Файл: ҐЕНДЕРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ.pdf

РОЗДІЛ 1

В умовах освітньо-розвивальної педагогічної парадигми постало завдання нового осмислення ґендеру як соціокультурної статі, нового прочитання та реконструкцій минулого у стосунках статей, аналізу історії розвитку ґендерних, шлюбно-сімейних та сексуальних стосунків і, найголовніше, представлення міждисциплінарного, синергійного підходу до ґендерної проблематики. В зв’язку з цим слушно зазначає В. Кремень: «Сьогодні освіченість полягає … в оволодінні загальною системою орієнтації в океані інформації, у створенні жорстких особистісних «фільтрів» чітких способів відбору цінної (передусім для себе) інформації. Головне – знати, як знайти потрібні знання». … Постає проблема духовної свободи і відповідальності людини, що актуалізує проблему освіти…, відкритого діалогу, прямого і зворотнього зв’язку солідарної взаємодопомоги»[8; с. 6 – 10].

Формування ґендерної культури та еґалітарної свідомості у молоді визначається метою, напрямками та основними завданнями Національної стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року, спрямованої на підвищення якості і конкурентоспроможності освіти в нових економічних і соціокультурних умовах, прискорення інтеграції України у міжнародний освітній простір. Свідченням позитивних якісних змін у забезпеченні розвитку національної освіти став Форум міністрів освіти європейських країн «Школа XXI століття: Київські ініціативи», на якому проголошено сім напрямів євроінтеграції дошкільної та середньої освіти і проекти практичних дій за кожним із них («Дошкільна освіта», «Спільна історія без розділових ліній», «Толерантність», «Через мову до взаєморозуміння», «ІКТ-освіта без кордонів», «Від шкіл-партнерів до партнерів-країн», «Новій освіті Європи – новий європейський учитель») [9].

Труднощі періоду реформування, процеси певної соціально-економічної нестабільності, екологічні проблеми спричиняють низку ризиків. Серед них: негативний вплив складної демографічної ситуації; несприйняття частиною суспільства нових реформ; неготовність певної частини працівників освіти до новітніх форм діяльності, відсутність системи мотивацій і стимулювання інноваційної діяльності в системі освіти, нівелювання ризиків у зазначеній діяльності; недостатній розвиток громадського самоврядування навчальних закладів, недосконалість механізмів залучення громадськості до управління освітою з метою оновлення інституцій громадянського суспільства.

Сучасний ринок праці вимагає від випускника ВНЗ не лише глибоких теоретичних знань, а й здатності самостійно застосовувати їх у нестандартних, постійно змінюваних життєвих ситуаціях переходу від суспільства знань до суспільства життєво компетентних громадян, зокрема ґендернокомпетентних, чутливих і толерантних [9].

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

ҐЕНДЕРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ: ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ

Монографія

За науковою редакцією доктора педагогічних наук, професора,

дійсного члена НАПН України

Володимира Петровича Кравця

ТЕРНОПІЛЬ НАВЧАЛЬНА КНИГА– БОГДАН

УДК 305

ББК 74.6 + 88.373

Ґ 34

Рецензенти:

О. В. Сухомлинська, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член НАПН України

М. Й. Боришевський, доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України

М. М. Фіцула, доктор педагогічних наук, професор

Рекомендовано до друку Вченою радою Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка

(протокол № 5 від 28.05.2013 року)

Ґ34 Ґендерні дослідження : прикладні аспекти : монографія / [В. П. Кравець,

Т.В. Говорун, О. М. Кікінежді та ін.] ; за наук. ред. В. П. Кравця. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2013. – 448 с.

ISBN 978-966-10-3838-6

У монографії розкрито прикладні аспекти багаторічних досліджень з ґендерної проблематики, реалізованих в науковій школі дійсного члена НАПН України В. П. Кравця. Окреслено проблемне поле ґендерних досліджень у контексті Національної доктрини розвитку освіти та інтеграції з європейським освітнім простором. Ґендерна парадигма втілена на засадах системогенези вирішення актуальної наукової проблеми: впровадження ґендерночутливого підходу у практику школи і ВНЗ та розробки інноваційних освітніх технологій, релевантних демократичній системі загальнолюдських цінностейдля оптимізації особистісного та професійного розвитку майбутніх фахівців, формування еґалітарної культури молоді. Визначено перспективи подальшого розвитку ґендеру як наукового знання та навчальної дисципліни на основі консолідації зусиль учених різних напрямків української науки.

