Файл: Всесвітня історія ХХ століття.doc

12-15 липня 1947 р. на Паризькій конференції шістнадцятьма державами (Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Швейцарія, Швеція) було прийнято пропозицію США і утворено Організацію європейського економічного співробітництва.

2 квітня 1948 p. Конгрес США прийняв закон №472 про допомогу іноземним державам.

Американську допомогу прийняли 18 країн. Протягом 1948-1951 pp. вони отримали 12,5 млрд. доларів. Ці країни не втратили своєї незалежності і самостійності, а, навпаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали конкурентами США на світовому ринку. Надання допомоги не передбачало зміну політичного і соціального розвитку держави, наприклад Югославія йшла соціалістичним шляхом розвитку.

27 вересня 1950 р. президент США оголосив законопроект про додаткові і надзвичайні асигнування. У одному з пунктів зазначалось, що країни, які передають СРСР матеріали, що становлять загрозу для США, позбавляються допомоги. Ще в 1949 р. був створений координаційний комітет по контролю за експортом (КОКОМ) стратегічних матеріалів обладнання, технологій у соціалістичні країни. Він припинив свою діяльність лише 1 квітня 1994 р.

Таким чином, ставлення до плану Маршалла визначали союзників і противників СРСР та США.

Всесвітня історія ХХ століття:

49. Основні тенденції соціально-економічного

та політичного розвитку країн Заходу в 1945-1998 pp.

Економічний розвиток. У роки Другої Світової війни економіка США не постраждала, а господарство країн Західної Європи і Японії було серйозно зруйновано. Фінансові видатки цих країн на війну склали 962 млрд. доларів, а матеріальні витрати близько 4 трлн. доларів. Багато треба було матеріальних засобів і праці, щоб ліквідувати наслідки цієї найбільш руйнівної в історії людства війни. Завдяки значним зусиллям, матеріальній допомозі з боку США за планом Маршала до 1951 р. Західна Європа отримала 13 млрд. доларів. На початок 50-х років європейські країни зуміли відновити свою промисловість. І все-таки США перевищували у 1950 р. обсяг європейського виробництва у 1,5 рази, японського у ЗО разів.

Однак дуже швидко, протягом 50-х років, спираючись на зростаючий технічний рівень, концентруючи свої зусилля на провідних галузях науково-технічного прогресу, західноєвропейські держави та Японія досягли вагомих успіхів, змінили співвідношення сил на світовому ринку на свою користь.

Такий феноменальний розвиток економіки у 50-60-ті роки є однією з особливостей післявоєнного розвитку країн Заходу. Причин такого процесу є декілька.

Безсумнівним поштовхом до зростання стала реалізація плану Маршалла. Важливою умовою економічного зростання було розширення ринку. Внутрішній ринок отримав свій розвиток завдяки становленню держави процвітання. Прибутки населення росли, а відповідно росло і споживання. Із збільшенням прибутків змінювалась система споживання. Зменшувались витрати на харчування, збільшувались ціни на товари довгострокового користування: будинки, машини, телевізори, пральні машини і т.д. Значним фактором економічного буму став бурхливий розвиток міжнародної торгівлі. Це своєю чергою потягло за собою інтернаціоналізацію господарського життя і підштовхнуло країни до орієнтації на певний технічний рівень, оскільки в іншому випадку їхня* продукція була неконкурентоспроможною на світовому ринку. Західна Європа стала одним з центрів світової торгівлі. Європейський експорт перевищував американський у 4 рази.

Роки економічного зростання збіглися з періодом видобутку дешевої нафти. Після війни почалась експлуатація покладів нафти в районі Перської затоки. Низька собівартість, висока якість і великі розміри видобутку призвели до витіснення нафтою вугілля, що відразу скоротило витрати у виробництві. На післявоєнний час припадає найбільший рівень інвестицій у промисловість. Йшла якісна перебудова на основі впровадження досягнень НТР. "Холодна війна" стимулювала розвиток воєнної промисловості. Підтримка економічного зростання була політикою урядів країн Заходу, вони активно сприяли, заохочували інвестиції і стимулювали споживання.

