.

2. Основні віросповідні та моральні принципи.

3. Мусульманський культ.

4. Головні напрями та течії в ісламі.

1. Формування й поширення ісламу

Іслам є наймолодшою світовою релігією і водночас впливовою ідеологією сучасного світу.

Іслам з'являється на поча­тку VII ст. Зазнавши впливу іудаїзму й християнства шля­хом прийняття від них низки догматичних та обрядових положень, іслам, завдяки простішій та доступнішій догма­тиці, ритуалу, швидко набуває популярності. Нині на плане­ті нараховується приблизно 1 млрд. його послідовників.

Моделюючи суспільство, іслам охоплює всі аспекти осо­бистого й суспільного життя. Тому сприятливі умови для цієї релігії бувають лише тоді, коли вона є домінуючою в певній країні. Тож не дивно, що понад 73 відсотки мусульман мешкають у 36 країнах, де іслам є пані­вним віровченням. Набагато менше їх в Америці, Європі. В Африці його прихильники зосереджені на півночі конти­ненту. Майже половина мусульман світу живе в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш та Індії. У 28 країнах іслам є державною релігією, зокрема, в Алжирі, Єгипті, Іраку, Ірані, Лівії, Мавританії, Сомалі, Тунісі.

Термін «іслам» у перекладі з арабської означає «по­кірність». Того, хто прийняв цю релігію, називають «від­даним», що арабською –«мусульманин». Звідси і друга назва цієї релігії – «мусульманство». У Європі іслам має ще й третю назву – «магометанство» (від імені пророка Мухаммеда – Магомета, Могаммада).

Батьківщина ісламу – Аравійський півострів. Саме там у 570 р. у збіднілому клані Хашим могутнього мекканського племені курайш народився майбутній засновник нового релігійного вчення, пророк Мухаммед. Із 610 р. він почав виступати як релігійний проповідник, закликаючи зверну­тися до єдиного Бога – Аллаха, щоденно молитися йому, дотримуватися посту й творити благодіяння щодо бідних. У 622 р. Мухаммед переїхав із Мекки до сусідньої оази Ятриб, пізніше названої Мединою, де на нього чекав великий успіх. Тут було створено першу громаду мусульман та перші зако­ни й положення, які не лише стали основою ритуалу й куль­ту ісламу, а й об'єднали арабів під прапором нової віри. У 630 р. пророк зі своїми прибічниками повернувся знову до Мекки, яку було оголошено столицею ісламу. Мухаммед по­мер в 632 р. і був похований у Медині.

---

2. Основні віросповідні та моральні принципи

Віровчення ісламу формулюється просто й дохідливо: Бог єдиний і всемогутній, він подарував людям своє одкровення – Коран, який передав через чоловіка на ім'я Мухаммед.

Єдинобожжя. Першим і основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухам­мед – пророк його») і його посланця – Мухаммеда. Важ­ливим у принципі єдинобожжя є не тільки те, що Аллах є і що немає Бога, крім нього, але також і те, що Аллах є один великий Творець. Він владика небес, землі та всього, що є на них. Чітка системність і регулярність, що спостерігається у Всесвіті, підпорядкована його волі. Він мудрий і всемогут­ній. Людське життя має сенс тільки в тому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху. Людина відповідає перед Господом за всі свої добрі й погані вчинки на цьому світі. Суд і відплата будуть здійс­нюватися не в цьому, а в іншому, потойбічному житті. Земне життя дано людині заради перевірки. Іспит людини відбу­вається через усі її справи і скрізь: на землі, у воді, в повітрі чи в космосі. І Богу відомі не лише її почуття, думки чи фізичні можливості, а й найменші порухи душі. За непослух він може покарати як за життя, так і після смерті.

Правдиве трактування мусульманської віри – це «ві­ра у вчення Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк». Той, хто не ступить на цей праведний шлях, ніколи не зможе пізнати Аллаха і його Закону. Така людина не є мусульманином, навіть як­що проголошує себе покірною Всевишньому і слідує його Закону. Перше і найважливіше з того, що заповідав мусу­льманам пророк, це: «Немає Бога, крім Аллаха» («Ла іля-ха ілла-ллах»). Це означає, що у всьому Всесвіті тільки Всевишній Аллах гідний поклоніння, покори і немає вла­дики і царя, окрім нього. Мусульмани впевнені, що за ни­ми сила Господа небес і землі, яка підтримає їх у всіх випа­дках. Все і вся мають потребу в ньому і покладаються на нього. Він поза людськими почуттями, і людський розум не в змозі осягнути його сутності.