Книга адресована педагогам, психологам, соціологам, учителям, аспірантам, студентам, активістам молодіжних та жіночих громадських об’єднань, усім, кого

цікавить ґендерна проблематика.

УДК 305

ББК 74.6 + 88.373

Охороняється законом про авторське право. Жодна частина цього видання не може бути відтворена

вбудь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва.

©В.П.Кравець,Т. В.Говорун, О.М. Кікінежді,2013

©Навчальна книга– Богдан,2013

ISBN 978-966-10-3838-6

РОЗДІЛ 1

1.Обмеження емоційності – труднощі у виразі своїх емоцій чи заперечення права інших на їх вираження.

2.Гомофобія – побоювання гомосексуалів.

3.Потреба контролювати людей і ситуації, проявляти владу.

4.Обмеження сексуальної поведінки і демонстрація прив’язаності.

5.Нав’язливе прагнення до змагальності й успіху.

6.Проблеми з фізичним здоров’ям, що виникають через нездоровий спосіб

життя.

Розвиток досліджень окреслив як складність у розумінні ґендеру, так і різноманітність методів дослідження ґендеру. У межах жіночих досліджень ґендер розуміється як ідеологічний конструкт і як суб’єктивність у визначенні жіночої природи та жіночої ролі в суспільстві. Найбільш плідним у філософських дослідженнях виявився аналіз ґендеру як культурної метафори – це процес розгадування метафор, викриття їх прихованої логіки. Ґендер є характеристикою соціальної (а не біологічної) приналежності до певного виду осіб, уявленням кожного індивіда про рольові характеристики та особливості поведінки тієї групи індивідів, до якої він належить [10].

Ґендерний підхід у педагогіці й освіті – це індивідуальний підхід до прояву індивідом своєї ідентичності, що дає йому більшу свободу вибору і самореалізації, допомагає бути достатньо гнучким і вміти використовувати різні можливості поведінки. Починаючи з дитячого садка і до аспірантури, всі стосунки в навчально-виховних закладах відтворюють закладені в культурі уявлення про жінок як підлеглих, залежних, таких, що не прагнуть до досягнень,

апро чоловіків – як домінуючих, незалежних і «успішних». Цей процес не є явною чи навмисною метою освіти і небагато-хто з учителів усвідомлює, що він відбувається. Справа в тому, що, крім явно вираженого навчального плану, існує так званий прихований навчальний план, який зміцнює сексистські установки. Прихований навчальний план – це, по-перше, організація самого закладу, ґендерні стосунки на роботі, ґендерна стратифікація учительської професії. Подруге, сюди відноситься зміст предметів; по-третє, – стиль викладання. Ці три виміри невидимого навчального плану не лише відображають ґендерні стереотипи, а й підтримують ґендерну нерівність, віддаючи перевагу чоловічому і домінантному й недооцінюючи жіноче і нетипове. Важливими засобами формування ґендерної взаємодії є організація спільної діяльності представників різної статі і збагачення досвіду міжособистісного спілкування (спільні трудові справи, заняття мистецтвом і спортом, громадська діяльність, робота в гуртках, клубах і секціях, екскурсії, турта культпоходи, військово-спортивні ігри, організація дозвілля, вечорів, танців, пошукова робота, організація взаємодопомоги, проведення різноманітних тренінгів тощо).

РОЗДІЛ 1

Стереотип третій – диференціація мужності і жіночності у сексуальній поведінці і статевій самосвідомості. Визначаючи відмінність статей, культура вбачає сенс цієї відмінності не лише у відтворенні людини, а й у забезпеченні суто людських потреб – насолод і кохання. Стереотип четвертий ставить більш жорсткі вимоги до формування статевої ідентифікації чоловіків, причому передовсім з боку чоловічого оточення конкретного індивіда. Це – зворотній бік високої цінності чоловічої статі і визнання за нею активного начала. Стереотип п’ятий стосується проституції як транскультурного явища в умовах різних культур. Полігамні потяги чоловіків значною мірою задовольняються завдяки

проституції.

