Файл: Опорні конспекти з всесвітньої історії ІІ семестр.doc

У внутрішньому житті Японія в 70-ті роки вступила в смугу труднощів. Оскільки з 1955 р. ЛДП незмінно перебувала при владі, питання про прем'єр-міністра фактично стало вирішуватись не в парламенті, а в самій партії. В ній склалось кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно вирішували питання про склад уряду. Так виник сприятливий грунт для зловживань та корупції. Найбільшим скандалом була справа "Локхід", яка закінчилась арештом і засудженням прем'єр-міністра Танаки. Це послабило авторитет ЛДП. У 1993 р. суперечки всередині ЛДП викликали розкол і на парламентських виборах вона зазнала поразки. До влади прийшов блок опозиційних партій. Уряд очолив колишній член ЛДП М.Хосокава. На початку 1996 р. ЛДП повернула собі посаду прем'єр-міністра, але колишньої могутності і авторитету вона не має.

У 80-ті роки змінились акценти в зовнішній політиці Японії. У відносинах з СРСР вона зайняла більш жорстку позицію. Питання розширення економічних зв'язків тісно пов'язувалось із вирішенням територіального питання. Японія намагається стати постійним членом Ради Безпеки ООН. У 90-ті роки Японія проводить обережну зовнішню політику, віддаючи перевагу традиційним зв'язкам.

4. Утворення Індії та Пакистану. У складі Британської імперії Індія являла собою цілісну територію, якою правив віце-король. Населення її було багатоетнічним і до того ж різних віросповіду-вань. Найбільшими релігійними групами були індуїсти та мусульмани. Не було і адміністративної єдності. Півострів Індостан був поділений на провінції, округи, князівства. Усе це заважало згуртуванню населення. Лідери двох основних общин - індуїстський Національний конгрес і Мусульманська ліга спочатку разом виступали проти колоніальної залежності, завдяки чому Індія дістала статус домініону. Тим часом з'ясувалося, що Мусульманська ліга прагне не тільки незалежності, а й утворення окремої мусульманської держави, у якій би мусульмани мали надійніші гарантії свого розвитку. У цьому вони знайшли підтримку з боку метрополії. Між двома релігійними групами та їх лідерами не було взаєморозуміння. Коли Мусульманська ліга погодилася взяти участь у Тимчасовому уряді, ідею якого висунули англійці, то на це не пішов Національний конгрес. І навпаки, коли за ініціативою Національного конгресу були скликані Установчі збори, то Мусульманська ліга бойкотувала вибори до них. Між індуїстами і мусульманами час від часу спалахували сутички, припинити які, на думку політиків в Англії і в самій Індії, можна було лише територіально роз'єднавши ворогуючі сторони. У серпні 1947 р. Індія була поділена на дві держави - Індійський Союз і Пакистан. Індійський Союз охоплював більшу частину півострова. До Пакистану відійшли провінції на захід і схід від Індії, які тим самим опинилися територіально роз'єднаними. Утворення двох держав не припинило трагедії Індостану. Розпочався обмін населенням між двома державами. Переселення супроводжувалося масовими вбивствами як з одного, так і з іншого боку. У взаємній різанині загинуло близько 100 тис. осіб.

Перші кроки свого існування Республіка Індія почала з аграрної реформи. У поміщиків було вилучено ту частину їхніх земель, яку вони здавали в оренду (приблизно 60% володінь). Цю землю було передано самим орендаторам. З нових господарств за надану землю держава одержувала податки і з цих коштів розраховувалася з поміщиками. У країні виник новий клас дрібних селян-землевласників. Джавахарлал Неру, який очолював уряд, перебував під значним впливом соціальних ідей. Він домагався розширення державного сектора у промисловості, планового розвитку економіки. Державний сектор створювався в тих галузях, які потребували величезних вкладень, що їх були не в змозі зробити окремі приватні власники (у чорній і кольоровій металургії, машинобудуванні, нафтопереробці, хімічній промисловості, енергетиці). Одночасно не чинилося перешкод розвитку приватного підприємництва. З труднощами розв'язувалося національне питання. Територія Індії населена багатьма народами, що різняться культурою, мовою, релігією. Після проголошення незалежності країни вони почали утворення адміністративних одиниць. У 1956 р. з'явилось 14 нових штатів і 6 територій, керованих з центру. Однак і після цього продовжувалася боротьба окремих національних груп за те, щоб мати свій власний штат. Крім того, в Індії не було досягнуто загальної згоди з питання про державну мову. Такою пропонувалася мова хінді. Проти виступили деякі штати, які вбачали в цьому дискримінацію інших народів. Коли ж лунали пропозиції залишити державною мову англійську, з цим не погоджувалися національно-патріотичні сили. Поглибилися протиріччя і між окремими кастами. Вищі касти боролися між собою за владу. Нижчі касти домагалися для себе більше прав. Курс Неру викликав опозицію з боку тих сил, які обстоювали вільний ринок, приватну власність і позапланову економіку, а також виступали проти політики нейтралітету і за союз із Заходом. Неру з особливими симпатіями ставився до Радянського Союзу. Становище Неру ускладнилося в 1962 p., коли Китай висловив претензії на деякі індійські території і захопив їх. Опозиційні партії обвинуватили Неру в тому, що він не спромігся дати рішучу відсіч агресору через ідейну близькість з ним. Одночасно виявився розкол в Індійському національному конгресі. Одна частина вимагала ще більшого запровадження соціалістичних методів в економіку. Інша, навпаки, критикувала Неру за соціалістичні експерименти. Криза в партії затягнулася. У розпал дискусій 27 травня 1964 р. Неру помер.