«Немає Бога, крім Аллаха», з точки зору апологетів му­сульманства, є останньою і найвищою сходинкою в пізнанні єдинобожжя. Всі атрибути божественності втілено в одній божественній сутності як такій, вважають вони. Дві божес­твенні сутності не можуть поєднати їх у собі з однаковою повнотою. Всеперемагаючий і правлячий усім може бути тільки один. Неможливо, щоб ці атрибути були поділені між різними божествами. Якби один був мудрим, другий – всевидячим, третій – тим, що дарує блага, і всі вони були б різними особами, то землю охопили б руйнація і хаос.

---

Відповідно до ісламу ідея єдинобожжя близька і зро­зуміла віруючим, адже вона породжує в людині благородс­тво і силу духу. Віра в те, що «немає Бога, крім Аллаха» збільшує силу віруючого, його почуття власної гідності та задоволення. Його серце очищується від жадібності, зло­сті, заздрості й інших негативних рис та побажань. Адже немає інших сили, влади, впливу, перемог, ніж від Аллаха. Успіх і поразка – все в руках одного Аллаха. Не дарує він, заборонивши, і не забороняє, подарувавши.

Вшанування Мухаммеда як пророка. Другий догмат ви­магає вшанування головного й останнього пророка істин­ної віри – Мухаммеда. Розповідають, що коли він перебу­вав у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився ангел із на­казом нести людям істинне слово – слово Аллаха (Коран, сура ХСУІ). Ісуса Хреста іслам також визнає великим пророком. Його буде покликано вершити Страшний суд. Тому мусульмани не вірять в те, що Ісус Христос був стра­чений. Водночас вважається, що християни помиляються, сприймаючи Христа як сина Божого. Христос – заступ­ник, утішитель, а не божественна особа.

Мухаммед заповів вірити в Судний день. Це значить, що:

1. Аллах знищить цей світ і всі створіння в день воск­ресіння з мертвих;

2. потім Аллах оживить їх і збере в одному місці;

3. на суд Аллаха буде виставлено всі діяння людей, добрі й погані;

4. Аллах зважить добрі й злі вчинки кожного. Той, у кого добро переважить, буде прощеним; той, у кого переважать злі діяння, буде покараним;

5. прощені увійдуть у рай, покарані потраплять у пекло.

Коран – Святе Письмо ісламу. Третій догмат – ша­нування Святого Письма – Корану (араб., досл. – читан­ня), що є головною священною книгою мусульман. За іс­ламською традицією, Коран є «копією» «матері-книги», яка існує на небі одвічно. У ній записано всі Божі веління та всі події, що відбуваються і мають відбутися. Архангел Джебраїл (Гавриїл) переповів цю книгу Мухаммеду час­тинами, що мали стосунок до певних подій.

Складається Коран із промов, проповідей, пророцьких од­кровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упродовж 610– 632 рр. Через те що всі вони переповідалися усно, після сме­рті Мухаммеда виникла загроза втратити Святе Письмо. Ось чому при першому халіфі Абу-Бакрі (роки правління 632– 634) особистим секретарем Мухаммеда Зайд ібн Сабітом було складено перший збірний текст Корану. За третього халіфа Османа (роки правління 644–656) з'явилася друга редакція Корану, який визнано канонічним. Орфографія, пра­вила читання і структура тексту остаточно канонізовано офі­ційним виданням Корану в Каїрі 1923 р.

---

Коран написаний римованою прозою класичною араб­ською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айатів, тобто віршів (араб, айа – зна­мення). Відсутність логічного зв'язку між сурами пояс­нюється їх розташуванням: найдовші сури розміщені на початку (окрім «Фатіха», або «Прологу» – молитви, що відкриває Коран), найкоротші – в кінці. Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «меккансь-кі» (610–622, Мекка, 90 сур) і «мединські» (622–632, Ме­дина, 24 сури). Наявність у Корані певних неясностей, су­перечностей зумовила виникнення ім ал кіра (науки про читання Корану) й ілм ат-тафсір (науки про способи йо­го тлумачення).

Основний зміст Корану – проповідь ідеї єдиного Бога (Аллаха) як першопричини життя і першотворного ство­ріння, попередження про Страшний суд, рай і пекло.

Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульма­ни вірять у те, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є та­кож священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються «другорядними».

Доповненням до Корану є Суна (араб. – звичай, зразок), що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів (опові­дей) про його діяння людей, які близько знали пророка.

Морально-етичні норми

Іслам подібно до інших великих релігій пропонує етич­не вчення, яке дійсне в будь-який час і за будь-яких обста­вин. Джерелом його є Коран.

Коран – джерело морального вчення. Для мусульман він є порадником і наставником віруючих у всіх життє­вих випадках, починаючи з елементарних побутових пи­тань і закінчуючи глобальними проблемами світової полі­тики. Перш ніж визначити нормативне коло поведінки, іслам нагадує віруючому: «Ти цілковито належиш Ал­лаху, який все бачить і все знає, і ніщо, навіть вагою з порошинку, не заховано від Нього в землі і на небі. Він бачить тебе, де б ти не перебував і який би вигляд ти не мав. Ти можеш сховатися від будь-кого, тільки не від Ал­лаха. Ти можеш обдурити всіх людей на світі, але Аллаха обдурити неможливо. Ти можеш перемогти будь-яку лю­дину на світі, але не творця неба і землі. Весь світ може слідкувати лише за очевидними твоїми справами і морал­лю, але обізнаному в потойбічному і явному відомі всі та­ємниці душі і серця. Які б справи ти не робив у цьому мінливому житті, ти неминуче зустрінеш свою смерть і постанеш перед Судом, де тобі не допоможуть ані адвока­ти, ані хабарі, ані благання, ані лжесвідчення, ані обман. У цей день твій Господь поставить точні терези і воздасть справедливо кожному зі своїх рабів за їх заслуги».

---

Опорою морального кодексу ісламу є страх перед Все­вишнім, неминучість для людини відповідальності в за­гробному житті за своє земне існування та боязнь фаталь­ного кінця у вічному майбутньому. Однак іслам поклада­ється не лише на силові засоби впливу, а й на психологічні, суттю яких є віра в Аллаха і Судний день. І це кредо утвер­джується в серці віруючого, формуючи такого внутріш­нього сторожа, який втілює в життя моральний кодекс іс­ламу. Цьому сприяють також влада і громадська думка, яка в мусульманських країнах має вельми велику силу.

Відмітні риси ісламської моралі

Ісламська мораль має кілька відмітних рис. Першою рисою є те, що іслам робить потяг людини до Господа й отримання його ласки заповітною метою жит­тя. Ця мета стає високим критерієм моралі, й заради неї на шляху морального звеличення у людини не може ви­никнути жодних перешкод, які заважають її самовдоско­наленню. У межах моральної системи ісламу страх перед Аллахом примушує існувати і працювати без втручання якихось зовнішніх факторів.

Друга риса полягає в тому, що іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Він лише максимально пристосовує норми моралі до всіх сфер люд­ського життя – побуту, суспільно-політичних відносин, економіки, навчання, права тощо. При цьому іслам ро­бить мораль панівною.

Третя відмітна риса – іслам вимагає вести такий спо­сіб життя, який би у своїй основі мав винятково принципи добра.

Ісламська мораль про сім'ю. Особливу увагу іслам приділяє сім'ї як найважливішому елементу людського суспільства. Сім'я – джерело оновлення людей, основа людства. Від того, яка вона, залежить добробут, перспекти­ва всієї цивілізації. Тому іслам наполягає на всебічному зміцненні й розвитку інституту сім'ї за правильними і здоровими принципами. Категорично забороняється ста­тева розпуста, яка вважається злочином і передбачає суво­ре покарання. У суспільстві мають бути усунені всі фак­тори, які б так чи інакше сприяли аморальним стосункам чоловіка і жінки. Тому існує положення про покривало для жінки, заборонено зв'язки між чужими чоловіками й жінками, обмежено співи, танці, тобто все, що може спону­кати до гріховних вчинків. Мета і принципова суть цих заборон – зміцнення сім'ї. У той же час іслам заохочує шлюб, вважає його добром, праведністю і актом поклонін­ня Творцю. Процедура шлюбу є максимально спрощеною (взаємна відкрита згода суб'єктів у присутності двох свід­ків). Водночас осуджуються і чоловіки, і жінки, які відрі­каються від нього. Заборонено шлюб лише між дуже бли­зькими родичами. Чоловіки можуть одружуватися, коли вони того забажають і з якою завгодно жінкою.

---