ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 20.03.2024
Просмотров: 45
Скачиваний: 0
ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.
СОДЕРЖАНИЕ
1. Визначення та функції політичної журналістики
2. Історія розвитку політичної журналістики в Україні
2.1 Період 1. Кінець 80-х - початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики
2.2 Період 2. 1994-1999 рр.: "кланізація" українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи
2.4 Період 4. 2004 рік: президентська виборча кампанія, засилля темників, тотальна цензура влади
2.5 Період 5. 2004-2005 рр.: дух свободи, позитивні зміни в роботі ЗМІ
2.6 Період 6. 2006-2009 рр.: "джинсова свобода"
2.7 Період 7. 2010-2011 рік - зміна влади, зміна курсу країни, відновлення цензури та утисків ЗМІ
Результати дослідження дозволяють говорити про надзвичайно велику кількість прихованої політичної реклами ("джинси") практично на всіх телеканалах, за винятком СТБ. У цілому телеканали умовного холдингу Віктора Пінчука були "чистішими" від "джинси" порівняно з більшістю інших каналів. Найбільше прихованої реклами фахівці "ТК" зафіксували на телеканалі "1+1". (Нагадаємо, під час виборчої кампанії - 2006 такий сумний рекорд, на нашу думку, тримав "Інтер"). Можна впевнено сказати про створення навіть спеціального проекту для піару політиків - "Тільки про головне". Водночас гостре ток-шоу "Я так думаю" Ганни Безулик було відправлене на час виборів у відпустку.
Великі канали - такі, наприклад, як "Інтер", - працювали за медіапланами політичних сил на висвітлення їх діяльності під час всієї виборчої кампанії. Розцінки на подібні послуги - від 1 млн доларів.
Отже, працював принцип "заплатив - і ти в ефірі; не заплатив - тебе в ефірі немає" (зокрема, так сталося з представниками комуністів, які принципово не платили ЗМІ).
Також здійснений аналіз дозволяє говорити про відсутність другої точки зору в сюжетах про виборчу активність політичних партій - найчастіше це були відверто піарні матеріали. Активно практикувався випуск в ефір замовних піар-сюжетів під псевдонімами (зокрема, на "1+1").
У багатьох випадках повнота та акценти у висвітленні подій (передвиборних заяв, акцій, поїздок тощо) не відповідали їх актуальності та значущості для глядачів, бо телеканали, знову-таки, виходили з факту не соціальної важливості інформації, а з того, чи її проплачено. Те саме можна сказати про добір гостей у студіях більшості центральних каналів, у новинах котрих передбачена така практика.
Утім, під час цієї кампанії було зафіксовано значно менше чорного піару.
Щодо підсумкових програм, то вони не мали аналітичного характеру, тобто глядач не міг отримати з них уявлення про реальний зміст і сенс актуальних подій - це було лише зведення головних новин тижня. Водночас на каналі "Інтер" підсумкова програма "Подробиці тижня" використовувалася для трансляції масштабних піар-сюжетів окремих політичних сил (зокрема, Партії регіонів). Серед підсумкових програм найменш маніпулятивною можна вважати "Факти тижня з Оксаною Соколовою" на каналі ІCTV. Авторський "Епіцентр" В’ячеслава Піховшека на каналі "1+1" став спробою цього відомого журналіста повернутися в телеефір у якості телеаналітика, який "однаково критично ставиться до всіх політиків". Але програма часто висвітлювала теми, які не були аж надто важливими та актуальними. Також критиці більше піддавалися сили "помаранчевого" табору, ніж "біло-блакитного".
Політичні ток-шоу та теледебати надавали можливість висловитися всім парламентським та найбільш розкрученим непарламентським політичним силам. Недоліком більшості ток-шоу була також очевидна наявність "джинси", що занадто часто приводило до студій політиків другого та навіть третього рівня - неадекватно до інтересу електорату до них. У порівнянні з 2006 роком було більше намагань зробити дебати конструктивними, але пошук шляхів надати формату теледебатів видовищності (що забезпечить рейтинговий успіх) триває. Найдинамічніший формат теледебатів запропонував канал ІCTV (проект "Дебати-2007" з Олександром Богуцьким). Канал "1+1", попри конструктивний формат дебатів "По суті" (спільний проект із МФ "Відродження"), провів серію телемостів із явними ознаками прихованого піару "Тільки про головне", учасниками яких були лідери провідних політичних сил.
Публічно наявність проблеми на початку листопада озвучив журналіст "5 каналу "Єгор Соболєв та став одним з ініціаторів журналістської ініціативи "Не продаємось!". Власне акція стартувала через те, що виборча кампанія-2007 стала рекордною по кількості замовних сюжетів на політичну тематику на центральних телеканалах. До акції приєдналися сотні журналістів, які зобов’язалися створювати і не видавати в ефір матеріали, які не відповідають професійним стандартам та мають ознаки "джинси". Наприкінці 2007 року Ініціатива "Не продаємось!" назвала компанію, що найбільше замовляла, і телеканал, який найбільше продавав новин.
