ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 20.03.2024
Просмотров: 42
Скачиваний: 0
ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.
СОДЕРЖАНИЕ
1. Визначення та функції політичної журналістики
2. Історія розвитку політичної журналістики в Україні
2.1 Період 1. Кінець 80-х - початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики
2.2 Період 2. 1994-1999 рр.: "кланізація" українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи
2.4 Період 4. 2004 рік: президентська виборча кампанія, засилля темників, тотальна цензура влади
2.5 Період 5. 2004-2005 рр.: дух свободи, позитивні зміни в роботі ЗМІ
2.6 Період 6. 2006-2009 рр.: "джинсова свобода"
2.7 Період 7. 2010-2011 рік - зміна влади, зміна курсу країни, відновлення цензури та утисків ЗМІ
2. Історія розвитку політичної журналістики в Україні
2.1 Період 1. Кінець 80-х - початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики
У процесі історичного розвитку журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності пройшла кілька щаблів. Умовно їх можна представити так.
Розвиток політичної журналістики в Україні можна розглядати лише невідривно від розвитку свободи преси, оскільки ці два питання є тісно пов’язаними. Характер політичної журналістики в суспільстві, її здатність бути допоміжним важелем для реалізації політичних прав та свобод та, навпаки, - перетворення її в ідеологічний інструмент, визначається наявністю (відсутністю) у цьому суспільстві саме свободи слова.
Політична журналістика існувала завжди. Але в різні часи розуміння цього поняття було різним. Так само, як було різним і ставлення до самої політичної журналістики як явища і до політичних журналістів зокрема. А вже "розуміння" і "ставлення" були наслідками (частиною) тих процесів, які відбувалися в нашому суспільстві.
У радянські часи політичний журналіст повинен був бути пропагандистом і розуміти, що єдино правильною позицією є позиція партії, інакше дуже легко було перетворитися з політичного журналіста в політичного в'язня. Зрештою, що можна хотіти від часів, коли політику часто вбачали навіть у віршах про кохання, стверджуючи, що вони підривають "моральний устрій радянської держави".
У часи національно-визвольного руху, наприкінці 80-х - на початку 90-х років, політична журналістика нарешті дістала свою оду слова, а із здобуттям незалежності опозиційні до КПУ видання вийшли з підпілля. Роль підпільної преси, яка з'явилася переважно в той час в Західній Україні (деякі газети друкувалися в Прибалтиці, а потім переправлялися у Львів та Тернопіль), ще варто дослідити. Здебільшого такого типу видання виконували просвітницьку функцію, відкриваючи для читача "білі" плями радянської історії. У той час це теж вважалося політикою, за яку можна було опинитися за гратами.
-1992 були роками народження нової - журналістики, у тому числі й політичної. Завоювання незалежності змусило тодішніх журналістів переглянути свої позиції, переконання, переосмислити роль засобів масової інформації у суспільстві. Це було нелегко. Найважче давалося розуміння, усвідомлення того, що може існувати свобода слова, що журналіст не повинен звітувати перед жодними партіями, чи сповідувати їхню ідеологію. Усі свободи були задекларовані в Україні. Але задекларувати - не означає усвідомити. Останнього якраз не відбулося. Без усвідомлення необхідності свободи ніколи не буде самої свободи, навіть якщо вона буде записана на папері й про неї багато говоритимуть.
Зрозуміло, що ні про який розвиток політичної журналістики за радянських часів не може бути й мови. Те, що вся історія радянської преси - це історія боротьби комуністів за неподільне панування над пресою, є сьогодні доведеним фактом.
Свобода преси і гласність була проголошення Михайлом Горбачовим. Це був своєрідний виклик часові і тому партійному апаратові, який звик читати газету "Правда". Громадськість потроху за допомогою журналістів почала відкривати для себе голодомор, чистки і репресії, нові імена безневинно знищеної еліти. Навіть у рамках перебудови журналісти почали задумуватися над своєю роллю в суспільстві. Так, наприклад, у книзі А. Москаленка та В. Качкана "С чем идем к людям (размышления о современной публицистике)", яка була надрукована у 1990 році, незважаючи на її велику заідеологізованість, засоби масової інформації уже не називаються засобами масової пропаганди. Автори писали про те, що "своєрідність становища журналістів полягає в тому, що їм доводиться вирішувати одразу два завдання: перше - впливати на перебудову, друге - перебудовуватися самим".
Покоління радянських журналістів було захоплено зненацька тими змінами, які відбувалися в суспільстві. Воно так і не змогло, за винятком окремих особистостей, внутрішньо усвідомити необхідність свободи (що дуже добре можна простежити на прикладі регіональних ЗМІ).
Наступне покоління, яке формувалося на стику, на межі фактично двох епох в історії України (кінець 80-х - початок 90-х), страждало психологією борців. Воно вміло боротися "проти" і руйнувати старе. Але цього було замало для творення нової держави, а в цьому контексті й нової української журналістики. Зовсім молоде покоління журналістів, яке вчилося, формувалося в період незалежності, з одного боку, нібито відчуло смак свободи, а з іншого - через свій прагматизм навчилося до непристойності торгувати своїм інтелектом, що означає служити олігарху чи олігархам (усе залежить від того, хто скільки платить). І тому сьогодні політична журналістика зводиться до слугування олігархічним кланам (за незначними винятками), які у свою чергу вважають політичних журналістів таким собі допоміжним матеріалом для побудови своїх особистих планів, що не завжди збігаються з інтересами держави та її народу.
