Файл: Всесвітня історія ХХ століття.doc

1930-1931 pp. були роками піднесення революційного руху у В'єтнамі, викликаного економічною кризою 1929-1933 pp. Криза глибоко вразила економіку В'єтнаму, тісно пов'язану з світовим ринком. Вона призвела до згортання майже всіх галузей виробництва, масового звільнення робітників, розорення тисяч селянських господарств.

Початок революційному піднесенню поклали антифранцузьке повстання ієнбайського гарнізону у Північному В'єтнамі, ряд збройних виступів у нижній дельті Червоної річки і в Ханої, організовані Національною партією В'єтнаму. Ця партія, виступаючи за національну революцію, не змогла виробити соціальну програму руху і залучити народ на свій бік. її тактика грунтувалась на методах індивідуального терору та повстань. Тому ієнбайське повстання, незважаючи на героїзм його учасників, не підтримали народні маси. Протягом кількох днів воно було розгромлене французами. Вожді були страчені, а партія практично перестала існувати.

Наростаючі робітничі і селянські виступи очолила Компартія Індокитаю. Прийнята нею політична програма ставила першочерговим завданням в'єтнамського революційного руху ліквідацію поміщицького землеволодіння, розподіл землі між селянами, скасування колоніального режиму і завоювання незалежності.

На політичне становище у В'єтнамі напередодні Другої світової війни великий вплив мала перемога 1936 р. Народного фронту у Франції.

За активної участі комуністів у В'єтнамі виник рух за скликання Індокитайського конгресу з метою вироблення загальнонаціональних вимог до уряду Франції. Рух сприяв об'єднанню різних верств населення в єдиний фронт. В 1937 р. за пропозицією КПІК був створений Демократичний фронт, в якому об'єднались легальні комуністичні групи, індокитайська секція соціалістичної партії Франції, легальні масові організації робітників, інтелігенції, дрібних торговців. Таким чином, у В'єтнамі вперше була втілена в життя ідея єдиного фронту. Трудящі Демократичного фронту вимагали миру, демократичних свобод і покращення життя народу, виступали проти фашизму і війни, проти колоніалізму.

У результаті загальнодемократичного руху у В'єтнамі і Франції в'єтнамському народу вдалося в ці роки домогтися деяких успіхів. Керівництвом Демократичного фронту були видані декрети, які дещо покращували умови праці робітників в Індокитаї. Було передбачено поступове скорочення робочого дня до 8 годин, встановлено щотижневий день відпочинку, заборонено нічну працю для жінок і дітей. Демократичний фронт зміг провести своїх представників до виборних консультативних органів Північного і Центрального В'єтнаму та усього Індокитаю.

Таким чином, у В'єтнамі, як і в інших країнах, що були в колоніальній залежності, національно-визвольний рух вступив у нову фазу боротьби. Домінуючу роль у ньому посіли прокомуністичні сили.

Бірма. У національно-визвольному русі Бірми чітко простежувались дві течії: консервативна, представники якої прагнули до відновлення доколоніального становища, і новітня, представники якої поєднували національне визволення з модернізацією країни за європейським зразком.

Захопивши Бірму в XIX ст. англійці приєднали її до Індії і перетворили в один з своїх аграрно-сировинних придатків, який постачав рис, нафту, руду, деревину, був вигідним ринком збуту для промислової продукції метрополії.

Втягування Бірми у світовий ринок вело до підриву основ старого, феодального суспільного ладу. Процес проникнення нових капіталістичних відносин був повільним. Зростання національної бірманської буржуазії стримувалось англійською, індійською та китайською буржуазією і тому навіть до кінця колоніальної епохи вона була надзвичайно слабкою. У сучасних галузях виробництва робітничий клас країни складали іммігранти-індійці, серед яких переважали тимчасові робітники. Звідси малочисельність і слабкість місцевого, постійного робітничого класу.

Вплив на Бірму світового революційного руху йшов тоді в основному через Індію, де національно-визвольний рух був більш розвинутим і куди швидше сягали відгуки світових подій.

Виразником антиколоніальних настроїв стала буддистська молодь, яка у 1906 р. утворила першу загальнобірманську політичну організацію. У 1920 р. її перетворено на Генеральну раду бірманських асоціацій (ГРБА).

Соціальний склад ГРБА був досить широким - від патріотично настроєних підприємців, осіб вільних професій, поміщиків та буддійських монахів до селян і робітників. Провідну роль у ГРБА відігравали представники багатих прошарків бірманського суспільства, які відстоювали ненасильницькі методи боротьби з колонізаторами, а іноді й відступали від цієї боротьби.

ГРБА відіграла велику роль у розвитку національно-визвольної боротьби бірманського народу в 20-х - на початку 30-х років.

Серйозним поштовхом для зростання політичної боротьби бірманського народу була відмова англійського уряду поширити на Бірму навіть ті реформи, які він збирався провести в Індії. Ця дискримінація викликала енергійний рух протесту. У Бірмі вперше відбулися масові політичні страйки. У Рангуні спалахнули страйки робітників, переважно індійців.

Особливого розмаху антиколоніальний рух набрав у кінці 1920 p., коли розпочався знаменитий страйк студентів Рангунсь-кого університету. Бойкот, що проходив під керівництвом ГРБА, схвилював країну, викликав симпатію у всіх національних прошарків і переріс у рух за національну культуру, за визволення бірманців від духовного рабства і колоніалізму. Бойкот призвів до створення незалежних від влади національних шкіл, з яких вийшло немало майбутніх політичних діячів Бірми. Загальнонаціональне значення бойкоту полягало в тому, що він поряд з іншими патріотичними виступами змусив провести в Бірмі реформи управління за індійським зразком.

