Файл: 018_endern_standarti_suchasno_osv_ti._Zb_rka_rekomendats_y._Chastina_2_2011_.pdf

237

Сторожук Олена В’ячеславівна, заступник директора з навчальновиховної роботи загальноосвітньої школи І–ІІІ ступеня села Брани Горохівського району, Волинської області

Тема уроку: «Міф як основа та джерело сюжетів, тем, образів і мотивів літератури. Міфічно-релігійні образи: ґендерний аспект»

Мета уроку: розширити та поглибити учнівське розуміння міфу як особливої стадії в розвитку художнього пізнання людиною дійсності, здійснити огляд культурологічних концепцій шкіл, які вивчали міф протягом останніх років, виділити ґендерні особливості міфічних образів та специфіку їх взаємодії; сприяти вихованню в учнів розуміння призначення людини, її ґендерної рівності.

Обладнання: логічні схеми, мультимедійна презентація, учнівські малюнки до окремих епізодів міфів.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності. Учитель читає поезію (слайд № 1).

Що таке жінка? Краса і кохання,

Перший наш подих і подих останній. Це материнська турбота і ласка, Це на добраніч розказана казка, Це невблаганність, примхливість

і ніжність, Спокій і мудрість, терпіння

й чарівність.

Це аромат невідомої квітки. Несамовитість, шаленство, зухвалість,

Звабливість, грація

і досконалість

Прадавня проблема стосунків жінок і чоловіків у суспільстві наразі набула особливої гостроти, оскільки в світі активізують боротьбу за ствердження демократичних норм і принципів. У цьому контексті ґендерне партнерство (рівні відносини статей) та ґендерна

239

Міфологічні уявлення виникли на ранньому етапі розвитку людського суспільства. Як бачили навколишній світ в античності?

Учні створюють світоглядну модель античності.

Світоглядна модель міфопоетічного періоду та античності

Земний світ

Підземній світ

Лекція вчителя

Очевидна або ж прихована наявність міфологічних елементів (образів, сюжетів, мотивів тощо) у мистецьких творах різних націй та епох є такою ж постійною, як є неперервною увага науковців до феномену міфу. Теоретичне осмислення міфології породило величезну кількість філософських, антропологічних, психологічних, соціологічних, лінгвістичних, літературознавчих концепцій і теорій, чимало з яких є актуальними й перспективними.

Інтерес до міфів посилився в епоху Відродження. Гуманісти трактували міфологію як втілення прагнень і пристрастей людини в її розвитку. Вони підтримували античну традицію алегоричного тлумачення міфу.

XVIII сторіччя продемонструвало приклади неоднозначних підходів до вивчення міфів. З одного боку, з’являються перші спроби порівняння та системного осмислення міфології: «Звичаї американських дикунів у порівнянні зі звичаями давніх часів» Ж. В. Лафіто (1724 р.), «Основи нової науки» Дж. Віко (1725 р.). З іншого боку, просвітники (Вольтер, Ш. Монтеск’є, Д. Дідро) демонструють зневажливе ставлення до міфу як до чогось примітивного, що виникло внаслідок невігластва, ошукування, забобонів, чогось такого, що втратило свою актуальність.

Німецький філософ І. Г. Гердер убачав у міфології багате джерело мудрості й поезії. Саме цей учений у своїх поглядах на міф продемонстрував перехід від Просвітництва до романтизму.

Епоха романтизму створила філософію міфу як завершену й цілісну систему поглядів,

утвердила інтерес до етнонаціональної (поганської), християнської, античної, орієнталь-

240 Ґендерні стандарти сучасної освіти

ної міфології. Одним із перших мислителів цієї доби, хто поставився до міфології як до предмета наукового пізнання, був німецький філософ Ф. Шеллінг. Учений заперечив трактування міфу як примітивної, атавістичної форми людської свідомості. Він запропонував власну концепцію: історичний розвиток народів можна пояснювати з позицій міфології, бо саме міфологія допомагає зрозуміти душу народу, його історичну долю. Вона як «свідомість народу-індивіда», що виокремлює його з-поміж інших, дозволяє встановити його самототожність.

На початку XIX сторіччя в Німеччині під назвою «міфологічна школа» виник напрям у фольклористиці та літературознавстві, котрий спирався на естетику Ф. Шеллінга та братів Шлегелів. Відомими представниками міфологічної школи були брати Вільгельм та Якоб Грімм. Продовжуючи традиції Ф. Шеллінга, вони представили міф не лише як найдавнішу форму людської творчості, а й як один з найяскравіших проявів національного духу. У праці «Німецька міфологія» (1835 р.) Я. Грімм підносить роль національної міфології, при цьому не забуваючи про її типологічну близькість до міфологій інших народів світу. В Україні впливу міфологічної школи зазнали М. Костомаров («Славянская мифология», 1847 р.), Я. Головацький («Очерк славянского баснословия или мифологии», 1860 р.), І. Нечуй-Левицький («Світогляд українського народу», 1876 р.). М. Костомаров і Я. Головацький дослідили основні аспекти язичницьких вірувань, подали імена поганських богів, описали ворожбитство, віщування, народні свята.

