Файл: Всесвітня історія ХХ століття.doc

Виникла міжнародна криза. Англія і США не підтримали дій франції, яка змушена була вивести свої війська і погодитись на перегляд репараційних зобов'язань Німеччини.

У 1924 р. був прийнятий план американського банкіра Дауеса, згідно з яким загальна сума репарацій не скорочувалась, але щорічні платежі зменшувались. За 6 років дії цього плану Німеччина сплатила 7,5 млрд. марок. План передбачав надання Німеччині англійських і американських кредитів у сумі 2 млрд. доларів. Реалізація плану Дауеса сприяла відновленню німецької економіки.

У 1929 р. був прийнятий новий план американського підприємця і банкіра Юнга, за яким об'єми репарацій зменшувалися до 113,9 млрд. марок, а щорічні платежі встановлювались у розмірі 2,5 млрд. марок. Виплати були розтягнені на 55 років.

Становлення нової системи європейської безпеки. Невдача Франції у рурському конфлікті змінила акценти у її зовнішній політиці. На передній план виходить ідея історичного примирення з новою Німеччиною у контексті утвердження в Європі більш рівноправних і мирних відносин. Головними пропагандистами цієї ідеї стали міністри іноземних справ Франції і Німеччини А. Бріан та Г.Штреземан.

Франція намагалась підтримувати традиційну систему військово-політичних союзів, головною ланкою яких стала Мала Антанта у Східній Європі у складі Чехословаччини, Румунії і Югославії (1920-1938 pp.).

У жовтні 1925 р. відбулася Локарнська конференція, яка встановила нову систему європейської безпеки. її основою став рейнський гарантійний пакт, згідно з яким Франція, Німеччина і Бельгія брали на себе зобов'язання поважати існуючі кордони і не нападати один на одного. Це було перше визнання Німеччини як рівноправного партнера. Суперечливі питання передбачалося вирішувати у відповідності з арбітражною угодою, укладеною між Німеччиною, Францією і Бельгією.

Франція підписала також договір з Польщею і Чехословаччи-ною, в якому містилося зобов'язання, що Франція надасть їм допомогу у випадку агресії Німеччини. Але дії Франції ставились у залежність від рішення Ліги націй. До того ж жоден документ не гарантував, що східні кордони Німеччини мають бути незмінними. З Польщею і Чехословаччиною укладалась лише арбітражна Угода.

У 1926 р. Німеччина була прийнята до Ліги націй як постійний член Ради. Тим самим їй надали статус великої держави. А Великобританія ставала головним арбітром.

У 20-ті роки був зроблений великий крок у розвитку міжнародного права. Вперше широко і на міжнародному рівні обговорювалась проблема роззброєння. Правда, вона була приречена на невдачу, тому що Версальсько-Вашингтонська система встановила нерівність в озброєнні і всі переговори фактично велись з метою закріплення такого становища.

Разом з тим вдалося підписати у 1925 р. Женевську конвенцію про заборону використання хімічної зброї, від якої у роки Першої світової війни загинуло 40 тис. осіб. Також було підписано конвенції про заборону використання варварських систем зброї (кулі "дум-дум", зі зміщеним центром тяжіння і т.д.) і про права військовополонених.

Поряд із встановленням відносної стабільності в Європі, відбулося загострення відносин з Радянським Союзом.

СРСР був звинувачений у втручанні у внутрішні справи Китаю в 1925-1927 pp. і Великобританії ("Лист Комінтерну" і підтримка радянськими профспілками страйкуючих англійських шахтарів). У 1927 р. Великобританія розірвала дипломатичні відносини і анулювала торговельну угоду з СРСР. Але поширення конфлікту було відвернуто. Франція і особливо Німеччина не підтримали Великобританію.

З ініціативи міністра закордонних справ Франції Бріана і державного секретаря США Келлога у Парижі 27 серпня 1928 р. 15 держав підписали пакт Бріана-Келлога:

1. Високі договірні сторони від імені своїх народів урочисто заявляють, що вони засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах.

2. Високі договірні сторони визнають, що для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів, які можуть виникнути між ними, незалежно від їхнього характеру чи причин, вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів.

Згодом до цього пакту приєднались майже всі європейські держави, в тому числі СРСР.

Джерела нестабільності в світі. Проте у міжнародних відносинах зберігались вогнища напруженості. Нетривким залишалось становище у Центральній і Південно-Східній Європі, де кожна з країн мала територіальні претензії до сусіда. Тут значну роль у запобіганні збройних конфліктів відіграла Ліга націй.

Зростала напруга в колоніальних та напівколоніальних володіннях, де розгорялася національно-визвольна боротьба.

Створення мандатної системи для колишніх німецьких колоній і володінь Османської імперії задумувалось як засіб послаблення колоніального гноблення. Однак з відмовою США взяти участь у Лізі націй в Раді залишились ті країни, які отримали мандат на управління і до того ж мали найбільші колоніальні володіння (Франція, Англія, Бельгія, Японія), і опікання з боку Ліги націй виявилось формальністю. Життя підмандатних територій не відрізнялось від колоній. Це додатково продемонструвало народам колоній схильність великих держав до збереження колоніалізму, що викликало піднесення антиколоніального руху напередодні Другої світової війни.

