Файл: Філософія підручник.doc

■ наукова картина світу, яка складається як результат синтезу знань, здобутих різними науками та вміщує загальні уявлення про світ, що продукуються на відповідних стадіях історичного розвитку науки;

• філософські підвалини науки, які включають філософсь­кі ідеї та принципи, що обґрунтовують як ідеали та норми науки, так і змістовні уявлення щодо наукової картини світу, а також забезпечують включення наукового знання її культурний контекст;

• ідеали і норми пізнання, які відображають цінності та цільові настанови науки. Найбільшою чеснотою завжди ішажалися правдивість і точність при описувані результатів наукового дослідження. На стадії класичної та некласичної раціональності найбільш поширеними були орієнтації на амоцінність знання і пріоритет отримання все нової і но- иої інформації про людину і світ. На стадії постнекласичної раціональності через вибухоподібне зростання потужності наукового знання на перший план висувається почуття со­ціальної відповідальності вченого за можливі негативні на­слідки його відкриттів.

До форм організації наукового знання зазвичай належать: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, закон, наукова картина світу. Найфундаментальнішими серед них є по­няття «закон» і «теорія».

Закон — це зв'язок, який характеризується основними ознаками істотного відношення: всезагальністю, необхідніс­тю, повторюваністю, стійкістю. Для філософії науки принци­пове значення має поділ законів за ступенем їх загальності. За цим критерієм закони поділяються на часткові (специфіч­ні), загальні та всезагальні. Головним завданням наукового дослідження завжди вважається відкриття законів.

Теорія — упорядковане знання про закономірності того чи іншого аспекту дійсності. Ознаки теорії як логічного способу пізнання світу: а) системність; б) узагальненість; в) узгодженість: теорія завжди формулює стійкий, повто­рюваний зв'язок між предметами або явищами.

9.4. Діалектика як теорія і як метод Поняття діалектики

Діалектика — це особливий стиль мислення і особливе світосприйняття, побудовані на уявленнях про розвиток і взаємодію всього існуючого. Діалек­тичне світосприйняття має свою альтернативу — метафізику.

Діалектика вважається також особливим, переважно філософським методом пізнання світу, хоча загалом цей ме­тод універсальний, придатний також і для науки, а подеку­ди і повсякденного вжитку.

Діалектика розглядає дійсність як:

• таку, що перебуває у процесі безперервного розвитку «по спіралі», коли кожен новий етап містить у концентрова­ному вигляді найзначніші досягнення попередніх етапів;

• суперечливу, що складається з різних, частіше за все протилежних, аспектів;

• цілісну і взаємопов'язану при всій своїй суперечливості (наприклад, пов'язані між собою світло і тінь).

Виділяють три етапи в історії діалек­тики:

• Антична суб'єктивна (Зенон, софісти, Сократ). Головний зміст— використання діалектичних, прийомів для обґрунтування своєї філософської позиції; діалектика як мистецтво дискусії.

• Класична об'єктивна (Ґ. В. Ф. Геґель, Ф. Енгельс). Головний зміст — розробка форм і методів логічного мис­лення, що дозволяють відтворити світ таким, яким він є на- справді;

• Сучасна нелінійна (герменевтика, П. Рікьор). Голов­ний зміст — розкриття і тлумачення множинності сенсів, прихованих у навколишньому світі.

Сучасна нелінійна діалектика також визнає взаємопов'я­заний, мінливий характер навколишньої дійсності і, можли- во, надає цьому навіть більшого значення, ніж класична діа­лектика Геґеля. Однак на відміну від останньої сучасна діа­лектика намагається не примирити, «зняти» протилежності, не об'єднати їх у синтетичній єдності, а навпаки, виявити якомога більше різноманітних аспектів дійсності. Ці аспекти не зводяться один до одного, а співіснують у різноманітній єдності навколишнього світу і вважаються рівноправними.

Класичний діалектичний метод спи­рався на певну теоретичну основу.

Теорія діалектики (діалектика як теорія) визнавала в природі, су­спільстві і людському мисленні наявність трьох фундамен­тальних законів: закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, закону єдності та боротьби протилежностей і зако­ну заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, оскільки, по-перше, притаманні всім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні підвалини руху та розвитку, їх джерело, механізм переходу під старого до нового, зв'язки нового зі старим, відношення і заперечення до заперечуваного.

Згідно з Законом взаємного переходу кількісних змін у якіс­ні. якщо кількісні зміни перевищують певну міру, відбуваєть­ся різкий якісний стрибок. Наприклад, нагріта до 100 °С вода перетворюється на пару, хоча за нижчої температури залишається просто гарячою водою.

Згідно із Законом єдності та боротьби протилежностей, усе у світі має свою протилежність. Виникнення, розвиток, нарешті розв’язання протилежностей є джерелом і причи­ною будь-якого руху.

Закон заперечення заперечення проголошує: нове з'явля­ється шляхом заперечення старого. Водночас воно є повер­ненням до цього старого на значно вищому рівні. Наприклад, зернина породжує колос, у якому згодом дозріє велика кіль­кість таких самих зернин.

