Файл: Біблія як Священна книга християнства.doc

Біблія (від грец. ta biblia – «книги») – священна книга християнства та іудаїзму. Інші назви Біблії – «Писання», «Письмо», «Святе Письмо» – є калькою з давньоєврейської – ketbhe hakkodesh, з грецької – graphe, graphai hagiai, з латинської – sacra scriptura. Виникла протягом І тис. до н. е. та І–II ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудаїстська, а пізніше християнська традиції вважали богонатхненними.

Християни реально сприймають Біблію як Слово Боже. Субстанціональною ознакою цієї книги в цілому і кожного з її фрагментів є богонатхненність, богодухновенність. Згідно з концепцією богодухновенності зміст священних книг має божественне походження. Він навіяний людям – земним авторам – або шляхом прямого Одкровення (Об'явлення), або шляхом інспірації – божественного натхнення Духом Святим. Саме богодухновенність, соборно визнана Християнською церквою, була свого часу головною підставою для введення тих чи інших творів до біблійного канону. Історично у християнстві існували різні погляди на богодухновенність. Поряд із радикальними, т. зв. вербалістськими поглядами, згідно з якими абсолютно істинними є не лише «дух», а й «буква» Святого Письма, існували думки про можливість алегоричних, символічних тлумачень деяких фрагментів Біблії. Нині більшість християнських богословів відрізняють незмінний, Божественний, непогрішимий зміст (догматичний елемент у Біблії) від літературної творчості людей, які прагнули виразити цей зміст недосконалою мовою свого часу.

Структура і склад біблії

Біблія поділяється на дві чільні частини – Старий Заповіт і Новий Заповіт. В основі назви «Заповіт» (давньоєвр. berit, грец. diatheke – угода, договір, союз, заповіт) лежить біблійна ідея про угоду Бога з обраним народом та з усім людством. Перша частина Біблії, що розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом, називається Старим Заповітом; саме вона є священною для євреїв-іудаїстів. Друга частина – Новий Заповіт – розповідає про союз Бога з людством через Ісуса Христа. Для християн священними є обидві частини Біблії. Іудеї, проте, не вживають поняття «Старий Заповіт». Вони виділяють три частини Святого Письма. Першою є Тора (Вчення), або П'ятикнижжя Мойсеєве. Другою частиною визнаються т. зв. Небіім (Пророки), а третьою – Кетубім (Писання). Поєднання перших літер цих назв дає своєрідну абревіатуру, яка за єврейською транскрипцією читається як «ТаНаХ». ТаНаХ і є, власне, назвою т. зв. «єврейської» (іудейської) Біблії. Залежно від згрупування біблійних текстів іудейська Біблія ТаНаХ налічувала у своєму складі 22, 24 або 27 книг. Велику роль у такому поділі, безперечно, відіграв пієтет давніх євреїв перед магією чисел та літер (22 – кількість літер у єврейській абетці; 27 – якщо враховувати відмінне написання кількох кінцевих форм; 24 – у грецькій). Дещо складніші погляди на структуру і склад Святого Письма у християн. Це пов'язано з неоднозначністю тлумачення різними християнськими течіями проблеми складу та кількості біблійних книг, визнаних священними.

Біблійний канон

Окрім уже згаданого поділу на Старий та Новий Заповіти, структурно Біблія ділиться також на книги. Погляди на біблійний канон – склад і кількість книг, визнаних священними, – в різних напрямах християнства неоднакові. Сьогодні протестантські видання Біблії налічують 66 книг, католицькі – 72, православні – 77. Причому з приводу 27 книг Нового Заповіту серед християн нині не існує суперечок. Основні розбіжності стосуються старозаповітної частини.

Формування старозаповітного канону тривало від середини І тис. до н. е. І й до кінця І ст. н. е., а виправлення та редагування його іудейськими книжниками-масоретами – аж до VIII ст. н. е. Витоки найдавніших текстів сягають XIII ст. до н. е., тобто дописемних часів давньоєврейської культури, а найпізніші писані тексти датуються III–II ст. до н. е. Перші записи усної традиції були зроблені, ймовірно, у VIII–VII ст. до н. е. У V ст. (444 р.) канонізоване П'ятикнижжя (Тора). Серед джерел цього тексту були пам'ятки давньоєврейської (навіть ширше – семітської) усної традиції, а також писані джерела. Про деякі з них дізнаємося з самої Біблії: це т. зв. «Книга війн Єгови», «Книга праведних», «Книга доблесті». Пізніші єврейські писані джерела П'ятикнижжя дістали умовні назви «Ягвіст», «Елогіст», «Жрецький Кодекс». Канонізацію П'ятикнижжя пов'язують з формуванням у Палестині після Вавилонського полону євреїв (500-ті роки до н. е.) теократичної громадянсько-релігійної спільноти, центром якої став відновлений Єрусалимський Храм. Остаточна канонізація Тори датується 397 р. до н. е. Акт канонізації П'ятикнижжя як істинного джерела релігії Бога Єгови відокремив іудеїв, які входили до Єрусалимської храмової общини, від сусідніх народів, зокрема самарян, котрі сповідували той же культ, але були нащадками завойовників-ассирійців та інших семітських народів Палестини. Потім іудейський біблійний канон складався і редагувався під проводом єрусалимських священиків-книжників, т. зв. Синедріону. На певному етапі до справи укладання та впорядкування священних текстів долучилися іудейські книжники елліністичної діаспори. Таким чином, до кінця І тис. до н. е. в іудейському середовищі Палестини та діаспори склалися дві основні версії канону Старого Заповіту (ТаНаХ): т. зв. Александрійська і Палестинська.