Всесвітня історія ХХ століття:

8. Основні ідейно-політичні течії першої половини XX ст.

Головними ідейно-політичними течіями в країнах Європи та Північної Америки були консерватизм, лібералізм, соціалізм, які склалися у XVIII-XIX ст., та фашизм, який виник у другому десятилітті XX ст.

Консерватори (від латинського "консерваціо" - збереження) прагнули збереження колишніх традиційних порядків та установ. Не заперечуючи взагалі можливості реформ, вони все-таки прагнули уникати їх. Реформи, згідно з їхними переконаннями, не повинні зачіпати традиційні суспільні відносини та інститути. Консервативні партії виступали за збереження і зміцнення "устоїв суспільства": сім'ї, соціальної ієрархії, порядків, традицій. Консервативні партії підтримували головним чином селяни, землевласники, чиновники, частина промисловців, банкірів та ін. Консервативні партії традиційно називаються правими.

Ліберали (від латинського "лібераліс" - вільний) захищали свободу особистості і право приватної власності. Вони виступали за свободу слова, друку, віросповідання, свободу політичної діяльності, свободу торгівлі і підприємництва. Одним з головних пунктів ліберальної доктрини було засудження державного втручання в торгівлю та промисловість. На їхню думку, держава повинна спостерігати за порядком і захищати країну ("нічний охоронець"). Ліберали користувалися значним впливом у США, Великобританії та деяких країнах Західної Європи. їх підтримували торговці, підприємці, частина інтелігенції, робітників, службовців. Ліберали, розуміючи, що в умовах погіршення становища найманих робітників можливий соціальний вибух (повстання, революції та ін.), прагнули зменшити соціальну напругу шляхом покращання становища населення. Така політика, яка отримала назву буржуазного реформізму, стала активно проводитись лібералами на початку XX ст.

У 20-30-ті роки, вплив лібералів неухильно падав. На політичній арені їх активно витісняли соціалісти, які запропонували ширшу програму соціальних реформ.

У цей же час ліберальна доктрина трансформувалась в неолібералізм під впливом ідей Кейнса про регульований ринок. Тим самим вони відмовились від своєї провідної ідеї невтручання держави в економічне життя суспільства. Яскравим прикладом неолібералізму став "новий курс" Ф.Рузвельта в США.

Ліберальні партії традиційно вважаються центристськими, або правоцентристськими.

Соціалісти (від латинського "соціаліс" - суспільний, товариський) прагнули замінити капіталістичне суспільство, засноване на прибутку і приватній власності, новим, справедливішим суспільним устроєм - соціалізмом, де пануватиме суспільна власність на засоби виробництва, влада належатиме робітникам, буде знищено експлуатацію людини людиною.

Соціалістичне вчення знаходило свою опору в середовищі робітників, інтелігенції, дрібних власників, підприємців, службовців. У XX ст. воно істотно трансформувалось.

Поширеним соціалістичним вченням був марксизм. Марксисти керувалися теорією, згідно з якою головною рушійною силою суспільного прогресу є класова боротьба, а робітничий клас покликаний покінчити з капіталізмом і побудувати безкласове суспільство.

Марксистська течія не була однорідною: вона поділялась на лівих та правих, на прихильників революції та реформ.

Прихильники революційних методів боротьби (комуністи) вважали, що перехід до соціалізму можливий лише в результаті всесвітньої соціалістичної революції (російські комуністи згодом почали відстоювати ідею можливості побудови соціалізму в окремо взятій країні) і встановлення диктатури пролетаріату.

Прихильники реформ (соціал-реформісти) вважали, що до соціалізму можливо перейти в результаті поступових реформ.

Яскравим прикладом впровадження в життя комуністичних ідей стала революція в Росії і подальші соціальні експерименти більшовиків.

Зразком реалізації соціал-реформістських ідей стали реформи шведських соціал-демократів у 30-ті і подальші роки.

Поза марксистським вченням стояли англійські прихильники поступового мирного перетворення капіталізму в соціалізм - фабіанці (названі так по імені римського полководця Фабія Максима, який успішно користувався тактикою вичікування). Фабіанці покладали головну надію на пропаганду соціалістичних ідей. Вони вважали, що згодом суспільство переконається у перевазі соціалізму і з допомогою держави здійснить необхідні реформи.

Близьким до соціалізму був анархізм, заснований російським революціонером Бакуніним, який, на відміну від соціалістів, заперечував необхідність державної влади. В робітничому русі анархізм існував у формі анархо-синдикалізму.

Опорою анархізму були маргінальні прошарки суспільства, робітники дрібних підприємств. Анархізм був поширений в Росії, Іспанії, Франції, Швейцарії, Латинській Америці, США.

Соціалістичні (соціал-демократичні, комуністичні, робітничі), анархістські партії традиційно називають лівими.

Фашизм - переважно європейський політичний рух XX ст. і особлива форма державного правління.

Саме слово "фашизм" італійського походження. Спочатку воно використовувалось тільки стосовно італійської дійсності 20-х років. Згодом ним почали називати і аналогічні рухи в інших країнах. Німецькі фашисти називали себе "нацистами", "наці".