Файл: Всесвітня історія ХХ століття.doc

Загострення соціальних проблем призвело до зростання впли-1 ву крайніх сил - комуністів і фашистів. Однак вони не мали в Англії достатньої соціальної бази. До того ж британське суспільство, виховане на парламентських традиціях, не сприймало їх методів боротьби. Щоб остаточно охолодити радикальні елементи, у 1934 р. прийнято закон "Про підбурювання до бунту", а в 1937 р. - Акт про суспільний порядок.

Після чергових парламентських виборів 1935 р. Макдональд поступився кріслом прем'єра на користь лідера консерваторів С.Болдуіна.

Новому уряду довелося вирішувати, крім економічних проблем, династичну кризу, що розгорілась у 1936 р. В цьому році помер король Георг V, який зумів за час свого правління зміцнити роль династії в житті Англії. Наступником престолу став Еду-ард VIII, який піддав монархію серйозним випробуванням. Приводом до династичної кризи стало бажання Едуарда VIII одружитися на американці Уолліс Сімпсон, яка вже до того була двічі одружена і не мала знатного походження. За традиціями, що історично склалися, англійський монарх є одночасно і главою англійської церкви. Одруження на цій жінці було б серйозним ударом по престижу монархії, по традиціях держави і суспільства.

У відповідь на бажання короля уряд і королівська родина рішуче заявили "Або трон, або Сімпсон". Едуард обрав Уолліс Сімпсон. Він зрікся престолу на користь молодшого брата Альберта, який став королем під ім'ям Георга VI.

Після подолання династичної кризи С.Болдуін вирішив на цій хвилі популярності залишити крісло прем'єра. У 1937 р. прем'єр-міністром став Невілл Чемберлен. Він мав посередні здібності й зайняв цей пост завдяки аристократичному походженню й родинним зв'язкам. Консерватори проводили внутрішню політику, спрямовану на збереження існуючих порядків, а в зовнішній дотримувались політики "умиротворення".

Всесвітня історія ХХ століття:

14. "Народний фронт" у Франції

Спроба фашистського заколоту дала поштовх до зближення соціалістів і комуністів у боротьбі проти фашизм)'. Почались масові антифашистські демонстрації. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів відбувся політичний страйк з вимогами заборонити фашистські ліги. До участі в ньому комуністи закликали і своїх прихильників. Це стало першою спільною акцією двох партій і започаткувало їх зближення.

Влітку 1934 р. між СФЮ і ФКП підписано пакт про єдність дій. У 1935 р. до них приєдналась частина радикалів.

14 липня 1935 р. була проведена спільна антифашистська демонстрація, її очолили Леон Блюм (соціаліст), Моріс Торез (комуніст), Едуард Далад'є (радикал).

У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, отримавши на виборах 330 з 612 місць у палаті депутатів парламенту, одержЯ ли право сформувати уряд. Очолив його соціаліст Леон БлкмЛ Комуністи прийняли рішення не входити в уряд, але обіцяли йому підтримку в парламенті.

Ще до моменту вступу нового прем'єр-міністра на посаду, щ Франції почались масові виступи робітників з вимогами підвиі щити заробітну плату, ввести оплачувану відпустку, визнати профспілки. Нерідко робітники захоплювали підприємства. Таї ким чином, першим завданням нового уряду стало улагодження цього найбільшого у Франції трудового конфлікту.

У резиденції прем'єр-міністра відбулись переговори між За-І гальною конфедерацією праці (ЗКП) і загальною конфедерацією! підприємців. Підсумком переговорів стало підписання угоди, за: якою страйки припинялись, підвищувалась заробітна плата, підприємці укладали колективний договір з профспілками і зобов'язувались не застосовувати санкцій проти страйкуючих. Зі свого боку Л.Блюм пообіцяв внести на розгляд парламенту законопроект про введення 40-годинного робочого тижня і оплачуваних відпусток.

Влітку 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони, які в! основному реалізували програму Народного фронту. Так, були заборонені фашистські ліги, прийнято закон про 40-годинний робочий тиждень, про двотижневу оплачувану відпустку, підвищувались пенсії, надавалася допомога по безробіттю. Для покращання становища селян уряд став закуповувати сільгосппродукцію за підвищеними цінами. Встановлювався контроль держави над Французьким банком і залізницями.

Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші шляхи розвитку Франції. Навколо нього розгорілися суперечки між учасниками Національного фронту.

Комуністи І частина соціалістів вимагали повного викорінення фашизму навіть за рахунок обмеження конституційної законності. Радикали і сам Л.Блюм вважали неможливим порушувати конституцію.

Комуністи вважали за необхідне продовжувати реформу у бік запровадження соціалізму (різке збільшення податків на підприємців, встановлення жорсткого контролю над підприємствами й фінансами). Л.Блюм на це не погодився. Він прагнув спочатку закріпити попередні досягнення і в лютому 1937 р. оголосив про "перерву" в реформах.

Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб активізувати його і стимулювати експорт, уряд вдався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а відтак і більш конкурентоспроможними.

Комуністи виступили проти девальвації франка, стверджуючи, що це призведе до зростання цін всередині країни.

До зазначених розбіжностей між комуністами і соціалістами додались розходження в питаннях зовнішньої політики.

Економічне становище Франції тим часом почало погіршувалось. Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переводили свої капітали за кордон, що відразу відбилось на темпах зростання економічного розвитку. З іншого боку відбулось збільшення прибутків громадян. При відносно стабільному виробництві це означало виникнення диспропорції між грошовою і товарною масою і, відповідно, до зростання цін - інфляції.

Економічні негаразди викликали у населення розчарування діями Народного фронту.

Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше ускладнило відносини між партіями у НФ. У червні 1937 р. Л.Блюм подав у відставку; криза НФ стала очевидною. Наступник Блюма прем'єр К.Шотан бездіяв. У квітні 1938 р. посаду прем'єра зайняв лідер радикалів Даладьє. Його уряд відразу скасував низку соціальних програм. У зовнішній політиці він повністю слідував у фарватері Англії. Підписання мюнхенської угоди призвело до остаточного розпаду НФ. У жовтні 1938 р. з нього офіційно вийшли радикали.

НФ був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, хоча не був ліквідований сам фашизм.

Одночасно НФ був спробою знайти вихід з кризи і депресії. Підсумком цих дій стало прийняття пакету соціально-економічних заходів, які заклали основу формування в подальшому держави процвітання. Значною мірою ці дії були схожі на "новий курс" Рузвельта, на заходи уряду Хансона у Швеції. Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них НФ був вимушеною і перехідною формою до реалізації їх соціальної ідеї, яку не можливо уявити без "диктатури пролетаріату". Це і надало НФ аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у НФ створила небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від фашизму у засіб ліквідації демократії заради "диктатури пролетаріату".

Всесвітня історія ХХ століття:

15. Встановлення нацистської

диктатури в Німеччині. А.Гітлер

Зародження фашистського руху. Фашистський рух у Німеччині виник одразу після Першої світової війни.

Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальсько-го миру, соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.

Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), І що стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали поразки. В 20-ті роки вони ледь існували. Швидкий ріст їх впливу почався в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А.Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба").

Економічна криза і криза Веймарської республіки. Прихід фашистів до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони проводили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. Були підвищені податки на предмети першої необхідності, зменшені розміри пенсій, позбавлено допомоги безробітних, молодших 21 року.

Така політика не могла не викликати розчарування й давала привід для критики не тільки тих, хто стояв при владі, а й демократії взагалі. На падінні авторитету Веймарської республіки позначилась й широко розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версальська угода. Так чи інакше в роки кризи почали набирати силу партії, що виступали проти демократії, і серед них, в першу чергу, нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і вивести країну з кризи. Вплив партій, що виступали у підтримку Веймарської республіки, швидко падав і в 1932 р. вони вже репрезентували меншість громадян. Нацисти стали найбільшою політичною партією Німеччини.

Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.

Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів - прибічників соціалістичної революції. Запеклі суперечки й гостра боротьба між ними та соціал-демократами зробили неможіивими єдині антифашистські дії лівих сил, як це було у Франції в 1934-1936 pp. Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди віком до ЗО років. Позначилась на поведінці виборців й тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штурмовики й есесівці нападали на мітинги політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували населення, їхні дії демонстрували слабкість законної влади, яка не здатна була підтримувати елементарний порядок у містах й забезпечувати безпеку громадян.