Файл: Всесвітня історія ХХ століття.doc

За рішенням Політбюро ЦК КПРС була створена Комісія по додатковому вивченню матеріалів, пов'язаних з репресіями, які мали місце у 30-50-ті роки. Але реабілітаційний процес зачіпав спочатку лише вищих партійних чиновників 20-30-х років. Багатьом людям важко доводилось долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим - тому що це зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар'єру на боротьбі з "ворогами народу".

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті "Советская Россия" статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої ("Не могу поступиться принципами"), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Стаття викликала ажіотаж, який був фактично спровокований Є.Лігачовим. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил. Тільки через кілька тижнів газета "Правда" надрукувала передову статтю, в якій стаття Андреєвої кваліфікувалася "маніфестом антиперебудовних сил". Поява передовиці у "Правді" свідчила про перегрупування сил у вищому ешелоні влади. Консервативні сили у КПРС тимчасово потерпіли поразку, що дало змогу Горбачову продовжити реформи.

У цей час робиться спроба здійснити реформування радянської економіки на засадах "самофінансування", "самоуправління", "самоокупності". У основі реформ лежали дві складові:

а) розширення самостійності трудових колективів (закон

"Про державне підприємство та об'єднання";

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність").

Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. А ослаблення бюрократичного керівництва при нестворених нових механізмах управління економікою привело до ще більшого хаосу і падіння виробництв. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи.

Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. На ній Горбачов спробував закріпити в документах партії модель "гуманного, демократичного соціалізму", який у загальних рисах повторював ідеї "соціалізму з людським обличчям" періоду празької весни 1968 р. Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських, обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася відміни такого рішення. Також на конференції були накреслені основні риси виборчої системи, за якою 1/3 депутатів обиралась від громадських організацій (100 депутатів від КПРС, трохи менше від комсомолу, ветеранів). Інші 2/3 висувались на окружних виборчих зборах, які провадились за старою схемою.

Така система виборів повинна була забезпечити керований склад з'їзду Рад. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.

Не дивлячись на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилась значна кількість прихильників радикальних реформ, які об'єдналися у міжрегіональну депутатську групу, яка фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування і інші групи, об'єднання депутатів за професійними і політичними інтересами. Найбільш консервативні позиції займала група "Союз", яка виступала за збереження єдності СРСР будь-якою ціною.

При такому розмаїтті політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керує засіданнями і повинен проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між Горбачовим, який був головою ВР СРСР і одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинуватили його у м'якості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів. У різних районах СРСР спалахнули міжнаціональні конфлікти. Перехід до багатопартійності почався з формування так званих "неформальних" організацій, груп. У різних містах почали виникати клуби на підтримку перебудови. З перших днів свого існування заявило про себе товариство "Меморіал", яке ставило собі за мету увіковічити пам'ять жертв сталінських репресій. Значне поширення "неформальні" групи мали серед молоді (але вони виникали в більшості як засіб самоствердження і як форма протесту молоді). Досить швидко "неформальні" рухи починають політизуватися, особливо після XIX пар-тконференції. Другим значним поштовхом стали вибори 1989 р. До цього часу в деяких республіках, насамперед у Прибалтиці, виникають "Народні фронти", які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими.

Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганда. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: "цукрова криза", нестача миючих засобів, "чайна криза" (осінь 1980), "тютюнова криза" (літо 1990) і т.д. Справжньою причиною страйків була нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які б забезпечили вирішення соціальних проблем.

Уряд СРСР, очолюваний Рижковим, який після І з'їзду рад попросив 1,5 року на здійснення програми реформ, був змушений вжити екстрені заходи. Переговори з шахтарями призвели лише до половинчастих результатів. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів, конфліктів", але страйки не припинились. У травні 1990 р. уряд вирішив оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки. її складовою частиною повинні були стати заходи щодо фінансової стабілізації, які включали підвищення цін з одночасною виплатою компенсацій. Оприлюднення програми викликало ажіотажний попит. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити. Такі дії уряду сприяли падінню його авторитету і в кінцевому результаті привели до відставки Рижкова.

С.Шаталін і Г.Явлінський розробили альтернативну програму "500 днів". Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектору, формування приватної власності і одночасно стабілізувати фінансову сферу. (Аналог польської "шокової терапії"). Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена.

У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну програму "Основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до ринкової економіки". Але цей компроміс, фактично, нічого не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась. Вище союзне керівництво виявилось нездатним провести економічні реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію СРСР.

На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС в державі. Спроба винести на обговорення цю пропозицію на засідання Верховної Ради СРСР і II з'їзду рад блокувалась комуністичною більшістю до тих пір, поки сам Горбачов не став ініціатором скасування 6 статті. Одночасно він запропонував ввести посаду президента СРСР. На III з'їзді рад у березні 1990 р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М.С.Горбачова.

Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. В результаті виборів радикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу.

Кардинальні зміни у СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 була розколота на різні течії. Першою відкрито заявила про себе "Демократична платформа в КПРС", яка пропонувала змінити назву партії, відмовитись від кінцевої мети - побудови комунізму як мети недосяжної, утопічної, відмовитись від принципа демократичного централізму і перейти до принципу демократичної єдності, будувати партію як федерацію республіканських незалежних партій.

Опонентом "демплатформи" виступили учасники "Ініціативного" з'їзду Російської компартії, який відбувся у Ленінграді. Згодом сформувалась "Марксистська платформа в КПРС", прихильники якої вважали необхідним повернутися до витоків марксизму і виступали за збереження комуністичної перспективи. Стан, в якому опинився СРСР, вони оцінювали як переплетіння елементів різних формацій.

У 1990 р. організаційно оформився і розкол у республіканських компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської соціал-демократії, інша - займала агресивно - комуністичні позиції (Комуністична партія РСФСР, яка була утворена в 1990 р. і виступала проти будь яких реформ).

У липні 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд КПРС. Цей з'їзд проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на владу і перед нею постало завдання або перетворитися в партію парламентського типу, або вдатись до силових заходів і відновити колишнє становище. Засідання з'їзду були надзвичайно бурхливими. Більшість делегатів складали представники партноменклатури, які були досить агресивно настроєні, але в них ще зберігалась традиційна повага до вищих партійних діячів. Завдяки цьому Горбачову вдалося провести і утвердити деякі принципові рішення і відхилити бажання Є.Лігачова претендувати на посаду заступника Генерального секретаря. Також Горбачову вдалося провести пропозицію, щоб Політбюро ЦК КПРС стало формуватися з числа перших секретарів республіканських парторганізацій. Перші секретарі відразу погодились, прагнучи збільшити владу на місцях.

Внаслідок такої реорганізації Політбюро втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це призвело до того, що КПРС почала перетворюватись з "державної партії" в державу в державі, зі своїми закритими лініями зв'язку, мережею інформаторів, шифрованим зв'язком, значними матеріальними привілеями і т.д. За рік після XXVIII з'їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн. чол., а значна кількість перестала сплачувати членські внески. З партії вийшли Б.М.Єльцин, голови Московської і Ленінградської Рад Г.Х.Попов, А.А.Собчак. Учасники Дем. платформи виступили за організований вихід з КПРС і створення Демократичної платформи (згодом стала Республіканською партією). Літом 1991 р. частиною членів КП РСФРР була створена нова партія - Демократична партія комуністів Росії на чолі з О.Руцким. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи, лідерами якого стали Яковлев, Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 р. переходять до рішучих дій.

Розгортання демократичних процесів, послаблення ідеологічного тиску на суспільство, панування партократії, неврахування національних проблем вивело на передній план у політичній боротьбі права націй. Але в умовах коли повага прав людини не була внутрішнім переконанням більшості населення ідея суверенітету і незалежності могла наповнюватись як демократичними так і національними гаслами.

На порядок денний постала проблема забезпечення реального державного суверенітету союзних республік. Найбільш гостро ця проблема постала під час виборів 1990 p., коли національні рухи заявили у весь голос і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Прибалтика, Грузія, Вірменія, Молдова).

11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської держави.

В цей час З'їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Закон пере-

дбачав на такий випадок проведення референдуму. За умов коли, 2/3 населення республіки виступало за таке рішення, встановлювався перехідний період, який би мав забезпечити мирний вихід із складу Союзу.

Дії Литви викликали негативну реакцію в Москві. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви про негайне скасування прийнятого документу. Але реакція Литви була негативною. Тоді за рішенням Ради Міністрів СРСР частково було припинено постачання нафти, сировини і деяких видів промислової продукції, що привело до загострення становища. Зрештою сторони прийшли до компромісного рішення. Литва заявила про призупинку дії прийнятих рішень на період ведення переговорів, а Рада Міністрів СРСР дала розпорядження про відновлення постачання.

Своїми діями Литва поклала початок "революції суверенітетів". Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про державний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б.Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної і нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій.

"Парад суверенітетів" поставив союзне керівництво в позицію "пятого колеса до воза" та призвів до гострих міжнаціональних конфліктів. їх ініціаторами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.

Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають масову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни і великих людських жертв. У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР більшістю депутатів за ініціативою групи "Союз" вимагала надзвичайних заходів. М.С.Горбачову були надані надзвичайні повноваження.