ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 20.03.2024
Просмотров: 47
Скачиваний: 0
ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.
СОДЕРЖАНИЕ
1. Визначення та функції політичної журналістики
2. Історія розвитку політичної журналістики в Україні
2.1 Період 1. Кінець 80-х - початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики
2.2 Період 2. 1994-1999 рр.: "кланізація" українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи
2.4 Період 4. 2004 рік: президентська виборча кампанія, засилля темників, тотальна цензура влади
2.5 Період 5. 2004-2005 рр.: дух свободи, позитивні зміни в роботі ЗМІ
2.6 Період 6. 2006-2009 рр.: "джинсова свобода"
2.7 Період 7. 2010-2011 рік - зміна влади, зміна курсу країни, відновлення цензури та утисків ЗМІ
2.2 Період 2. 1994-1999 рр.: "кланізація" українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи
У 1997 році вийшла у світ книга Анатолія Москаленка "Вступ до журналістики", в якій він попереджає: "Небезпека полягає в тому, що преса, з одного боку, може стати об’єктом законодавчого обмежування певної сфери громадянських прав, або - з другого боку - бути використана в політичних силових іграх, в яких одна політична сила буде намагатися підсилити свої позиції, підготувавши для себе відповідний рівень "громадської підтримки", для чого була потрібна преса".
В Україні були створені умови для того, щоб провідні телеканали та загальнонаціональні видання перейшли до рук так званих олігархів або окремих політико-фінансових угруповань. Уже у 1996 році відбувся певний поділ груп видань залежно не від їхніх фахових інтересів, а від інтересів їхніх "господарів". Заангажованість преси стала виразно помітною не лише з матеріалів, надрукованих на газетних шпальтах, але про це почали говорити відкрито.
Тим часом дискусія навколо свободи слова набуває все більшої гостроти. Частіше говорять про монополізацію інформаційної сфери владою та провладними політичними силами. Зроблено це було навіть на законодавчому рівні: у 1997 році з подачі Президента був прийнятий закон про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів. У розпорядженні Кучми та НДП перебували практично всі державні ЗМІ і передусім телебачення. Політичний оглядач Борис Гривачевський стверджував, що на УТ встановлена жорстка цензура, якої не було навіть за часів СРСР. За його словами, відфільтровувалися кожне слово і кадр.
Свідченням цензури і репресій проти журналістів у ті часи можуть слугувати і вбивства редактора газети "Вечерняя газета" Бориса Дерев’янка, та кореспондента "Киевских ведомостей" Петра Шевченка, позбавлення ліцензії компанії "Новамова", яка випускала в ефір на каналі "1+1" програму "Післямова". Так само зникає з ефіру програма "Вікна", що виходила на каналі УТ-2. Відбувається низка судових процесів. Один з найгучніших стосується редактора газети "Політика" Олега Ляшка, проти якого було порушено кримінальну справу за публікацію матеріалу про директора Національного бюро розслідувань В. Дурдинця. Журналісти однозначно назвали такі дії влади політичною цензурою. Прикметно, що у цьому році на Першому національному каналі з’являється програма "7 днів", якій згодом відведена роль головного пропагандиста від влади.
Таким чином, питання свободи слова в Україні виявилось нерозв’язаним. Ступінь об’єктивності і незалежності ЗМІ в останнє десятиліття другого тисячоліття значно коливався: від представлення різних позицій на шпальтах газеті і в телеефірі на початку 90-х до чітко визначених "спонсором" меж дозволено у 1996-1997 роках.
Поведінку ЗМІ у наступні роки визначав "фінансовий зашморг", накинутий на медіа. Доволі відкрито ЗМІ почали пропагувати позицію своїх власників ще під час парламентських виборів 1998 року. Вдосконалювалася пропагандистська функція медіа і під час проведення референдуму, і під час президентських виборів 1999 року. У 1999 році основна частина ЗМІ контролювалася передвиборними штабами президента Кучми, інші - окремим кандидатами. Доволі об’єктивно висвітлювали діяльність кандидатів на президентський пост газети "Дзеркало тижня", "Регіон", "Киевские ведомости". Газети "Факты", "Урядовий кур’єр", "Независимость", "Україна молода", "Сегодня" і "Демократична Україна" значну частину матеріалів присвячували Кучмі. Діяльність інших кандидатів, подавалися переважно у негативній тональності. З іншого боку, "Сільські вісті", "День", "Голос України", "Товариш" велику частину газетної площі віддавали "канівській четвірці", спрямовуючи абсолютну більшість матеріалів з негативною інформацією проти Кучми.