Побачивши на практиці, що означали ці реформи для Індії, ГРБА вирішила їх бойкотувати. У 1921 р. на конференції ГРБА прийнято резолюцію з вимогами надати Бірмі статусу "гомруля" (самоуправління). Оскільки в ній були випущені слова "в межах Британської імперії", це фактично означало вимогу незалежності.

Форми боротьби були різноманітні: від політичних мітингів та бойкоту іноземної продукції до діяльності таємних селянських організацій і страйків робітників.

Велике незадоволення в країні викликало господарювання іноземців в економічному житті. Від нього страждали не тільки народні маси, а й бірманські підприємці, з котрих мало хто вибивався в "люди" через іноземних конкурентів. Особливо жорстоко страждали від англійських монополістів селяни, яким різними способами знижували закупівельні ціни на рис.

Великий вплив на розвиток подій у Бірмі мала економічна криза 1929-1933 pp. За роки кризи ціна на рис в Бірмі знизилася вдвічі і навіть втричі. І без того злиденні прибутки тисяч землеробів різко скоротились. Оскільки більшість селян була в боргу у лихварів, ті почали масово відбирати землі. Селянське землеволодіння було підірвано. До лихварів перейшло декілька мільйонів акрів кращих рисових земель. Це посилило невдоволення серед селян.

Криза погіршила і становище робітників. Знизилась зарплата, зросло безробіття. Збанкрутіло багато підприємців і ремісників.

У грудні 1930 р. в окрузі Нижня Бірма, яка найбільш постраждала від економічної кризи, почалось повстання селян. Воно охопило значну територію і перекинулось у Верхню Бірму. Повстання очолила таємна організація галонів. Галон за бірманською міфологією - казковий птах величезної сили, що вбиває у поєдинку дракона. В цьому випадку галон символізував бірманського пат-ріота-борця за свободу, дракон - гнобителя-іноземця. Організацію галонів очолював Сайя Сан. У повстанні взяли участь і рядові буддійські монахи, що користувались серед селян традиційним авторитетом.

Політичною метою повстання була ліквідація іноземного панування. У відповідності з традиціями Сайя Сан оголосив себе королем. У 1932 р. повстання було придушено.

Причинами поразки повстання були, з одного боку, військово-організаційні прорахунки, з іншого те, що свідомість повстанців залишалась обмеженою традиційною селянською ідеологією. Повстання мало велике значення в історії Бірми: воно стало одним з етапів визвольного руху. На його уроках вчились майбутні борці за свободу Бірми.

Прагнучи послабити визвольний рух у Бірмі, англійський уряд прийняв рішення виділити Бірму з Індії в окрему колонію, яка керувалась би безпосередньо з Лондона. Це рішення було представлене колонізаторами, як прояв турботи про самовизначення бірманців.

Коли англійський парламент прийняв "Закон про управління Індією", частиною його став "Закон про управління Бірмою". Згідно з цим законом, в Бірмі, що відокремлювалась від Індії, розширювалось виборче право, створювався двопалатний колоніальний парламент, колоніальний кабінет міністрів. Разом з тим англійський губернатор Бірми зберігав всі прерогативи влади і будь-коли міг відмінити дію нової конституції.

На початку 30-х років група патріотично настроєних молодих бірманців створила нове політичне товариство - асоціацію "Наша Бірма". Члени товариства почали додавати до свого імені слово "такін", по-бірманськи - господар. Називаючи себе такінами, вони тим самим підкреслювали, що справжніми господарями Бірми є бірманці, а не іноземці. Метою такінів стало досягнення незалежності Бірми.

Повною мірою рух такінів розгорнувся в другій половині 30-х років, коли асоціація з невеликого інтелігентського гуртка перетворилась на масову організацію.

Протягом 1938-1939 pp. вся Бірма вирувала. В різних місцях, особливо в Рангуні і Мандалаї, проходили політичні та економічні страйки, мітинги, бойкоти, демонстрації. Учасники руху вимагали відміни колоніальної конституції, скасування англійської влади, яку колонізатори використовували для придушення масових рухів, проведення земельної реформи для селян і прийняття законів про працю для робітників.

У 1939 р. створено Комуністичну партію Бірми. Комуністи відразу ж поставили питання про організацію єдиного національного фронту. Деяка частина лідерів національного руху почала покладатись на підтримку Японії у боротьбі з англійцями.

Всесвітня історія ХХ століття:

28. Африка між двома світовими війнами

Колонізація. Африка до моменту встановлення європейського панування складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший був розташований на північ від Сахари і примикав до Червоного моря. Він входив у зону поширення цивілізацій Середземномор'я - стародавньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам. Після розпаду халіфату утворилось декілька арабських держав. Згодом, за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглось християнство, і в середині XIX ст. тут утворилась держава на чолі з імператором-негуном.

Заголом цей регіон з давніми традиціями державності, відносно розвинутим господарством, був одним із центрів ісламської культури і християнства.

На південь від Сахари жили чисельні народи негроїдної раси, які перебували у стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і землеробства до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвинутими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний "товар" - рабів.

Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почались наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало захоплення у 1830 р. Францією Алжиру.

Проникнення у Тропічну і Південну Африку було повільнішим. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти в основному на узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство. Проникнення вглиб гальмувалось поганими шляхами сполучень і наявністю вогнищ захворювань, від яких у європейців не було ліків.

На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія - Італії, Єгипет, Судан - Англії, частина Марокко - Іспанії. На території Африки залишилось лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка відстояла свою незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, що була заснована у XIX ст. неграми з США, які поверталися на свою історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної і Південної Африки проходив при відсутності там відносно стабільних державних утворень, то він був здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними. Це спричинило роз'єднання багатьох народів.