Економічний бум 50-60-х років істотно змінив країни Заходу. Вони стали у більшості своїй індустріальними країнами. Зростання економіки йшло за рахунок промисловості і, відповідно, зменшувалась частка сільськогосподарського виробництва. У промисловості теж відбулися вагомі зміни. Було завершено перехід до технологій масового виробництва. Домінуючу роль починають відігравати новітні галузі виробництва: радіотехнічна, електронна, хімічна, авіаційна. Частка традиційних галузей (металургійна, текстильна, вуглевидобувна) зменшилась.

Не дивлячись на зменшення частки сільськогосподарського виробництва в економіці, сільське господарство теж переживал піднесення, правда не таке бурхливе, як промисловість. Тут те відбулись якісні зміни. Сільське господарство було механізоване, розвивалось фермерське господарство, різні форми кооперації. У 70-ті роки Західна Європа з багатьох видів сільгосппродукції домоглась самозабезпечення і навіть стала експортером.

Новим помітним явищем післявоєнної економіки країн Заходу став випереджаючий розвиток невиробничої сфери (сфер послуг). Цьому процесу сприяло становлення держави процвітання, розвиток торгівлі, становлення сервісного, гарантійног обслуговування побутових товарів тривалого вжитку (холодильники, телевізори і т.д.).

Перехід на технології масового виробництва призвів до появи великих підприємств і фірм, що неодмінно повинно було сприяти зменшенню конкуренції. Але зростання промисловості, що створило сприятливі умови для розвитку підприємництва, не давало проявитись цій тенденції. До того ж уряди західних країн проводили політику сприяння конкуренції. В результаті склалась така ситуація, що в певній галузі виробництва домінувало кілька фірм.

Економічне зростання було нерівномірне, що зумовлювало занепад одних і піднесення інших країн Заходу. На сучасному етапі все залежить від ступеню насиченості виробництва передовими технологіями. Так, США втратили першість у темпах розвитку. З'явились три центри світового виробництва: США, Європа, Японія. Слідом за "великою сімкою" рушили "нові індустріальні держави" (Республіка Корея, Тайвань, Сингапур, Бразилія, Аргентина, Мексика, Чилі і т.д.), які все сильніше заявляють про себе.

Важливим фактором розвитку стали інтеграційні процеси, які йдуть у двох напрямках: горизонтальна - створення транснаціональних корпорацій (ТНК) і вертикальна - створення міждержавних економічних і політичних союзів.

Могутнім каталізатором інтеграційних процесів стала Друга світова війна і НТР. В умовах надвиробництва з'являється спеціалізація, яка деякою мірою знищує конкуренцію шляхом поглинання, об'єднання підприємств однієї галузі. У 60-70-ті роки така тенденція стала визначальною у світовій економіці. Окремі корпорації захоплювали певні галузі виробництва у всіх країнах. Таким чином, створювались ТНК - транснаціональні корпорації. З часом ТНК поглинають і неспоріднені галузі виробництва для забезпечення стабільного існування шляхом перекачування капіталовкладень з одних галузей ("нерентабельних") в інші ("рентабельні"). ТНК стали стимулятором економічного розвитку світу на основі політики неоколоніалізму - поширення ринкових відносин на нові регіони світу і залучення національних господарств до світового.

Провідниками цієї політики стали бретон-вудська система розрахунків (утворена у 1944р.), Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (Світовий банк).

Завдяки таким могутнім фінансовим інститутам, ТНК нав'язують країнам моделі розвитку, які гарантують отримання прибутку і вільний його вивіз.

Країнам, яким надається допомога МВФ і СБ, ставиться дві головні вимоги: політична стабільність і проведення ринкових реформ. При виконанні цих вимог надається кредит під 5-6 процентів річних.

Вертикальна інтеграція має кілька аспектів: економічний, політичний, військовий. Вона активно розвивається з початку 50-х років і має найбільші успіхи в Європі. її початок поклала реалізація плану Маршалла і плани Шумана і Плевена. Так, у 1951р. було створено галузеве об'єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу), Європейське об'єднання вугілля та сталі.

Наступним кроком стало створення 25 березня 1957 р. Європейського Економічного Співтовариства. Мета ЄЕС - сприяти розвитку національних економік і захищати Європу від засилля американського капіталу. Умовами вступу в ЄЕС є ліквідація збиткових підприємств і державних дотацій. Країни-учасниці спільно розробляють економічну політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулюють фінансову систему, налагоджують систему міжнародної спеціалізації з метою забезпечення рентабельності виробництва, створюють єдиний ринок праці.