Президентські вибори також показали, що порушення були не лише з боку держави, а й з боку самих ЗМІ. ЗМІ не гребували порушувати принципу забезпечення рівних умов для всіх учасників виборчого процесу, та доступу виборців до інформації про всіх кандидатів та їхні програми. Комітет "Рівність можливостей" провів моніторинг ЗМІ. Керівник цього проекту Олександр Чекмишев стверджує, що більша частина як державних, так і недержавних центральних та регіональних ЗМІ надавала перевагу Кучмі. Водночас і у пресі, і на телебаченні на Кучму було спрямовано найбільше, порівняно з іншими кандидатами, негативної тональності. Взагалі, за твердженням О. Чекмишева, виборча кампанія в цілому характеризувалася застосуванням великої кількості інформації з негативною тональністю стосовно майже всіх кандидатів. Велике обурення викликала програма "Акценти" Валерія Лапікури, який своїми образливими коментарями супроводжував усі виступи кандидатів у президенти на державному телебаченні.
2.3 Період 3. 1999-2002 рр.: утиски опозиційної преси, поява цензури та перетворення провладних ЗМІ на засоби пропаганди
У 2000 році дискусія щодо ЗМІ розгорталася у двох напрямках. Перший передбачав потребу у формуванні власного інформаційного простору, що тягне за собою потребу захисту (підтримки та створення належних умов) українського виробника інформаційної продукції. Другий має на меті розвиток свободи слова, що включає захист журналістів від цензури, тиску та інших зазіхань.
Окрім того, виникло кілька гарячих тем, які хвилювали журналістів:
Þ обмеження в законодавчому порядку верхньої межі позовів;
Þ захист джерел інформації;
Þ доступ журналістів до джерел інформації.
У іншу площину дискусію перевів так званий касетний скандал і події, які йому передували, зокрема зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Директор інтернет-видання "Українська правда" зник 16 вересня 2000 року. 19 вересня журналісти звертаються з листом до Президента Кучми. 2 листопада неподалік від селища Тараща знайдено тіло без голови, яке могло належати журналістові. 10 листопада про таращанське тіло повідомляє газета "Сегодня".28 листопада лідер СПУ Олександр Мороз оприлюднює записи розмов, які передав його охоронець президента Кучми Микола Мельниченко. На плівці голоси, подібні до голосів міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, президента Леоніда Кучми та голови президентської адміністрації Володимира Литвина нібито обговорюють, як позбутися журналіста Георгія Гонгадзе. 19 грудня починається акція "Україна без Кучми", головною вимогою якої є розслідування справи Гонгадзе та проведення незалежних експертиз тіла з Таращі та записів Мельниченка.
Як же висвітлювали ці події українські ЗМІ? У перші дні після оприлюднення записів Мельниченка мас-медіа обмежилися лише констатацією факту, а деякі, зокрема державне телебачення, навіть дуже туманною констатацією. Лише після того, як пройшов шок і з’явилися офіційні коментарі й заяви спочатку постійного представника президента у ВР Романа Безсмертного, а згодом й інших високих посадовців, журналісти почали будувати версії. Правда, кожен ЗМІ розкручував свою, тобто ту точку зору, яка була зручною для власника.
Проблеми зі свободою слова загострилися під час "касетного скандалу". Так, опозиційна газета "Грані" у № 35 за 11-17 грудня опублікувала перелік регіональних видань, які тією чи іншою мірою зазнали тиску через те, що друкували розшифровані записи з плівок.
Проте в жодній всеукраїнській газеті у цей час не з’явилося статті, в якій аналізувалися б проблеми, пов’язані зі свободою слова, та давалася оцінка ситуації в інформаційному просторі в період політичної кризи. Окрім того, низка видань дозволяли собі перекручувати факти.
