Файл: Всесвітня історія ХХ століття.doc

Криза змусила Індійський конгрес переглянути свою політику. Більше уваги стало приділятися приватному сектору в промисло- 1 вості. Замість п'ятирічних планів розроблялися річні. У сільсько- ] му господарстві ресурси стали виділятися вибірково - найбільш | розвинутим аграрним регіонам і переважно міцним господарст- 1 вам.

Новим прем'єр-міністром став Лал Бахадур Шастрі. Серед го-стрих проблем, з якими він відразу зіткнувся, була національна. У ] кожному штаті проживали представники декількох національно- 1 стей. Найчисельніші використовували свою перевагу на власну ] користь. Національні меншини не бажали миритися з дискримі- ] нацією. Почалися сутички на національному грунті. Не вдавалося ] вирішити питання єдиної державної мови. Англійська залишала- | ся другою, крім хінді, офіційною мовою в республіці. У тих шта- З тах, де не розмовляли хінді, третьою офіційною мовою проголо- ] шували ще й місцеву. Тривало протистояння між індусами й мусульманами, особливо у штаті Джамму і Кашмір. У 1961, 1963, ] 1964 і 1967 pp. воно вилилося у сутички з погромами і вбивства- \ ми.

Крім того, Кашмір був причиною конфлікту між Індією та j Пакистаном. Коли утворювалися ці дві держави, одна третина Кашміру відійшла до Пакистану, решта - до Індії. Обидві претен- ] дували на володіння всією територією. У 1965 р. на цьому грунті І спалахнув конфлікт, який ледве не переріс у справжню війну. До- І помогло втручання СРСР, який не хотів мати воєнного вогнища і поблизу своїх кордонів. На переговорах у Ташкенті на початку січня 1966 р. було домовлено про припинення воєнних дій. Незабаром після цього несподівано помер Шастрі.

Після його смерті розкол в ІНК посилився. На чергових загальних виборах 1967 р. кожна частина партії висунула свого кандидата. Ті, хто продовжував курс Неру, підтримували кандидатуру його дочки Індіри Ганді.

На виборах ІНК хоч і з великими труднощами, але здобув більшість місць у парламенті. Однак порівняно з попередніми виборами він здав позиції. Зросла вага інших партій. Індія перестала бути країною з однопартійним правлінням. Індіра Ганді наполегливо проводила курс свого батька. Улітку 1969 р. вона націоналізувала 14 найбільших приватних банків, наприкінці то-

го ж року затвердила закон, за яким монополії можна було створювати лише з дозволу уряду. Вона також збільшила асигнування на державний сектор промисловості. Було націоналізовано імпорт бавовни.

У зовнішній політиці Індіра Ганді продовжила лінію Неру-нейтралітет і неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримка національно-визвольних рухів, зміцнення відносин з Радянським Союзом.

Завдяки такій політиці партія ІНК перемогла на дострокових парламентських виборах 1971 р.

Запровадження соціалістичних принципів в економіці хоча і сприяло популяризації Конгресу серед біднішого населення, але загалом призвело до погіршення економічної ситуації в країні через невисоку ефективність державного сектора. Крім того, загальмувалися земельна реформа, застосування ефективніших сільськогосподарських технологій. Країна страждала від нестачі продуктів харчування.

У 1974 р. опозиція розпочала масову антиурядову кампанію. Екстремістські елементи з опозиції вчиняли замахи на урядовців. Індіра Ганді переконала президента Ахмада ввести з 26 червня 1975 р. у країні надзвичайний стан. Дію конституції було припинено, опозиційні організації заборонено, а ЗО тис. їхніх активістів заарештовано.

У 1975 р. в країні був найвищий врожай зернових, і ціни на продовольство не зростали. Відновилася роздача землі селянам. Індіра Ганді вирішила скористатися ситуацією і в 1977 р. оголосила парламентські вибори. Однак населення не вибачило їй надзвичайного стану і віддало голоси за новоутворену Джаната парті (народну партію), до якої увійшли опозиційні конгресу угруповання.

Оскільки Джаната парті складали організації з протилежними платформами, то в 1979 р. вона розкололася і наступного року Індіра Ганді знову стала прем'єр-міністром.