Подальший розвиток ЄЕС йде шляхом поглиблення економічної та політичної інтеграції (Маастріхтські угоди про створення Європейського Співтовариства, 1992 p.).

Процес становлення ЄЕС був тривалим і супроводжувався кризовими явищами, викликаними структурними змінами в економіках країн, процесом напрацювання системи інтеграції.

Було чимало й противників ЄЕС. Так, у 1960 р. на противагу "Спільному ринку" Великобританія утворила Європейську асоціацію вільної торгівлі, куда увійшли Великобританія, Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Австрія, Португалія.

У 60-ті роки між ЄЕС і ЄАВТ розгорілась гостра конкурентна боротьба. В цій боротьбі ЄЕС отримало переконливу перемогу: за десять років (1960-1970) доля ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26% до 32%, в той час, як доля ЄАВТ зменшилась з 16,5% до 15%. В результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити в ЄЕС, і першою з них була сама Великобританія.

У 70-ті роки в ЄЕС вступили Великобританія, Данія, Ірландія. У 80-ті - Греція, Іспанія, Португалія.

Політична інтеграція бере свій початок у 1974 p., коли президент Франції В.Жискар д'Естен висунув ідею створення Європар-ламенту - політичного органу, покликаного виконувати дорадчу функцію при виробленні загальних принципів соціальної політики (головне - права людини). Спочатку в Європарламент національні парламенти делегували своїх представників, в подальшому стали проводитись загальні прямі вибори на партійній основі.

Схожі інтеграційні процеси проходять і в інших регіонах світу: Латинській Америці, ісламському світі, Азіатсько-Тихооке-анському регіоні.

На кінець 70-х років у світі утворились три економічні центри: США, Європа, Японія. З метою координації дій цих центрів відбуваються спільні наради лідерів країн семи найбільш розвинутих країн (Велика сімка), зустрічі яких регулярно проводяться раз на рік.

У кінці 60-х- на початку 70-х років з'явились перші ознаки зміни економічної кон'юнктури. Слідом за кризою 1969-1970 pp., яка охопила економіку США і ряду інших країн, почалась світова економічна криза 1974-1975 pp. - одна з найгостріших в історії індустріальних країн. Криза охопила всі галузі господарювання. Зменшився експорт і імпорт. Це позбавило єдиного швидкого шляху виходу з кризи - збільшити експорт. Середньорічні темпи зростання знизились вдвічі. Промислове виробництво в Японії скоротилось на 21%, Італії- 19,3%, Франції- 16,3%, США-13,7%, ФРН - 12,3%, Великобританії - 9,9%.

Зниження темпів зростання збіглося з періодом, коли на ринок праці вийшло післявоєнне покоління. Млявий розвиток економіки не сприяв поглиненню цієї маси робітників. В результаті зросло безробіття. На кінець 70-х років безробітних налічувалось 16,8 млн. осіб. Припинилось зростання реальної заробітної платні, відповідно, скоротилась купівельна спроможність громадян.

До того ж у 1973 р. закінчилась ера дешевої нафти. Арабські країни, прагнучи послабити підтримку Ізраїлю країнами Заходу, ввели ембарго на продаж нафти. Після цього почалось поступове зростання цін, і на кінець 70-х років вони зросли в 10 разів. Це спричинило енергетичну кризу: збільшились витрати на виробництво, скоротились інвестиції.

Але найбільшою проблемою для країн Заходу стала інфляція, яка на кінець 70-х років позначалась вже двозначними цифрами.

Виникла ситуація, яка отримала назву стагфляція: одночасне падіння виробництва і зростання інфляції.

У 1979 р. Англія і Франція почали втягуватись у нову кризу перевиробництва, яку відчула більшість індустріальних країн. Після незначного зростання виробництва у кінці 1980 р. і на початку 1981р. почалась нова стадія кризи, що охопила всі індустріальні країни світу. Падіння виробництва склало 3,9%. Хоча це було й менше, ніж у 1974-1975 pp., проте криза була тривалішою.

На зламі 70-80-х років на тлі цих негараздів почалась зміна економічних орієнтирів. Політика заохочування економічного зростання була замінена антиінфляційною політикою.

За рахунок економії бюджету на середину 80-х років вдалося суттєво зменшити інфляцію (у США з 13,6 до 6,1% , Великобританії з 21,5 до 8,6%). Відбулась стабілізація цін на нафту та інші енергоносії.