Справжній переказ на суму 30 гривень для топ-менеджера телеканалу (ІCTV) та символічна купюра в один мільйон американських доларів із портретом президента компанії (Енергоатом") - такі призи отримали "переможці" за підсумками листопадового моніторингу журналістської акції "Не продаємося!".
рік. Побачивши у передвиборній торгівлі перспективний бізнес, власники остаточно беруть його у свої руки. Обслуговування кандидатів здійснюється здебільшого за стратегічними домовленостями між штабами і власниками та "медіа планами" на всю виборчу кампанію, тоді як менеджерам і журналістам відводиться роль виконавців. Предметом продажу стають не лише новини, ефіри та публікації, але "ідеологічна" лояльність ЗМІ. Політикам, у тому числі представникам влади, стає важко потрапити в новини безкоштовно навіть із вагомим інформаційним приводом. Вони, зі свого боку, прагнуть монополізувати свої відносини із ЗМІ, перекривши доступ до ресурсу конкурентам. Журналісти стають дедалі лояльнішими до практики платного політичного піару, вбачаючи в ній лише ще один спосіб заробітку для медіа. Менеджери розпочинають масштабну зачистку "неслухняних" або навіть просто не зовсім лояльних журналістів.
2008. За домовленостями між владою та медіавласниками на київських муніципальних виборах випробовується
. "Гуртово-роздрібна" система стає основною для найвпливовіших популярних ЗМІ. Політики здобувають ексклюзивну лояльність певних медіа або медіагруп за домовленістю з власниками, але доступ до жодного ЗМІ не є монополізований. Така лояльність виявляється у наданні кандидату особливих умов або більшої кількості ефіру чи простору для публікацій, частіших згадках, а також відповідних акцентах у новинах та аналітиці, вибірковому висвітленні чи замовчуванні певної інформації відповідно до потреб виборчої кампанії кандидата. Доступ інших кандидатів до медіаресурсу можливий лише за гроші. Випадки бойкотування засобами масової інформації конкретних кандидатів є поодинокими. Усі домовленості та розрахунки між ЗМІ та штабами кандидатів відбуваються на рівні власників, рідше - топ-менеджерів. Журналісти, змирившись, практично не протестують проти необхідності порушувати стандарти та обслуговувати потреби політиків. Найбільш принципові витіснені з професії
"Політично цензурована" кампанія 2004 року остаточно поступилась "ринково цензурованій" моделі, за якої основні важелі впливу на медіа перебувають у руках не держави, а головних фінансово-політичних груп. Відносно більший плюралізм у висвітленні виборчої кампанії 2009 року у порівнянні з 2004-м, породжений "рівністю корупційних можливостей" кандидатів, не повинен вводити в оману: насправді медіа стали більш залежними від власників та контрольованими, журналісти втратили мотивацію працювати професійно та боротися за свободу слова, а якість їхнього продукту невпинно знижується
2.7 Період 7. 2010-2011 рік - зміна влади, зміна курсу країни, відновлення цензури та утисків ЗМІ
Зі встановленням нової влади в Україні негативні процеси в розвитку журналістики, і політичної в тому числі особливо посилюються і загострюються.
Прихід нової влади до керма країною позначився низкою скандалів за участю журналістів: численні випадки побиття працівників мас-медіа, образливих висловів на їх адресу, поява закритих зон і тем для висвітлення ЗМІ, невмотивовані звільнення критично налаштованих журналістів під приводом скорочення редакцій. Окрім того, журналісти дедалі частіше почали заявляти про випадки цензури. Це також яскраво видно з матеріалів більшості ЗМІ.
Так, за півріччя 2011 року до тимчасової слідчої комісії ВРУ з питань розслідування випадків цензури у ЗМІ, тиску на свободу слова та перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ТСК) надійшло близько 100 звернень від громадських організацій, профспілок та громадян, 2 депутатських звернення про факти цензури у ЗМІ та перешкоджання законній професійній діяльності журналіста.
Неодноразово громадські об’єднання журналістів звертаються до президента зі скаргою на утиски свободи слова. Зростає кількість приниження журналістів, невмотивовано образливих і некоректних заяв на адресу преси, в тому числі з боку народних депутатів. Аналіз звернень, що надійшли на адресу ТСК, засвідчує: зростає кількість спроб економічного тиску на редакції. Чимало скарг стосується перешкоджання журналістам під час виконання ними професійних обов’язків з боку правоохоронних органів, спроб місцевої влади втручатися в роботи редакцій (особливо комунальної форми власності). Близько 22% звернень містять скарги на перешкоджання законній професійній діяльності шляхом погроз застосуванням фізичного насильства та некоректного ставлення до репортерів.
Причому занепокоєння викликає факт, що за подібні випадки ніхто не несе відповідальності, розслідування ж справ щодо зникнення та вбивств журналістів затягуються, подібно до справи Гонгадзе.
Усі ці процеси відбуваються на тлі повної відсутності реакції влади на критику з боку медіа.
Єдиним позитивним моментом, що відбувся за цей час, можна вважати прийняття Закону "Про доступ до публічної інформації", який суттєво скорочує терміни отримання інформації від державних структур.