У 1984 р. виникла криза в штаті Пенджаб, де проживає велика община мусульман-сікхів. Вони вже тривалий час домагалися приєднання Пенджабу до Пакистану. Головна святиня сікхів -Золотий храм в Амрітсарі - перетворився на збройний арсенал і штаб сепаратистів. Індіра Ганді наказала захопити храм і заарештувати заколотників. У відповідь група сікхських екстремістів 31 жовтня 1984 р. вчинила на неї замах, унаслідок якого Індіра Ганді загинула.

Після смерті Індіри Ганді прем'єр-міністром став її син Ра-джив Ганді, який на той час здобув прихильність більшості членів ІНК. Новий уряд теж зіткнувся з проблемою національного тарелігійного екстремізму. У 1987 р. Раджив Ганді направив війсь у сусідню Шрі Ланку, де екстремістська організація народу тамі лів - "Тигри визволення Таміл-іламу" - вела боротьбу з централь ним урядом, намагаючись поділити країну. Індійські війська допомогли придушити сепаратистів, що викликало до Раджива Ганді ненависть тих тамілів, які живуть в Індії. У 1988 р. знов спалахнула криза у Пенджабі. Як і його мати, Раджив Ганді дав наказ захопити Золотий храм, де отаборилися сікхські сепаратисти.

Радживу Ганді довелося виконувати обов'язки прем'єр-' міністра, коли дедалі очевиднішою ставала неефективність соціалістичного експерименту. До того ж і сам він своїм способом життя давав підстави для невдоволення: рідко контактував з населенням, значно збільшив особисту охорону, надто багато уваги приділяв власному комфорту. На тлі економічних труднощів це дратувало індійців.

Непопулярність прем'єра особливо проявилася під час виборів 1989 р. ІНК не зумів завоювати абсолютну більшість місць у парламенті. Уряд був сформований Національним фронтом, у який об'єдналися опозиційні конгресу партії. Прем'єр-міністром став лідер партії Джаната Пратар Сінгх.

У 1990 р. він домігся рішення, за яким 27% робочих місць у державному секторі віддавалися представникам "нижчих" каст і племен. Рішення Сінгха викликало урядову кризу, оскільки він зазіхнув на одну з найсвященніших традицій Індії - кастову систему. Представники "вищих" каст вважають для себе ганебною навіть думку, що "нижчим" кастам можуть надаватися рівні з ними права. Під тиском захисників кастової системи Сінгх змушений був піти у відставку. Посада прем'єра перейшла до соціаліста Чандра Шекхара.

У 1991 р. розпочалася передвиборча кампанія. Найкращі шанси були в Індійського національного конгресу. Раджив Ганді мав всі підстави розраховувати на посаду прем'єра, але у травні того року був вбитий тамільськими екстремістами під час зустрічі з виборцями. Новим лідером ІНК став Нарасімха Рао. Після перемоги Конгресу він став прем'єром.

Нарасімха Рао відразу взяв курс на реалістичнішу і прагмати-чнішу політику.

ІНК прагне створення єдиної індійської нації з рівними правами й можливостями для всіх племен і народів. їм протистоять ультраправі "патріоти", які домагаються надання індуїстам центрального місця в суспільстві. Вони спираються на підтримку най-біднішої й найнеосвіченішої частини населення, яка в Індії нараховує сотні мільйонів чоловік.

Всесвітня історія ХХ століття:

72. Боротьба за незалежність і об'єднання в'єтнаму

Боротьба за незалежність. У 1941-1945 pp. В'єтнам був окупований японськими військами.

На Потсдамській конференції було прийнято рішення про поділ В'єтнаму на окупаційні зони з метою забезпечення роззброєння японських військ: південна частина країни - англійська зона, північна- США, які передали окупаційні функції військам Чан Кайши.

2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В'єтнам, президентом і прем'єр-міністром якої став Хо Ші Мін. У вересні 1945 р. на півдні В'єтнаму висадились французькі війська. Франція взяла курс на відновлення своєї колоніальної влади. У січні 1946 р. з країни виведено англійські війська, у березні - китайські. Розпоряджатись країною взялася Франція, яка вела бойові дії в 1945-1946 pp. на півдні, а потім - в масштабах всієї країни.