Александрійська версія, сформована серед євреїв діаспори, зазнала впливу елліністичної культури. До того ж вона вміщувала низку книг, написаних або за межами Палестини, або набагато пізніше аніж решта – наприкінці І тис. до н. е.

Ця версія, як більш поширена і популярна, стала основою першого грецького перекладу – Септуагінти, а згодом і християнського Старого Заповіту. Поділена на 50 книг, вона була засвоєна православними, а в сорокап'ятикнижному варіанті – католиками.

Палестинська версія була сформована і відредагована спочатку священиками Єрусалимського Храму, а потім іудейськими книжниками – рабинами та масоретами. Вона була затверджена (канонізована) вже у 100 р. н. е. Ямнійським синедріоном (собором) іудейських книжників. Ця версія не визнавала аж 11 книг з Александрійського канону. Саме до цієї версії, вживаної іудаїстами, повернулися у XVI ст. європейські реформатори християнства, починаючи з М. Лютера. Тому протестантська Біблія містить 39 книг у Старому Заповіті; саме стільки книг вважаються канонічними і включаються до друкованих видань Біблії.

Католицька церква, всупереч протестантам, канонізувала на Тридент-ському соборі Старий Заповіт із 45 книг; 39 із них дістали назву протоканонічних; решта – девтероканонічних. Православні вводять до своїх видань Біблії 50 книг Старого Заповіту, умовно поділяючи їх на канонічні (згадані 39) та 11 т. зв. душекорисних, тобто гідних для християнського виховання.

Незалежно від їхньої кількості, усі християни розрізняють у Старому Заповіті такі групи книг:

– П'ятикнижжя Мойсеєве (книги Буття, Вихід, Левіт, Числа та Повторення Закону (Второзаконня);

– Книги історичні (книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири Книги Царств та дві книги Хронік, Єздри, Неемії, Естер. Серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса, сина Сирахова, друга і третя книги Єздри);

– Книги пророчі (книги «великих» пророків: Ісайї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїля, неканонічне Послання Єремії; книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Аввакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; п'ять неканонічних додатків до книги Даниїла);

– Книги повчальні, або поетичні (Йова, Екклезіястова, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові).

Формування новозаповітного канону. Цей процес був тісно пов'язаний з процесом становлення та поширення християнської релігії. Нові священні твори були потрібні для правильного розуміння як старозаповітних книг, так і нового вчення. Ця потреба загострювалася в умовах зниження релігійного ентузіазму людей, для яких Ісус та апостоли вже не були сучасниками, а потроху ставали легендою. Це спричинило намагання закріпити письмово й освятити релігійні та моральні здобутки засновників і перших провідників християнства. До того ж керівники церкви відчували небезпеку релігійної та філософської критики з боку як елліністичної філософії, так і гностицизму та інших форм релігійно-філософського синкретизму. Крім того, необхідність захисту християнства перед державою і громадською думкою також потребувала систематизованого, загальноприйнятого та санкціонованого викладу основ віровчення, моралі, культу.

Канон Нового Заповіту формувався у християнському середовищі протягом І–IV ст. н. е. шляхом добору загальновживаних текстів, їх порівняння та визначення їхньої священності на церковних соборах. В укладанні канонічного списку велику роль відіграли такі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Мученик), Татіан (II ст. н. е.), Іриней Ліонський, Тертуліан, Оріген (III ст. н. е.), Климент Алек-сандргйський, Євсевій Кесарійський (IV ст. н. е.). Офіційний список із 26 книг (крім Апокаліпсису) був затверджений у 363 р. Лаодикійським собором. Пізніше новозаповітний канон обговорювався на Гіппонському (393 р.) та Карфагенському (397 р.) соборах. Остаточна редакція була затверджена Трулльським собором (691–692 рр.). Канонічність Апокаліпсису нерідко піддавалася сумнівам аж до IX ст.