Друга група ґендерних стереотипів включає уявлення про розподіл сімейних і професійних ролей між чоловіками і жінками. Для жінки

найзначущою соціальною роллю вважається роль домогосподарки, матері. Жінці приписується перебування у приватній сфері життя – дім, народження дітей, на неї покладається відповідальність за взаємини в сім’ї. Чоловікам приписується активність у громадському житті, професійний успіх, відповідальність за

матеріальне забезпечення сім’ї.

Третя група ґендерних стереотипів визначається специфікою змісту праці. Відповідно до традиційних уявлень вважається, що жіноча праця повинна мати виконавський, обслуговуючий характер, бути частиною експресивної сфери діяльності. Жінки найчастіше працюють у сфері торгівлі, охорони здоров’я, освіти. Для чоловіків можлива творча і керівна робота. Їх праця визначається в інструментальній сфері діяльності.

Ґендерні стереотипи є генеральними угодами про взаємодію «чоловічого» і «жіночого». Позитивним у дії ґендерних стереотипів Дж. Мані і П. Такер вважають підтримку міжособистісного і міжгрупового взаєморозуміння і співпраці. Культурні стереотипи, на їх думку, повинні бути одночасно ригідні й гнучкі, щоб, з одного боку, забезпечувати стійкість уявлень, з другого – не зупиняти розвиток суспільства. Негативним у дії ґендерних стереотипів є те, що вони можуть негативно впливати на самореалізацію чоловіків і жінок, бути бар’єром у розвитку індивідуальності, особливо тих якостей, які не відповідають певному статево-рольовому стереотипу.

М. Франк і Б. Кармен (1980) встановили, що діти, які поводяться строго відповідно до вимог їх статевої ролі, часто відрізняються нижчим інтелектом і меншими творчими здібностями. Тому Дж. Плек (1981) вважає, що виконання ролі мужності має не лише позитивні сторони, а й негативні. Більше того, коли ситуація вимагає прояву «жіночих» якостей і дій, у чоловіка, що строго

дотримується чоловічої ролі, може виникнути чоловічий ґендерно-рольовий стрес чи за Дж. О’Нілом – ґендерно-рольовий конфлікт, характерними

ознаками якого є:

ПЕРЕДМОВА

ПЕРЕДМОВА

Розвиток демократичних процесів в Україні в умовах сьогодення передбачає впровадження ґендерного еґалітаризму у всі сфери функціонування суспільства, культивування рівності жінок та чоловіків як невід’ємної умови дотримання основоположних прав і свобод людини, що актуалізує проведення ґендерних досліджень. Ґендерна (паритетна) демократія важлива не лише для міжнародного визнання, а й для внутрішньої динаміки нашої країни, реалізації базових соціальних програм. Дослідження системогенези феномена ґендеру постає соціально значущою, злободенною проблемою, що пов’язано передусім із соцільно-економічною та демографічною кризами, «фемінізацією» бідності, погіршенням репродуктивного здоров’я молодого покоління, змінами в ґендерній культурі, деформацією сучасної родини, знеціненням культурних та сімейних цінностей, зростанням розлучених і неповних сімей, девіантного материнства і батьківства, поширенням домашнього/ґендерного насильства тощо на різних щаблях функціонування малих та великих груп – від мікродо макросередовища. Попри очевидну «відкритість» прикладного аспекту, дослідження з ґендерної проблематики мають значний внутрішній пласт, оскільки охоплюють чимало нез’ясованих психологічних механізмів гармонійного чи дисгармонійного особистісного розвитку людини і потребують міждисциплінарного підходу з метою привернення уваги психологів і педагогів до процесів і результатів самовизначення молоді у сфері традиційної та еґалітарної культур.

