Файл: Філософія підручник.doc

Генеалогія моралі

Дороговказом на цьому шляху мала стати генеалогія моралі — дослідження витоків європейських моральних критеріїв.

Генеалогія моралі, розроблена Ф. Ніцше, привела його самого до вражаючих висновків. Виявляється, у дохрис­тиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність, притаманні тодішній аристократії як військово - політичній еліті. Усталена формула, згідно з якою «блажен­ними» проголошуються ниці та вбогі духом, народжується разом із християнством, яке таким чином здійснило «рево­люцію рабів у моралі». Здобувши привілейоване становище, колишні раби вжили усіх заходів, аби позбутися «моралі панів» і офіційно накинути всім власні рабські цінності. Ф. Ніцше позиціонував свою переоцінку цінностей як по­вернення до ієрархії справжніх, природних цінностей, ко­лись спотвореної християнством.

Місце цінностей християнства мають посісти цінності життя. Найвищою цінністю тут, певна річ, стає саме жит­тя. Найбільше поціновується фізична сила та сила волі, тобто ті якості, які сприяють виживанню та повноцінному облаштуванню в житті.

Природно, що носії цінностей життя ма­ють запанувати у суспільстві, підкоривши собі простих людей зі слабким духом. Ці володарі уособлюватимуть новий тип людини — Надлюдину. Ф. Ніцше писав про взаємовідносини між звичайною люди­ною та Надлюдиною: «Всі істоти досі створювали щось вище для себе, а ви хочете завернути назад цю потужну течію і скорі­ше ладні вернутися до звіра, ніж подолати людину? Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим са­мим має бути людина для Надлюдини — посміховищем або не­стерпним соромом» ²⁶. Варто пам'ятати, що «над людськість», за Ніцше, слід розуміти не як наділеність надприродними можливостями, а як здатність піднестися над обставинами власно­го життя. Перш ніж перемогти інших, треба навчитися перема­гати себе. Приклад Надлюдини для Ф, Ніцше вимальовується и його творі «Так казав Заратустра». Це образ канатоходця: для глядачів він — усього-на-всього блазень, створений, щоб їх розважати; але насправді саме він більше за них усіх знає про життя і його цінність, оскільки щодня ним ризикує. Таким чином, Ф. Ніцше здійснив справжній переворот у європейському світогляді: на місце Бога він ставить людину. Ніцше хотів створити елітарну філософію, він зневажав популярність, але тим не менш його роботи створили вели­чезний ажіотаж у європейській культурі. За підрахунками дослідників, саме він став автором, якого найчастіше цитували у XX ст. Ніцше наслідували, його обожнювали й ненавиділи. Про нього сперечалися: хто він — філософ, поет чи... божевільний? Як лікар-психіатр Зіґмунд Фройд (1856-1939) досліджував причини і мето ди лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розро­бив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.

3. Фройд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка досі вважала ся цілісною єдністю, що панує над усіма іншими людськими якостями, насправді є складним, багаторівневим явищем, де власне свідомості відводиться далеко не перше місце.

Згідно з фройдівською концепцією, у структурі особистості виділяються три елементи:

• Воно — неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки;

• Я — її свідомий рівень;

• над-Я — внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежу­ють або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).

Латинськими відповідниками цих термінів є іd (Воно), еgо (Я), suрег-еgо (над-Я). На думку 3. Фройда, щодо Воно Я подібне на вершника, що намагається впоратися з конем, сила якого набагато більша за його власну.

Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фройд вважав сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник роз­винув учення про два протилежні потяги — до життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Тана- тос — до руйнування. Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається механіз­мом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщуються» — виявляють себе у сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають причиною неврозів, спричиняючи реальні психологічні проблеми.

Під час читання популярних лекцій зі своєї психологічної філософії 3. Фройд проілюстрував механізм функціонування людської психіки таким прикладом. Він порівняв процес витіснення із видаленням з аудиторії (свідомого) слухача (бажання), який заважає присутнім чути лектора. Залишив­шись за дверима (несвідоме), той, звичайно, намагатиметь­ся повернутися. Здійманий ним галас заважатиме слухачам доти, поки не буде домовлено про повернення порушника спокою до лекційної зали в обмін на його обіцянку поводи­тися пристойніше²⁷.

На думку Фройда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно:

• сублімація — перенесення негативної енергії нереалі­зованого бажання на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей ме­ханізм діє в людській свідомості автоматично. Наприклад, ./Іеонардо да Вінчі, який у дитинстві був позбавлений рідної матері, свою тугу виразив у посмішці Джоконди;

• психоаналіз. ГІід час психоаналітичного сеансу па­цієнт, зручно вмостившись на ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем-психоаналітиком. Завдання останнього полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього по­тягу з суспільної точки зори, себто зирег-е&о (над-Я).

Свої погляди 3. Фройд з успіхом застосовував для пояс­нення соціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу він розглядав релігію.

Його послідовники — фройдисти і неофройдисти: К. Ґ. Юнґ, А. Адлер, О. Ранк, В. Райх, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван, Г. Маркузе — вносили істотні корективи у тео­рію свого вчителя.

Карл Ґустав Юнґ (1875-1961) розробив учення про ко­лективне несвідоме, яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуальне несвідоме. У колективному несвідомому зберігаються архетипи — першообрази, які склалися ще и архаїчний період становлення людської культури.

Еріх Фромм (1900-1980) досліджував взаємодію між психічними та соціальними чинниками, пропонував методи "соціальної терапії" для оздоровлення суспільства.

Як у самого 3. Фройда, так і в його послідовників, спос­терігається тенденція до психологізації людської сутності і відповідне трактування співвідношення психологічного та соціального.