У цій кризовій ситуації з’являється президентський Указ "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні". Він викликав дуже різні оцінки, починаючи від повного сприйняття до категоричного заперечення. Цим документом президент зобов’язав КМ за участю Нацради з питань телебачення і радіомовлення, Національної спілки журналістів та інших громадських організацій розробити у двомісячний термін Програму збільшення виробництва паперу в Україні; звільнити від сплати ввізного мита при ввезенні на територію України газетного паперу на той період, поки не буде достатньо вироблятися паперу в Україні. Окрім того, Указ також зобов’язував відповідні структури вживати заходи, які б не допускали монополізації, у тому числі й окремими особами, в інформаційній галузі та на суміжних ринках. Указ також вимагав від ДПА на початку року оприлюднити список тих ЗМІ, які планується перевіряти. Ці пункти Указу оцінювали як позитивні. Проте виникали і зауваження. Зокрема, пункт, де йдеться про необхідність розробки державної програми економічної підтримки районних, міських та міськрайонних газет, телебачення. Четвертий пункт Указу зобов’язував МВС, ДПА, інші правоохоронні органи разом із всеукраїнськими громадськими організаціями журналістів напрацювати порядок висвітлення подій, які викликають значний суспільний інтерес. Але якщо журналістам вказуватимуть, як висвітлювати ті чи інші події, то можна буде говорити про встановлення цензури.
січня 2001 року ВР проводить парламентські слухання з проблем інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України. Звичайно, ці слухання пройшли під знаком касетного скандалу та справи Гонгадзе.
Усі ці події передували парламентській кампанії 2002-го року, яка відрізнялася від попередніх особливо брудним використанням інформаційних технологій, у тому числі й ЗМІ у боротьбі за голоси виборців.
Врешті-решт ці вибори засвідчили остаточне перетворення українських ЗМІ на засоби масової пропаганди: йдеться як про олігархічні і провладні медіа, так і про опозиційні. І ті, й інші фактично користувалися одними й тими ж інформаційно-пропагандистськими методами. Різниця була в тому, що влада робила це брутально, часто використовуючи чорний піар та маніпулюючи громадською думкою, а опозиція - через нечисленні, переважно друковані, медіа намагалася лише вплинути на суспільну свідомість, щоб прихилити населення на свій бік.
У 2002 році експерти у сфері ЗМІ, зокрема Асоціація "Спільний простір" та Комітет "Рівність можливостей", опираючись на результати моніторингу, який вівся з 1 жовтня 2001 року по 31 березня 2002 року, зробили низку висновків. Зокрема, вони констатували, що більшість українських ЗМІ фактично стали учасниками виборчого процесу на боці тих чи інших партій, блоків і кандидатів. Інтереси політиків стали для медіа пріоритетними, порівняно з інтересами читачів, глядачів, слухачів. Це означає не що інше, як те, що громадяни України були обмежені у своєму праві на доступ до інформації. І не просто інформації, а правдивої та об’єктивної інформації. Це відзначили і міжнародні спостерігачі. Зокрема, експерти від Ради Європи у своєму звіті звертали увагу на те, що більшість українських медіа висвітлювали діяльність в основному невеликої групи партій та блоків, які підтримували владу або були її союзниками.
Фактично українська журналістика втратила можливість здійснювати свою безпосередню функцію - функцію соціального контролю.
Очікування на покращення ситуації після завершення парламентських виборів не справдилися. Навпаки, тиск на ЗМІ посилився. Критичною межею стала поява так званих "темників" (від рос. "темы недели", які розсилалися по редакціях, визначаючи редакційну політику.
Соціологічна служба Центру Разумкова за сприяння Національної спілки журналістів, громадської організації "Хартія-4" та інтернет-видання "Телекритика" з 12 по 26 листопада 2002 року опитала 727 журналістів, що представляли друковані та електронні, державні та недержавні ЗМІ, центральні, обласні, районні та місцеві, включно з "багатотиражками" підприємств усіх регіонів України. За даними цих опитувань, 86,2 % журналістів визнали існування політичної цензури. З них 61,6 % особисто зіштовхувалися з нею, 38,4 % - не зіштовхувалися. Щодо того, з яким саме видом цензури зіштовхувалися працівники мас-медіа, то найбільший відсоток назвали само цензуру, викликану побоюванням негативних наслідків публікації чи інших матеріалів. На другому місці - вилучення редактором небажаних, з політичної точки зору, фрагментів з авторського тексту, редагування, яке суттєво міняє його політичні акценти. На третьому - проведення керівництвом характерних бесід з журналістами, в яких висловлюються побажання щодо необхідного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних та політичних діячів. І нарешті понад 50 % заявили, що вони зіштовхувалися з прямими вказівками керівнику ЗМІ чи журналісту з державного органу.