На сьогоднішній момент у педагогічній науці ґендерна парадигма посідає одне з ключових місць за ступенем впливу на індекс людського розвитку, зокрема, на розвиток двох великих соціодемографічних груп – жінок і чоловіків. В умовах глобалізації особливої актуальності набуває пошук – проектування еґалітарного освітнього простору, адекватного за своїми ключовими параметрами демократичній системі загальнолюдських цінностей.

Ґендерна освіта та виховання потребує реальних змін на мезота екзорівнях соціалізації, зокрема ідеології родини, школи, засобів масової інформації, розробки інноваційних ґендерно-освітніх технологій. Вимогою часу відповідно до міжнародних та національних стандартів якості життя та освіти («Біла книга Ради Європи з міжкультурного діалогу «Жити разом у рівності та гідності» (2008), «Біла книга національної освіти України» (2010)), є формування ґендерних компетентностей у всіх учасників соціокультурної взаємодії (дітей, батьків, вчителів) як ключових життєвих компетентностей, оскільки саме вони визначають вибір професійної діяльності, ефективність виконання сімейних і

ПЕРЕДМОВА

соціальних ролей, сфер самореалізації та ступінь самоздійснення. Сьогодні не можна якісно підготувати сучасного педагога без вивчення ним ґендерної теорії, що вже давно стало професійною нормою в демократичних країнах.

Ґендерний підхід у гуманітарному знанні є новим методологічним інструментом аналізу і проектування особистісних змін, який ґрунтується на врахуванні «фактора статі» у змісті освіти та характері міжособистісної взаємодії «вихователь – дитячий колектив», «учитель – класний колектив», «викладач – студенти». У різних країнах він має різну назву: ґендерний аналіз, «ґендерні лінзи», ґендерний вимір, ґендерна інтеграція тощо (С. Бем, Ш. Берн, І. Кон, Л. Штильова та ін.). Труднощі впровадження ґендерного підходу у сферу освіти пов’язані передусім з його відносним новаторством, неоднозначним трактуванням термінології та її змістового наповнення. Тому важливими пріоритетами у розробці дієвих ґендерно-освітніх програм, разом із врахуванням міжнародного досвіду, є «ідеологія самовизначення» молоді (В. Кремень), збереження «ідентичності української освіти як сердечної, духовної і душевної, людської і людяної, народної і родинної, патріотичної і моральної у всіх загальнолюдських вимірах» (В. Андрущенко), взаємозв’язок ґендерного та особистісного підходів як основи гуманізації навчально-виховного процесу

правових та етнопсихологічних умов існування суспільства, що сприяє становленню чоловіка та жінки як рівноправних особистостей. У зміні ґендерноосвітнього дискурсу особливого значення набуває зміст цінностей, орієнтація на еґалітарний характер статевих ролей, що забезпечує їх універсалізацію та взаємозамінність. Найбільш співзвучними нашому часові й перспективам формування ґендерної культури у дітей та молоді є настанови гуманістичної педагогіки як засадничі у розробці та впровадженні новітніх еґалітарно-освітніх

виховання слугують слова великого Добротворця Василя Сухомлинського: «Виховання справжніх чоловіків і справжніх жінок починається з формування громадянських якостей особистості».

Унікальність «педагогічної матриці» української освіти полягає у створенні культуротворчого соціуму для розвитку ідей виховання «рідномовного обов’язку» (І. Огієнко), духовності, патріотизму, толерантності тощо. Саме на вчителя покладена велика місія пропагування ідеології рівних можливостей і прав статей для досягнення життєвих цілей та індивідуального розвитку, не обмеженого статевою належністю, з метою побудови суспільства паритетної демократії. Першочерговість цих завдань відповідає новій парадигмі «єдиної

РОЗДІЛ 1

поведінки чоловіків і жінок у різних сферах життя; 11) переконання в необхідності глибокого усвідомлення жінками свого підпорядкованого становища, бажання змін у суспільній ролі жінки і розуміння важливості практичних дій у цьому напрямку [6].