Після його смерті в середині 60-х років у країні розпочалася тривала економічна криза. Виявилася неспроможність утримувати за рахунок бюджету такий великий державний сектор, як його запланував Неру. Проведення аграрної реформи не підвищило продуктивності праці нових хазяїв. Натомість на землях, що залишилися у поміщиків і заможних селян, вона зростала. Криза змусила Індійський конгрес переглянути свою політику. Більше уваги стало приділятися приватному сектору в промисловості. Замість п'ятирічних планів розроблялися річні. У сільському господарстві ресурси стали виділятися вибірково - найбільш розвинутим аграрним регіонам і переважно міцним господарствам. Новим прем'єр-міністром став Лал Бахадур Шастрі. Серед гострих проблем, з якими він відразу зіткнувся, була національна. У кожному штаті проживали представники декількох національностей. Найчисельніші використовували свою перевагу на власну користь. Національні меншини не бажали миритися з дискримінацією. Почалися сутички на національному грунті. Не вдавалося вирішити питання єдиної державної мови. Англійська залишалася другою, крім хінді, офіційною мовою в республіці. У тих штатах, де не розмовляли хінді, третьою офіційною мовою проголошували ще й місцеву. Тривало протистояння між індусами й мусульманами, особливо у штаті Джамму і Кашмір. У 1961, 1963, ] 1964 і 1967 pp. воно вилилося у сутички з погромами і вбивствами. Крім того, Кашмір був причиною конфлікту між Індією та Пакистаном. Коли утворювалися ці дві держави, одна третина Кашміру відійшла до Пакистану, решта - до Індії. Обидві претендували на володіння всією територією. У 1965 р. на цьому грунті спалахнув конфлікт, який ледве не переріс у справжню війну. Допомогло втручання СРСР, який не хотів мати воєнного вогнища і поблизу своїх кордонів. На переговорах у Ташкенті на початку січня 1966 р. було домовлено про припинення воєнних дій. Незабаром після цього несподівано помер Шастрі. Після його смерті розкол в ІНК посилився. На чергових загальних виборах 1967 р. кожна частина партії висунула свого кандидата. Ті, хто продовжував курс Неру, підтримували кандидатуру його дочки Індіри Ганді. На виборах ІНК хоч і з великими труднощами, але здобув більшість місць у парламенті. Однак порівняно з попередніми виборами він здав позиції. Зросла вага інших партій. Індія перестала бути країною з однопартійним правлінням. Індіра Ганді наполегливо проводила курс свого батька. Улітку 1969 р. вона націоналізувала 14 найбільших приватних банків, наприкінці того ж року затвердила закон, за яким монополії можна було створювати лише з дозволу уряду. Вона також збільшила асигнування на державний сектор промисловості. Було націоналізовано імпорт бавовни.