Проголосивши утворення Демократичної Республіки В'єтнам, уряд Хо Ші Міна провів низку реформ:

- відмінялись колишні податки;

- скорочувалась орендна плата на 25%, а земельний податок на 25%;

- конфісковувалась земельна власність французьких колонізаторів і розподілялась між селянами;

- встановлювався восьмигодинний робочий день;

- почався процес ліквідації неписьменності.

1946 р. відбулися загальні вибори в Національні збори. На виборах впевнено переміг В'єтмінь - національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. була прийнята Конституція ДРВ.

У березні 1946 р. Франція і ДРВ підписали попередню домовленість, за якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В'єтнаму намічалось провести референдум про майбутню долю, а на територію ДРВ тимчасово вводились французькі війська.

Проте згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в Південному В'єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В'єтнаму двох автономних держав. 23 листопада 1946 р. було здійснено варварське бомбардування Хайфона (загинуло 20 тис. осіб). Це поклало початок збройній інтервенції проти ДРВ. В'єтнамські сили самооборони чинили впертий опір наступаючим колонізаторам. Найбільші бої розгорілись у районах міст Ханой, Хює, Намдінь. У джунглях і гірських районах з'явилися бази опору. Франція, намагаючись закріпити свою владу у В'єтнамі, створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, з яким уклала договір. Франція визнавала незалежність В'єтнаму і отримувала право будувати у В'єтнамі військові бази та контролювати зовнішню політику. Але покінчити з ДРВ не вдалося.

Перемога революції у Китаї сприяла антиколоніальній війні в'єтнамського народу. СРСР розцінював ДРВ як передовий рубіж боротьби проти "імперіалізму" і надав їй військову допомогу. 1950 р. став переломним. В'єтнамська Народна Армія (ВНА) перейшла у контрнаступ. Після тривалих боїв у районі Денб'єнфу (березень-травень 1954 р.) французькі війська зазнали поразки.

21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські домовленості. До проведення загальних виборів (липень 1956 р.) країна ділилась на дві зони. Французькі війська виводились з ДРВ і припиняли бойові дії. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92 тис. своїх солдатів.

Південний В'єтнам (1955-1975 pp.). Американська агресія проти В'єтнаму. Об'єднання В'єтнаму. Поразка Франції у колоніальній війні підштовхнула США до активнішого проникнення на південь В'єтнаму. Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в Південно-Східній Азії. США поспішно створюють тут блок СЕАТО у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін, Пакистану.

У 1956 р. у Південному В'єтнамі були проведені вибори у Національні збори і прийнято Конституцію, одна із статей якої закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Англія, Франція визнали цю державу і надали їй економічну і воєнну допомогу. У В'єтнам було направлено 3 тис. американських радників. США з 1955 р. по 1961 р. виділили 2 млрд. 118 млн. доларів і, крім того, на військові потреби 571,3 млн. доларів. Використання цих коштів знаходилось в полі зору місії по контролю за використанням американської допомоги. Значна частина допомоги йшла на створення інфраструктури - доріг, портів, аеродромів та ін. Була проведена аграрна реформа, будувались сільськогосподарські поселення, створювались споживчі кооперативи, надавались пільгові кредити, але зберігалось поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері обмежувались політичні права і свободи, створювались концентраційні табори, а з 1959 р. діяли воєнно-польові трибунали.

У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Організаційне оформлення фронту було завершено 1962 р. Він об'єднав 20 політичних партій і організацій різного політичного спрямування - комуністів, соціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку ДРВ, він розгорнув активні бойові дії проти сайгонівського режиму. Урядові війська терпіли поразку.

Щоб врятувати своїх ставлеників, США втягуються у в'єтнамську війну. З приходом до влади у США президента Кеннеді з'явились доктрини "гнучкого реагування" і "стратегії протиповс-танської боротьби". У Вашингтоні вважали, що в Південному В'єтнамі проходить фронт боротьби з комунізмом і перемога партизанського руху може призвести до того, що "Тихий океан стане морем червоних" і США доведеться зайнятися обороною на своєму узбережжі.