На думку Ю. Радостєєва, фемінізм має помилкову установку на формальну рівність у дусі зрівнялівки коли, наприклад, феміністки виставляють вимогу пропорційного представництва жінок у всіх сферах життєдіяльності суспільства, коли професійність управлінського апарату варто визначати не за якісними характеристиками знань і досвіду, а за кількісним співвідношенням чоловіків і жінок в апараті. Рівність – це не однакова кількість жінок і чоловіків у парламенті. Це – свобода вільно від стереотипів обирати свій шлях: прати супутникові життя шкарпетки чи займатись політикою або ж йти у науку,

незалежно від статі [7].

Ґендерна рівність – це рівна оцінка суспільством подібності й відмінності між жінками і чоловіками, різних соціальних ролей, які вони виконують; це рівне соціальне становище жінок і чоловіків, яке створюється за допомогою надання їм рівних умов для реалізації прав і творчого потенціалу особистості, здійснення спеціальних заходів для компенсації історичних і соціальних упущень, що заважають статям займати рівні позиції.

Ґендерний стереотип – це спрощений, стійкий, емоційно забарвлений образ поведінки і рис характеру чоловіків і/чи жінок. Стереотипи проявляються в усіх сферах життя людини: самосвідомості, міжособистісному спілкуванні, міжгруповій взаємодії. Вони дуже стійкі. М. Джекмен і М. Сентер виявили, що ґендерні стереотипи набагато сильніші від расових [6]. Ґендерні стереотипи визначають статусні характеристики чоловіків і жінок, закріплюючи домінуюче становище чоловіків і дискримінаційні практики щодо жінок (Ф. Джейн,

2001).

Визначають кілька груп ґендерних стереотипів. До першої відносять

стереотипи маскулінності-фемінінності. Стереотипному уявленню маскулінності приписуються «активнотворчі» характеристики, інструментальні риси особистості, як-от: активність, домінантність, впевненість у собі, агресивність, логічне мислення, здатність до лідерства. Фемінінність, навпаки, розглядається як «пасивнорепродуктивне начало», що проявляється в експресивних особистісних характеристиках: залежності, турботливості, низькій самооцінці, емоційності. Стереотип другий – це подвійний стандарт статевої моралі з переважаючим забезпеченням свободи лише для чоловіків. Чоловіча стать активніша і цінніша – отже, їй і більше свободи в шлюбно-сімейних стосунках. По суті, ця свобода є не що інше, як схвалення полігамних орієнтацій чоловічої статі.

РОЗДІЛ 1

культурне; жіноче – чуттєве, тілесне, гріховне, природне. Чоловіче чи те, що ототожнюється з ним, вважається позитивним, значущим і домінуючим, а

жіноче – негативним, вторинним, субординованим.

Нерідко під ґендером розуміють просто проблему соціального статусу жінки чи чоловіка («ґендерних ролей»). При такому розумінні ґендерна проблема

не є основною, а стоїть у низці інших, більш чи менш важливих. Існує інша постановка проблеми, згідно з якою ґендер – це так звана «соціальна стать»,

тобто система взаємин між чоловіками і жінками, створена через соціальні зв’язки (на відміну від природних взаємин).

На основі аналізу наукової літератури можна виділити два основні типи ґендерних установок – патріархатні і феміністські. Для патріархатних установок характерні наступні особливості: 1) переконання, що в суспільних і сімейних відносинах має існувати жорсткий розподіл чоловічих і жіночих ролей; 2) погляд, згідно з яким чоловікові належить провідна, активна роль у сім’ї і суспільстві, а жінці – підпорядкована, пасивна; 3) переконання, що життєві цінності жінок і чоловіків різні: сім’я і кохання – основні цінності для жінок; справа, робота, самореалізація поза сім’єю – цінності чоловіків; 4) надання переваги сімейним відносинам, в яких чоловік є главою сім’ї, вносить основний вклад у бюджет сім’ї; 5) приписування жінці головної ролі в суспільстві – ролі матері, пов’язаної з народженням і вихованням дітей; 6) осуд поведінки жінки, в якої домінують орієнтації на самореалізацію поза сім’єю, на кар’єру, професійні досягнення; 7) уявлення про те, що патріархатна модель суспільства природна, зумовлена біологічними відмінностями статей; 8) засудження рівних прав жінки і чоловіка.