Може здатися, що Фройд пробачив людству більше гріхів, аніж усі релігії разом узяті за всю їх історію. Однак сам 3. Фройд справедливо вважав свою діяльність ошляхет- ненням людства: «Там, де було Воно, мусить постати Я».

Основні роботи 3. Фройда — «Тлумачення сновидінь», «Лекції з психоаналізу», «Тотем і табу», «Я і Воно».

7.3. Екзистенціально- антропологічні напрями

Екзистенціалізм (буквально — «філософія існування») — провідний напрям філо­софської думки XX ст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспек­тив свободи та відповідальності.

Якщо аналізувати причини виникнення і поширення ек­зистенціалізму, то слід зазначити, що цей напрям став поро­дженням складного і трагічного XX ст. з його гострими про­тиріччями і конфліктами, катастрофічними війнами, широ­комасштабним насильством над людьми, нестримним нау­ково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. У XX ст. було підірвано віру класичної філософії у «світовий розум» і розумний сенс історії, у прогрес, у традиційні моральні цінності, що зумо­вило потребу у новій системі світоглядних координат.

Відомі дві великі «хвилі» екзистенціалізму, в одній з яких провідну роль відіграли німці (М. Гайдеґґер, К. Ясперс), а в другій — французи (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Ґ. Марсель). Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм, який визнає Бога як основу буття світу та людини, та атеїстичний ек­зистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конструкціях не враховує.

Ідейними попередниками екзистенціалізму були дансь- кий філософ і теолог Серен К'еркегор (1813-1855), пред­ставники «філософії життя» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Берґсон), засновник феноменології Е. Гуссерль.

Основні ідеї екзистенційної філософії мо­жуть бути зведені до трьох основних твер­джень:

Існування (екзистенція) передує сутності. На відміну від будь-якої матеріальної речі, виготовленої люд­ськими руками за певним заздалегідь визначеним проектом, людина «закинута» у світ: вона народжується, лише потім усвідомлює своє внутрішнє «Я» і до кінця свого життя пере­живає й сама творить своє справжнє, індивідуальне, єдине і неповторне існування.

• Людина відповідає не тільки за себе, але й за всіх людей. Свобода вибору не означає, на думку екзис­тенціалістів, довільності людських дій і вчинків. Навпа­ки: кожен нібито вільний крок людини може мати досить масштабні наслідки. Тому, творячи себе, людина повинна усвідомлювати свою відповідальність перед іншими. На­приклад, одружуючись, людина має усвідомлювати, що її шлюб підтримує інститут звичайного моногамного шлюбу між чоловіком і жінкою. Якщо ж дедалі більше людей від­даватимуть перевагу альтернативним одностатевим шлю­бам (як це насправді відбувається у все більшій кількості країн), то зрештою свобода їх особистішого вибору обер­неться радикальною реформою родинних стосунків у світі.

• Людина приречена бути вільною. Немає нічого й нікого, що могло б виправдати людину чи виправити її по­милки. Марні посилання на Бога, на зовнішні обставини, або навіть на інтриги власної підсвідомості.

Французький письменник-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії Альбер Камю (1913-1960) наводить приклад Сізіфа. Герой прире­чений на безглузду працю — тягти на гору каменюку, яка все одно скотиться донизу, оскільки таким є присуд богів. Насправді, то не була помста богів, але виправдане усім по­переднім життям Сізіфа покарання. Отже, і в цій, найабсурднішій ситуації, Сізіф продовжує сам творити свою долю, сповна відчуваючи тягар відповідальності: «Віднині кожен відламок цього каменю, кожен спалах руди цієї сповитовї мороком гори вже самі творять світ. Самої боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби сповнити вщерть людське сер­це. Треба уявляти Сізіфа щасливим» ²⁸.

Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічного завершення розпочатий просвітниками рух до звільнення людини, а з іншого — демонструє, що свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною.

До течій сучасної філософії, у яких спеціально розглядалися проблемою лю­дини і запропонували власні оригінальні концептуальні бачення, належать також філософська антро­пологія (у спеціальному значенні терміна) й персоналізм.

Філософська антропологія — це течія, яка виникла у 20-х роках XX ст., тобто приблизно тоді ж, коли й екзистен­ціалізм, і подібно до останнього пов'язаний ідейною наступ­ністю з «філософією життя». Засновниками і представника­ми філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен та інші. Це вчення прагнуло до цілісного осяг­нення людини в усій специфіці її буття, її місця в Космосі, поєднуючи при цьому філософський підхід із конкретно-науковим. Проголошена М. Шелером програма цілісного вивчення людини залишалася нереалізованою. З самого початку філософська антропологія розпалася на ряд течій, кожна з яких виділяла яку-небудь одну із специфічних особливостей і властивостей людини — біологічну, психіч­ну, культурну, релігійну тощо.

Персоналізм можна віднести до релігійно-антропологічних учень кінця ХІХ-ХХ ст.

Персоналізм

Серед авторів персоналістичних концепцій — американці У. Хокінг, Е. Брайтмен, Р. Т. Флюеллінг, французи Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Недонсель, П. Рікьор, росіяни М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лоський та інші.

Основна категорія цієї філософії — «персона», «осо­бистість», яка визнається первинною стосовно матеріально­го буття. Світ уявляється як сукупність «персон», що нага­дує монадологію Ляйбніца. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа людини співвіднесена з вищою осо­бою — Богом-творцем. Особа (особистість) виявляє себе не тільки в пізнанні, а насамперед у вільному самовизначенні, в активній творчій діяльності, зокрема митців у мистецтві, до якого в персоналізмі особливий інтерес.