Користувався досвідом міфологічної школи й О. Потебня. Він визнав міф одним із ключових понять розвитку словесної творчості. Міфічне мислення, на думку О. Потебні, є джерелом наукового пізнання, тимчасом як неміфічне – лише суб’єктивним засобом пізнання. Що давніше мислення, то воно апріорніше. Оскільки головним знаряддям міфічного мислення є мова, то і значення останньої вчений вважав неоціненним. Таким чином, О. Потебня заперечував відому теорію Макса Мюллера про міфологію як «хворобу мови», згідно з якою міф уважали побічним продуктом розвитку мови, своєрідною недугою людського духу, причини якої полягають у роздвоєності мови на сутнісну (предметну) та метафоричну.

У другій половині XIX та на початку XX століття створюють позитивістські доктрини міфу. У першій половині XX сторіччя питання походження міфу досліджували представники психоаналітичної школи, заснованої З. Фрейдом.

Генезу міфів австрійський учений тісно пов’язував зі снами та афективними станами. Аналізуючи клінічний досвід, З. Фрейд зауважив символічний характер людських сновидінь. Міф для вченого – крок, що дозволяє індивідууму викристалізуватися з натовпу, заявити власне Его. Методологію З. Фрейда поглибив, надавши їй універсального змісту, його учень і послідовник К. Г. Юнг. Пов’язуючи міфи з підсвідомим, він звів загальний характер людської фантазії до колективних підсвідомих символів – архетипів, що є пер-

винними образами уявлень про світ і основами, які організують та структурують свідо-

мість.

Психологічна інтерпретація міфу утвердила думку про здатність прадавніх форм культури відроджуватися в кожному людському індивідуумі.

Специфіку міфологічного мислення досліджував німецький філософ Ернст Кассірер. Саме він заклав основи символічної теорії міфу, котра виявилася альтернативою психоаналізу. У тритомній праці «Філософія символічних форм» (1923–1929 рр.) основною кате-

241

горією людської культури визнано символ. Людину як родову істоту визначає саме схильність до мислення символами, тож історія культури – це історія символічних форм.

Міф не відображає, але створює альтернативний простір – буття в символі. Отже, міфічне буття не можна визнати похідним, воно самодостатнє й цілком здатне змагатися з тим, що називають об’єктивним світом.

Французький антрополог Клод Леві-Строс започаткував структуралістську теорію міфу. Сукупність опозиційних комбінацій-структур учений уважав номінальним матеріалом для творення міфів. Проте з цієї сукупності лише незначна частка матеріалу користується попитом. Відбираючи потрібне, людина створює нові опозиції, трансформуючи наявну знакову систему. Цей принцип бриколажу К. Леві-Строса дедалі частіше визнають основоположним у сучасній культурі.

Американська порівняльно-міфологічна школа (Дж. Кемпбелл, М. Еліаде), започаткована в 40–60-ті рр. XX ст., узагальнила й систематизувала досвід попередників про універсальність та сакральність міфу, мобільність міфологічного мислення, символічну форму міфу, його основні функції.

Неабияким досягненням критики вважають працю Нортропа Фрая «Анатомія критики» (1957 р.). Учений спробував сформулювати єдиний «координаційний принцип», що дав змогу по-новому осмислити історію світової літератури, адекватно її систематизувати – від найдавніших часів до модернізму. Н. Фрай не ігнорує індивідуальне в поетиці. Саме індивідуальна структура, якою є твір, містить прагнення до комунікації. Письменник, шукаючи стабільних структур, без користування якими він не може стати учасником літературної комунікації, удається до випробуваних архетипів – міфів. Міф, на думку вченого, завжди становив і надалі становить інтегральний елемент літератури. Він забезпечує кодовий сенс літературному творові, але не обмежує письменника в індивідуальній модуляції «першообразу». Таким чином, уся література може бути визнана зреконструйованою, тобто зміщеною міфологією. Саме в площині такого «зміщування» треба шукати ознаки оригінальності художнього творіння.

Українське міфознавство теж має свою історію і своїх відомих дослідників. Окрім М. Костомарова, О. Потебні, Я. Головацького, І. Нечуя-Левицького, серед тих, хто вивчав окремі аспекти міфологічного світогляду, жанри фольклору з міфологічними елементами, можна назвати А. Свидницького, В. Гнатюка, І. Франка, В. Дашкевича, Ф. Колессу та ін.

Наприкінці XX ст. в українському літературознавстві з’явилися праці Г. Грабовича, О. Забужко, В. Нарівської, Т. Мейзерської та ін., виконані із застосуванням архетипної критики. Ці дослідження засвідчили продуктивність міфокритики в розробці нової концепції української літератури.

На основі вказаних праць, теорій і методів розглядають закладені у всіх міфологі-

ях світу ґендерні параметри архетипної образності.

Якою ж була давня людина?

Робота з підручником. Опрацювання статті підручника «Людина та її світ у

давніх літературах» (учні самостійно читають і складають ланцюжок запитань одне

до одного).