Категорії діалектики — універсальні ло­гічні форми мислення, в яких

Категорії діалектики

відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності. У категоріях скон­центровано досвід і предметно-практичну діяльність бага­тьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, у яких знаходять своє відображення і втілення результати пізнання, саме пізнання було б неможливим.

Головна категорія класичної гегелівської діалектики — «зняття», тобто збереження явища чи поняття у видозмі­неному вигляді. Кожен наступний етап акумулює в собі до­сягнення попередніх. Це означає, що у процесі розвитку не відбувається розривів: навпаки, на перший погляд непорів­нянні явища можуть і повинні бути синтезовані, «зняті».

Контрольні запитання

1. Що таке пізнання? 2. Яка проблема є головною для теорії пізнан­ня? 3. З яких елементів складається структура процесу пізнання? 4. Які форми емпіричного і раціонального пізнання ви можете назва­ти? 5. Розкрийте механізм взаємодії абсолютної та відносної істини? 6. Перелічіть відомі вам способи класифікації знання? 7. Яку роль у пізнавальній діяльності відіграє інтуїція? 8. Якими особливостя­ми відрізняється наукове пізнання? 9. Яке значення вкладається в розуміння сучасної науки як соціального інституту? 10. Які існу­ють основні форми та рівні наукового пізнання і чим вони відріз­няються? 11. Які загальнонаукові методи застосовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях наукового пізнання?

• Що таке діалектика та в чому її протилежність метафізиці?

• У чому полягає головна відмінність між класичною та сучасною нелінійною діалектикою? 14. Які принципи, закони, категорії діалек­тики вам відомі?

Тема 10. Філософська антропологія

План викладу

• Філософська антропологія як розділ філософського знання

• Основні філософські підходи до сенсожиттєвих пошуків. Ставлення до смерті

• Основні філософські підходи до сутності людини

Ключові поняття й терміни: ноосфера, соціобіологія, філо­софська антропологія.

10.1. Філософська антропологія як розділ філософського знання

Усе, чим займається філософія, так чи інакше пов'язане з людиною, з її при­родою, пізнавальними можливостями, ціннісними орієнтаціями, суспільними ролями і місцем в історії. У цьому сенсі можна говорити про людину, як основну проблему філософії.

Утім, у структурі філософського знання існує розділ, у якому людина розглядається як спеціальний предмет свого дослідження — філософська антропологія. Увага до людини почала висуватися на перший план у зв'язку з гно­сеологічним переворотом, здійсненим Імануїлом Кантом, який замислився над пізнавальними можливостями люд­ської душі і сформулював її головне запитання: «Що є лю­дина?». Людина опинилася в центрі філософських дослід­жень зовсім не випадково. Ця обставина відбила справжню революцію в уявленнях про роль і місце людини у світі в Новий час. Якщо з часів античної філософії людина ста­вала людиною через обмеження як частина чогось більшого за неї (суспільного стану, космосу), займала підпорядкова­ну, пасивну позицію, то від XVI ст., навпаки, — людина стає сама собою через зняття будь-яких обмежень, як суб'єкт, що пізнає і перетворює на власний розсуд навколишнє при­родне середовище і власне суспільство як свій об'єкт.

Властиво філософського, цілісного характеру антропо­логія набула у перші десятиліття XX ст. у діяльності ні­мецьких мислителів М. Шелера, А. Гелена, X. Плеснера. Їм завдячуємо введенням у науковий обіг самого терміна. Сучасним антропологічним досліджен­ням притаманні декілька особливостей. По-перше, принципово змінюються основні подходи до вивчення людини. Філософи нині цікавляться не стільки впливом зовнішніх природних і соціальних факторів становлення людини і людського суспільства, скільки встановленням логіки внутрішнього духовного саморозвитку людини, способами і формами творення нею власного буття. Здавна людина розглядалася як скута системою певних зовнішніх необхідностей. Сучасний антропологізм робить акцент на специфічності, самостійності людини, яка самостверджує себе якраз через зняття будь-яких зовнішніх забобон, у виході за наявні соціальні, культурні, навіть фізичні межі. Особливо актуальним нині виявляється дослідження особистості у світі культури. Особливу тенденцію в розвит­ку сучасної філософської антропології складає проблема ціннісної ієрархії й ціннісних пріоритетів людського роз­витку.

По-третє, помітна тенденція до виникнення нових пред­метних сфер антропологічних досліджень на перетині різ­них наукових дисциплін, наприклад, «соціально-філософської антропології», «культурної антропології», «екологічної антропології» тощо. З іншого боку, тривають дискусії щодо розмежування філософського погляду на людину з погля­дами на неї окремих наукових дисциплін.

По-четверте, відбувається загальна гуманізація стилю світогляду сучасного людського суспільства. Опинившись перед серйозними викликами самому своєму існуванню, людство все частіше й частіше намагається встановити самоцінність усього живого, безумовне право кожного на щастя і благо як найвищу мету будь-якої діяльності, Зокрема, в освітянській сфері ця тенденція виявилася у збільшенні кількості навчального часу, відведеного для вивчення соціогуманітарних дисциплін, у тому числі для студентів технічних спеціальностей.