Файл: Всесвітня історія ХХ століття.doc

З 1918 р. ІНК перетворився у масову загальноіндійську пар-; тію. Організовані ним акції мали широку підтримку в населення. Крім ІНК, розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалась до збройних акцій.

Репресії колоніальних властей посилювали національно-^ визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалось з масових страйків у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.

Англійська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось вгамуі вати стихійний рух, вдалась, за пропозицією міністра в справах Індії Монтегю, до реформи управління країною. У 1919 р. Англійський парламент прийняв закон "Про управління Індією". Він підтверджував колоніальний статус Індії.

Реформа передбачала розширення індійського-представницт-І ва в раді при віце-королі Індії і губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1% до 3%. Водночас був прийнятий закон Роулетта, який визначив покарання за антиурядові акцій Дії колоніальної адміністрації, а особливо закон Роулетта, дали могутній поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.

6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової активності і закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.

Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. ч Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійцями було розстріляно мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. чол,, 2 тис. було поранено. Ця акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ганді його вдалось уникнути.

Восени 1919 р. на з'їзді ІНК було прийнято рішення про бойкот виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.

Події 1919 р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого плану подальшої боротьби. Ним була вироблена тактика ненасильницького опору британським колонізаторам. На першому етапі передбачалась кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На другому - ухилення від уплати податків. Це вже означало відкритий конфлікт з колоніальною адміністрацією.

Кампанія ненасильницького опору розпочалась 1 серпня 1920 р. її очолив ІНК, який на той час нараховував 10 млн. членів, і Мусульманська ліга.

На початку 1922 р. сталися події, які примусили припинити кампанію. У одному селищі натовп селян заживо спалив загнаних у поліцейську дільницю кількох поліцейських. У мусульманських районах почалось повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська. Ганді засудив такі дії і оголосив про припинення акції.

Період стабілізації (1922-1929 pp.) Індія прожила без значних потрясінь, хоча саме в цей час один з лідерів ІНК Джавахарлал Неру висунув програмний лозунг "пурна сварадж" - повна незалежність.

Проблеми деколонізації та майбутнього країни. Світова економічна криза тяжко позначилась на економіці Індії. Впали ціни на головні експортні товари Індії. Розорення і зубожіння значної частини селян і підприємців спонукали до розгортання нової хвилі національно-визвольного руху. Новий період антиколоніальної боротьби відзначався більшою організованістю і чіткістю мети - незалежність і конституція.

Поштовхом до боротьби став приїзд комісії британських політичних діячів на чолі з Саймоном, які повинні були виробити нову конституцію для Індії. Громадськість Індії була обурена тим, Що від розробки конституції були усунуті індійські діячі. Усі індійські організації бойкотували роботу комісії Саймона.

За рішенням ІНК розпочалось проведення нової кампанії громадянської непокори. Вона проходила за тією ж схемою, що і в 20-ті роки. 26 січня 1930 р. було проголошено "Днем незалежності Індії". Сигналом до початку другого етапу мало стати демонстративне порушення існуючої в Індії монополії колоніальних властей на видобування і продаж солі.

У березні 1930 р. Ганді в супроводі своїх послідовників вирушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль з морської води. Цей похід мав величезний вплив

на індійську громадськість. У деяких містах почались стихійні повстання. Заворушення перекинулись і на армію. Колоніальна влада оголосила ІНК поза законом. 60 тис. учасників походу було кинуто до в'язниць. Але рух не припинявся і набув ще більшого розмаху. Це змусило колонізаторів піти на переговори з лідерами ІНК, які знаходились у в'язниці.

У 1931 р. між лідерами ІНК і британською адміністрацією була укладена угода, за якою колонізатори припиняли репресії і звільняли ув'язнених, соляна монополія ліквідовувалась, а ІНК припиняв кампанію громадянської непокори.

Ганді дав згоду на участь в конференції "круглого столу", яку було скликано в Лондоні для обговорення проблем Індії. Таким чином, боротьбу було перенесено за стіл переговорів. На конференції ІНК представив проект конституції Індії: "Про основні права та обов'язки громадян Індії". В ній були такі пункти:

- введення в Індії демократичних свобод;

- визнання кастової і релігійної рівності;

- адміністративно-територіальний переустрій країни з урахуванням релігійного фактору;

- встановлення мінімуму заробітної плати;

- обмеження орендної плати за землю;

- зменшення податків.