Яскравим прикладом тих процесів, про які йшлося вище, є трансформація газети "Киевские ведомости". Спочатку це був чудовий проект. Газета сприймалася як доволі незалежна (наскільки можна бути незалежною у нашому суспільстві). Після чергового переділу в мас-медійному просторі видання стало виразником інтересів певної групи політиків, що чітко простежується в усіх його політичних публікаціях.
Окрім того, поява видань "Політика і культура", "Влада і політика", "Бізнес і політика" тощо свідчить не про те, що у нас заполітизоване населення і воно потребує саме таку ж заполітизовану продукцію (соціологічні дослідження показують, що пересічні громадяни цікавляться політикою остільки, оскільки це не є для них першочерговим інтересом). Це свідчить лише про те, що наша політична кон'юнктура бажає самовиразитись і намагається це робити через пресу. Академік Анатолій Москаленко завжди говорив, що преса ніколи не повинна визнавати правил гри політичної кон'юнктури. Сьогодні ж преса не просто визнає ці "правила", а є активним учасником "гри", не завжди чистої і не завжди, як тут уже зазначалося, на користь держави та її народу. Звичайно, це сприяє її вразливості з боку тих, хто задає тон у "грі". Політичні журналісти завжди зазнавали і зазнають утисків як з боку влади, так і з боку її опозиції.
Свобода політичної журналістики можлива лише в громадянському суспільстві. В Україні його теж розуміють по-різному. Мирослав Попович стверджує, що треба розрізняти спільноту і суспільство. На його думку, "суспільство є сукупність організацій та інституцій, спільнота є невловима цілісність, що характеризується такими туманними рисами, як "ментальність", "культурно-політична традиція" тощо. Громадянське суспільство є саме суспільство, а не окреслена спільнота".
Окрім того, політичний журналіст причетний безпосередньо до процесу забезпечення політичних прав і свобод громадян. Право на інформацію (у тому числі політичну) є одним із головних і невід'ємних прав наших громадян. А політичний журналіст дає можливість отримати (або ж не отримати) всю інформацію про політичні процеси в суспільстві, що особливо актуальним є під час виборів, коли від отримання політичної інформації залежить і право вибору кожного громадянина.
У 1991 році в офіційному інформаційному просторі було дуже мало патріотично налаштованих газет. Українські журналісти на загал не проявляли такої громадянської мужності, яку проявляли українські письменники. Всю силу "четвертої влади" було спрямовано на дискримінацію Руху і рухівців. Чи не єдиною патріотичною газетою на той час була "Літературна Україна". Що ж до неофіційного, або неформального інформаційного простору, то за твердженням історика Вахтанга Кіпіані, українську незалежну журналістику створив В’ячеслав Чорновіл, видавши у 1987 році самвидавний альманах "Український вісник" - 360 сторінок, друкованих на машинці через копірку. Перший номер був присвячений пам’яті Василя Стуса. Згодом подібні видання почали виникати по всій Україні. А ще пізніше з’явилася так звана неформальна (нелегальна) преса, яка відрізнялася від офіційної радянської гіршою якістю друку, але була змістовно по-іншому наповнена. Тільки в Тернополі у той час виходило три таких газети - "Тернистий шлях", "Дзвін", "Тернове поле".
Варто також звернути увагу на те, що у січні 1989 року відбулися перші в історії української журналістики теледебати. На той час це взагалі було небаченим явищем. Опонентами з одного боку виступили Леонід Кравчук як ідеолог КПУ, з іншого - Іван Драч, Дмитро Павличко, Мирослав Попович, які відстоювали перетворення в самій КПУ.
Отже, в перші роки незалежності ЗМІ отримали свободу. І хоча тоді ще не було напрацьовано законодавчої бази, яка б регулювала інформаційну сферу, існували фінансові труднощі, виникла проблема перекваліфікації журналістських кадрів, журналісти почувалися вільнішими, ніж сьогодні. Вони могли дозволити собі набагато більше на сторінках газет.
Під час виборів першого президента ситуація виглядала набагато краще в інформаційній сфері. Так, наприклад, газета "Західна Україні", яка виходила в західному регіоні і розповсюджувалася на три області, подала політичні портрети трьох основних претендентів на пост глави держави: Леоніда Кравчука, В’ячеслава Чорновола та Левка Лук’яненка, даючи їм однакові можливості вільно виступити на шпальтах видання. Звичайно, в окремих авторських публікаціях проявлялася позиція журналістів чи дописувачів (негатив до Кравчука). Але це аж ніяк не означало, що Кравчуку не давали можливості висловитися.
Преса початку 90-х років характеризується насамперед великою кількістю критичних публікацій на адресу радянської влади, компартійної номенклатури, а також на адресу місцевої влади, і критики, яка стосувалася безпосередньо тих чи інших суспільних проблем. У тій же "Західній Україні" за період з вересня-грудня 1991 року було опубліковано близько 45 критичних матеріалів. Це приблизно по 2 на кожен номер. Зрозуміло, що саме критичні виступи викликали і викликатимуть найбільший інтерес читацької аудиторії. Вони фактично є мірилом ефективності та дієвості преси. З цієї точки найбільш резонансними бувають критична кореспонденція та критичний репортаж.
Разом із розгортанням критичних публікацій у журналістському середовищі тих років розгортався дискурс на тему "свободи слова", відповідальності, тієї межі, яка розділяє свободу від анархії. Йшлося про пошук етичних норм, які б змушували поважати журналістів особисті свободи інших, оскільки заборона цензури разом з відсутнім необхідним законодавством давали необмежену свободу.
Згодом влада почне боротися з "оскаженілою вседозволеністю" не менш оскаженіло. У середині 90-х відновиться політична цензура. Трохи пізніше, з метою самозахисту, з’явиться це одне прикре для української журналістики явище - самоцензура.