впровадження жорстко закріпленого, підпорядкованого становища жінки в сім’ї і суспільстві; 2) несприйняття існування в сім’ї і суспільстві строго закріплених чоловічих і жіночих ролей; 3) засудження розподілу сфер суспільного життя на чоловічі і жіночі; 4) переконання, що жінки і чоловіки в сучасному суспільстві мають неоднакові можливості для самореалізації в різних сферах, і такий стан визнається несправедливим; 5) прийняття образу жінки (ґендерного ідеалу), головними рисами якого є енергійність, активність, впевненість у собі, прагнення до свободи і незалежності, діяльність у різних сферах суспільного життя; 6) погляд, відповідно до якого для жінки високу цінність мають професійні досягнення, кар’єра, розкриття власних можливостей і здібностей, прагнення до самореалізації; 7) надання переваги сімейним відносинам, які не зобов’язують жінку всю себе віддавати турботі про інших; 8) погляд на виховання дітей, згідно з яким суспільство повинно максимально прагнути до рівної участі батьків і матерів у житті дитини; 9) осуд ставлення до жінки як до суб’єкта сексуального пригнічення; 10) несприйняття подвійних стандартів у суспільній моралі в оцінці

ПЕРЕДМОВА

спільноти рівноправних людей», гаслу «Усе найкраще – дітям!», сутність реалізації якої президент Національної академії педагогічних наук України (НАПН) В. Кремень вбачає у створенні необхідних умов для особистості дитини, її становлення і розвитку: «Культура дитиноцентризму та інноваційності повинна визначати всю діяльність сучасного вчителя як у школі, так і поза її межами». Мова йде про визнання самоцінності дитинства, особистісно-орієнтоване навчання і виховання, системний та синергійний підхід до ґендерної соціалізації дитини на гуманістичних і демократичних засадах.

Багаторічний досвід дослідження ґендерних проблем та ознайомлення з кращими зарубіжними ґендерними практиками дали можливість сформувати власне бачення щодо подальшої інституалізації ґендерно-освітніх механізмів у національну школу. Діяльність спільного з НАПН України науково-дослідного Центру з проблем ґендерної освіти та виховання учнівської та студентської молоді, створеного на базі Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, спрямована на розробку та експериментальне обґрунтування ґендерної ідеології освітньо-виховних практик в соціогуманітарному просторі як стратегічного напрямку державної політики еґалітаризму, а також впровадження ґендерних стандартів освіти та їх збалансування як важливого чинника формування ґендерної чутливості і толерантності у професійній та особистісній самореалізації нової генерації громадян України. Вказаній вище проблематиці і присвячена ця монографія колективу українських вчених.

У першому її розділі «Паритетна демократія та розвиток громадянського суспільства в Україні: ґендерні аспекти» зроблена спроба теоретично та емпірично проаналізувати ґендерні відносини в українському часопросторі, приміряти й апробувати європейську модель ґендерного паритету до національних реалій (законодавчий простір, життєдіяльність громадян в соціально-економічній сфері, розподіл ґендерних ролей, доступ до прав і ресурсів представників обох статей тощо).

Результати крос-культурних досліджень ґендеру в історикокультурологічній парадигмі представлені у другому розділі «Феномен ґендеру в історії та культурі». У вітчизняній історіографії домінуючими ґендерними чеснотами українців відзначені пошана до жінки та її волі, партнерство статей, індивідуалізація характерів поза статевою належністю, взаємна довіра та «кордоцентричність» в міжстатевих стосунках (Г. Сковорода, М. Максимович, П. Юркевич). Складовими українського ґендерного коду є поєднання архетипу Матері, культу жіночого начала як носія духовної культури з андроцентричністю та самодостатністю козацтва. Тому відродження ментальності, прогресивних етнотрадицій і впровадження інновацій є важливим чинником національного розуміння повноцінності та гармонійності буття дівчатами та юнаками