Проте конференція завершилась повним провалом.

Англійський уряд розумів, що у становищі Індії потрібно щось змінювати.

У 1935 р. британський парламент прийняв Акт про управління Індією. Виборче право отримали 12% населення. Були розширені права місцевих законодавчих органів. Колоніальне становище зберігалось.

У 1937 р. було проведено вибори, які засвідчили авторитет ІНК. Він здобув більшість у 8 з 11 провінцій і сформував місцеві уряди. Це був великий крок вперед у здобутті влади і в накопиченні демократичного, парламентського досвіду.

З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив країну воюючою стороною. Індія виступила на боці антигітлерівської коаліції.

Всесвітня історія ХХ століття:

26. Національні рухи і революції в

Арабських країнах, Туреччині, Ірані,

Афганістані. Зародження палестинської

проблеми. К.Ататюрк, Резахан

Арабський національний рух. Наприкінці XIX ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої африканські володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму - політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії. Цей рух знаходив підтримку серед традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження їхньої влади і були проти будь-яких внутрішніх змін у країнах ісламського світу.

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної держави. Такі ідеї входили у протиріччя з традиційними політичними ідеями, коли держава вважалась не національною, а ісламською, що давало можливість співіснувати у рамках однієї держави цілому конгломерату народів.

Ідеї націоналізму підривали стабільне становище у країнах ісламського світу. Цим уміло скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Араби виступали за створення власної держави. Реалізувати це прагнення арабам не вдалось. Після закінчення війни арабські землі, які входили до складу Османської імперії, були поділені між Францією і Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансйорданією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 p.).

В арабських володіннях Великобританія створила два формально незалежних королівства- Ірак (1930р.) і Йорданію (1932 р.). На територію Палестини вона дозволила переселення євреїв для створення їхнього національного осередку. Це породило конфронтацію переселенців з місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити арабську державу призвела до того, що арабський націоналізм став носити антианглійську і антифранцузьку спрямованість. У 30-ті роки, а особливо під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

Створення національної турецької держави. Англія і Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії, прагнули це зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці - Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії.

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Рух очолив генерал Мус-тафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі ним був скликаний меджліс- велике національне зібрання, яке утворило уряд і почало формування армії.

Маріонетковий султанський уряд підписав 10 серпня 1920 р. з країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив розподіл країни. Туреччина втратила всі володіння на Близькому Сході. Греції перейшла частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворилась Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її у напівколонію Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська при підтримці Англії почали наступ вглиб країни, що призвело до греко-турецької війни.

В радянській Росії Туреччина знайшла собі союзника у боротьбі з країнами Антанти. Причиною зближення двох країн стало несприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами був підписаний договір про дружбу і братерство. Згідно з договором був визначений радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, які раніше належали Росії, а потім Вірменії, яка тим самим була розділена і знищена. Туреччина отримала фінансову і військову допомогу від РРФСР.

У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з ра-' дянськими республіками Закавказзя, а у січні 1922 р. підписано договір з УСРР, делегацію якої очолював М.Фрунзе. Останній допоміг М.Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.

У 1922 р. турецькі війська отримали перемогу у війні. Антанта вимушена була підписати з урядом Кемаля перемир'я і тим самим визнати його. Положення Севрського договору були переглянуті. У 1923 р. був підписаний Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалась територіальна цілісність країни як національної держави.

Таким чином, національна революція в Туреччині на відміну від національного арабського руху здобула перемогу.

Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведення внутрішніх реформ. Туреччина була проголошена республікою (1924 p.). Церква була відділена від держави, школа від церкви. Був введений латинський алфавіт. Всі турки зобов'язані були взяти собі прізвище. Мустафа Кемаль взяв прізвище Ата-тюрк- батько турків. У країні було заборонено багатоженство, громадський шлюб став обов'язковим. Уряд став підтримувати національну промисловість, концентруючи увагу на розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 30-х років у країні були введені елементи планування економіки і створено державний сектор.