Файл: Опорні конспекти з всесвітньої історії ІІ семестр.doc

Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН.

Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв'язки.

При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть іх Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування визначено Мінськ. Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації.

Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських зв'язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв'язків полягає в тому, що вони за радянських часів створювались для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який на теперішній час втратив свою могутність. Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р. Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Основне протистояння ведеться між демократичними і прокомуністичними силами, набираючи нерідко форм відкритої боротьби.

Найбільші міжнаціональні та міждержавні конфлікти на пострадянському просторі:

Дата Територ³¿ Суть конфл³кту

1988—1994 Рр. (збройнаборотьба) Нагорний Карабах -

Причиною конфлікту між Вірменією та Азербайджаном стала територіальна суперечка навколо приналежності Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО), що входила до складу Азербайджану. Конфлікт супроводжувався гострим етнічним та релігійним протистоянням між вірменами (складали 98 % населення НКАО) та азербайджанцями. Протистояння вилилося у серію жорстоких етнічних погромів; у появу потоків біженців (близько 1 млн); у початок бойових дій. Після розпаду СРСР бойові дії набули особливої жорстокості. Військовий успіх був на боці Вірменії. Збройні загони НКАО витіснили азербайджанські формування, а для забезпечення безпеки області заволоділи сусідніми районами Азербайджану (10 % території Азербайджану). Усі спроби Азербайджану силою відновити суверенітет над цими територіями не мали успіху. Бойові дії були призупинені у травні 1994 р., але політичного розв’язання конфлікту так і не було знайдено. Посередниками між протиборствуючими сторонами виступають Росія і ОБСЄ.

1991—1997 Рр.Таджикистан -

В основі конфлікту лежало збройне протистояння ісламської опозиції офіційному керівництву країни, міжкланове протистояння Півдня і Півночі країни, сепаратистські прагнення окремих районів. Становище ускладнювалося втручанням у конфлікт афганських моджахедів та Росії, війська якої знаходились на території країни (201-ша моторизована дивізія). У 1994 р. розпочався «міжтаджикський діалог», який завершився укладенням у 1997 р. у Москві угод про припинення вогню.

1992—1994 Рр.(збройна боротьба) Придністров’я -

Причиною конфлікту стало зростання сепаратистських настроїв у Придністров’ї у відповідь на заяву деяких політичних лідерів Молдови про можливе приєднання до Румунії. Гостроту конфлікту додало питання про долю російської 14-ї армії. Після невдалої спроби Молдови силою знищити самопроголошену молдовську Придністровську Республіку (МПР) розв’язання конфлікту було переведено в політичну площину. Проте на сьогодні вирішення проблеми не знайдено. Посередниками в розв’язанні Придністровської проблеми виступають Україна, Росія, ОБСЄ.

Початок 90-х рр. ХХ ст.— до сьогодні Абхазія –

Причина конфлікту — питання про політичний статус республіки. Керівництво республіки на чолі з Анзербою взяло курс на незалежність. Керівництво Грузії вирішило розв’язати проблему силовими методами. До Абхазії увійшли грузинські війська (1992 р.). Абхазькі збройні загони чинили опір. Спираючись на приховану підтримку Росії і добровольчих загонів з північного Кавказу (Чечня та ін.), вони завдали поразки грузинській армії, яка залишила територію республіки. Конфлікт до сьогодні залишається нерозв’язаним, періодично загострюється. рім проблем з Абхазією, у Грузії є проблеми з Південною Осетією та Аджарією.

1991 Р.—до сьогодні. Чечня –

Причиною конфлікту стало проголошення незалежності Республіки Ічкерії на чолі з генералом Д. Дудаєвим. Протистояння між центральною владою Росії та республікою вилилосьу справжню війну. У першій війні (1994—1996 рр.) Росія зазнала поразки, незважаючи на значні зусилля. Друга війна спалахнула в 1999 р. Приводом до неї стало вторгнення чеченських загонів до Дагестану з метою домогтися незалежності цієї республіки. Росія назвала нову війну «антитерористичною операцією». Партизанські дії проти російських військ і терористичні акти в республіці продовжуються до сьогодні.

Закріплення вивченого матеріалу.

Запитання та завдання:

1. Яку роль відіграв М.С. Горбачов в процесаз «перебудови» в СРСР.

2. В чому суть та прояви політики «гласності».

3. Назвіть характерні особливості економічних реформ.

4. Вкажіть основні завдання та напрямки зовнішньої політики СРСР в 1985 – 1990 роках.

5. Дайте свою оцінку перетворенням в СРСР в 1985 – 1990 роках.

6. Причини розпаду СРСР.

7. Схарактеризуйте піднесення національно – визвольних рухів в республіках СРСР.

8. Чому розпад СРСР став неминучим.

9. Процес розпаду СРСР.

10. Роль заколоту 1991 р. в процесі розпаду СРСР.

11. Створення СНД. Наслідки.

12. Основні принципи створення СНД.

13. Особливості розвитку РФ: економічне життя, політичні процеси, національне питання, зовнішня політика.

14. Міжнаціональні конфлікти на теренах СНД.

Література:

1. Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

2. Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

3. Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

4. История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

5. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

6. Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

7. Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Розпад світової колоніальної системи. Країни Азії у другій половині XX – на початку XXI століття План

1. Процес деколонізації.

2. Особливості розвитку країн Африки в другій половині XX – на початку XXI століття.

3. Японія в другій половині XX – на початку XXI століття.

4. Індія в другій половині XX – на початку XXI століття.

5. Афганістан в другій половині XX – на початку XXI століття.

6. Палестинська проблема. Арабо – ізраїльський конфлікт.

1. Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів. Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив "холодної війни". У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 p.), попередньо розділивши її на дві держави - Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шри-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 p.), В'єтнам (2 вересня 1945 р.). Свою незалежність вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція -незалежність Тунісу й Марокко. На першому етапі колрнізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 50-х-60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. - Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка! Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. - Кенія, у 1964 p.- Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. - Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоні-зального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія - португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 p.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі. На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано і проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. - над Макао.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.

2. Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило - почалися довготривалі громадянські війни.

15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об'єднали свої зусилля і звернулися до Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об'єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р. Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ. Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано "Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці", згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи. У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш - голова уряду Анголи і Ж.Савімбі - лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна продовжується по теперішній день.