У зовнішній політиці Індіра Ганді продовжила лінію Неру-нейтралітет і неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримка національно-визвольних рухів, зміцнення відносин з Радянським Союзом. Завдяки такій політиці партія ІНК перемогла на дострокових парламентських виборах 1971 р. Запровадження соціалістичних принципів в економіці хоча і сприяло популяризації Конгресу серед біднішого населення, але загалом призвело до погіршення економічної ситуації в країні через невисоку ефективність державного сектора. Крім того, загальмувалися земельна реформа, застосування ефективніших сільськогосподарських технологій. Країна страждала від нестачі продуктів харчування. У 1974 р. опозиція розпочала масову антиурядову кампанію. Екстремістські елементи з опозиції вчиняли замахи на урядовців. Індіра Ганді переконала президента Ахмада ввести з 26 червня 1975 р. у країні надзвичайний стан. Дію конституції було припинено, опозиційні організації заборонено, а 30 тис. їхніх активістів заарештовано. У 1975 р. в країні був найвищий врожай зернових, і ціни на продовольство не зростали. Відновилася роздача землі селянам. Індіра Ганді вирішила скористатися ситуацією і в 1977 р. оголосила парламентські вибори. Однак населення не вибачило їй надзвичайного стану і віддало голоси за новоутворену Джаната парті (народну партію), до якої увійшли опозиційні конгресу угруповання. Оскільки Джаната парті складали організації з протилежними платформами, то в 1979 р. вона розкололася і наступного року Індіра Ганді знову стала прем'єр-міністром. У 1984 р. виникла криза в штаті Пенджаб, де проживає велика община мусульман-сікхів. Вони вже тривалий час домагалися приєднання Пенджабу до Пакистану. Головна святиня сікхів -Золотий храм в Амрітсарі - перетворився на збройний арсенал і штаб сепаратистів. Індіра Ганді наказала захопити храм і заарештувати заколотників. У відповідь група сікхських екстремістів 31 жовтня 1984 р. вчинила на неї замах, унаслідок якого Індіра Ганді загинула. Після смерті Індіри Ганді прем'єр-міністром став її син Ра-джив Ганді, який на той час здобув прихильність більшості членів ІНК. Новий уряд теж зіткнувся з проблемою національного тарелігійного екстремізму. У 1987 р. Раджив Ганді направив війсь у сусідню Шрі Ланку, де екстремістська організація народу тамі лів - "Тигри визволення Таміл-іламу" - вела боротьбу з централь ним урядом, намагаючись поділити країну. Індійські війська допомогли придушити сепаратистів, що викликало до Раджива Ганді ненависть тих тамілів, які живуть в Індії. У 1988 р. знов спалахнула криза у Пенджабі. Як і його мати, Раджив Ганді дав наказ захопити Золотий храм, де отаборилися сікхські сепаратисти. Радживу Ганді довелося виконувати обов'язки прем'єр-міністра, коли дедалі очевиднішою ставала неефективність соціалістичного експерименту. До того ж і сам він своїм способом життя давав підстави для невдоволення: рідко контактував з населенням, значно збільшив особисту охорону, надто багато уваги приділяв власному комфорту. На тлі економічних труднощів це дратувало індійців. Непопулярність прем'єра особливо проявилася під час виборів 1989 р. ІНК не зумів завоювати абсолютну більшість місць у парламенті. Уряд був сформований Національним фронтом, у який об'єдналися опозиційні конгресу партії. Прем'єр-міністром став лідер партії Джаната Пратар Сінгх. У 1990 р. він домігся рішення, за яким 27% робочих місць у державному секторі віддавалися представникам "нижчих" каст і племен. Рішення Сінгха викликало урядову кризу, оскільки він зазіхнув на одну з найсвященніших традицій Індії - кастову систему. Представники "вищих" каст вважають для себе ганебною навіть думку, що "нижчим" кастам можуть надаватися рівні з ними права. Під тиском захисників кастової системи Сінгх змушений був піти у відставку. Посада прем'єра перейшла до соціаліста Чандра Шекхара. У 1991 р. розпочалася передвиборча кампанія. Найкращі шанси були в Індійського національного конгресу. Раджив Ганді мав всі підстави розраховувати на посаду прем'єра, але у травні того року був вбитий тамільськими екстремістами під час зустрічі з виборцями. Новим лідером ІНК став Нарасімха Рао. Після перемоги Конгресу він став прем'єром.Нарасімха Рао відразу взяв курс на реалістичнішу і прагматичнішу політику. ІНК прагне створення єдиної індійської нації з рівними правами й можливостями для всіх племен і народів. їм протистоять ультраправі "патріоти", які домагаються надання індуїстам центрального місця в суспільстві. Вони спираються на підтримку найбіднішої й найнеосвіченішої частини населення, яка в Індії нараховує сотні мільйонів чоловік.

5. На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна. До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.

У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром. У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда. У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво. Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції. На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою. У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією. На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва. Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ "Альфа" захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль. Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду - священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось. У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички. У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців). Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані. Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.