Файл: Філософія підручник.doc

Сучасній історіософії 1990-2000-х рр. залишається пере­осмислення наявних історіософських концепцій відповідно до новітніх теоретико-методологічний орієнтацій, зокре­ма позбавлення «націоцентризму», надмірної соціальної зорієнтованості, зайвої модернізації багатьох прояснень.

Контрольні запитання

1. Назвіть засадничі риси та основні етапи розвитку української філософської думки? 2. Поясність, який сенс покладено у виз­начення «українська філософська культура»? 3. У чому полягає схожість та відмінність філософської культури Давньої Русі та західноєвропейського середньовічного суспільства у визначенні місця людини у світі та сенсу її життя? 4. У чому полягало протиріччя у сприйнятті гуманістичних і реформаційних ідей в Україні? 5. Яке значення для розвитку української філософської думки мала Києво-Могилянська академія? 6. Які особливості життя і вчення Григорія Сковороди дали йому змогу казати: «Світ мене ловив, але гак і не спіймав»? 7. Назвіть основні центри і досягнення класичної української філософії? 8. У чому полягала концепція «азіатського ренесансу» Миколи Хвильового? 9. У чому полягала принципова новизна школи «логіки наукового пізнання» порівняно з настанова­ми діалектичного та історичного матеріалізму? 10. Які особливості га основні підходи до осмислення української національної ідеї в діаспорі в 1920-1980-ті рр. ви можете назвати? 11. У чому полягає підхід до дослідження історії української філософії, започаткований Д. Чижевським і продовжений школою В. Горського? 12. Що таке українська історіософія? 13. Назвіть основні риси української історісофії? 14. Визначте, коли починає формуватися українська історіософія і коли вона досягає найвищого щабля свого розвитку? 15. Яке суспільно-політичне значення, на ваш погляд, можуть мати історіософські студії в наш час?

Тема 7. Сучасна світова філософія

План викладу

• Особливості сучасної світової філософії

• «Філософія підозри» (Ф. Ніцше, 3. Фройд)

• Екзистенціально-антропологічні напрями

• Позитивізм та його різновиди

• Ситуація Постмодерну у філософії

Ключові поняття й терміни: верифікація, герменевтика, деконструкція, екзистенціалізм, еклектика, лібідо, парадигма, пер­соналізм, позитивізм, постмодерн, прагматизм, психоаналіз, суб­лімація, «філософія життя».

Зміни в людській цивілізації

7.1. Особливості сучасної світової філософії

Західна філософія XX ст. постає перед нами вже зовсім в іншому вигляді, з прин­ципово іншим способом філософування, з якісно іншими підходами до ключових онтологічних, гно­сеологічних, антропологічних і філософсько-історичних проблем, ніж у класичній західній філософській традиції, що мала за основу античну філософію.

Філософія постала перед необхідністю глибинно переос­мислити свою головну проблему — взаємини людини і світу, відтак, і власну теоретичну спадщину. Адже за останні два століття людська цивілізація змінилась значно більше, ніж за усі попередні століття свого існування. До того ж основні тенденції її подальшого розвитку вирізняються виключною суперечливістю. Дійсно, людство пережило дві страшні сві­тові війни, які механізували винищення мільйонів людей, та панування десятків тоталітарних режимів у різних країнах, заснованих на повному контролю за всіми проявами люд­ської життєдіяльності. Водночас як найважливіший стан­дарт людського співжиття повсюдно проголошується де­мократичний політичний устрій, громадянське суспільство і повага до прав людини, толерантне ставлення до всіх без винятку релігій і культур. Після завершення бойових дій у Лівані влітку 2006 року з цієї країни — як прояв людського гуманізму — вивезено кілька сотень домашніх тварин, які залишилися без хазяїв, аби вони знайшли нових господарів у Сполучених Штатах.

Триває науково-технічна й інформаційна революція, за­вдяки яким розширюються величезні перспективи освоєн­ня земної і космічної природи. Але разом з тим тільки зрос­тають грізні небезпеки — екологічні катастрофи і навіть (у гіршому варіанті) самознищення людства.

На цьому тлі сучасна західна філософія підмовляється від фундаментальної єд­ності буття і мислення, відповідності фі­лософських уявлень про світ самому світу. Відтепер світ вважається не єдністю багатоманітності, в якій над усіма речами, явищами і процесами панує певна абсолютна пер­шооснова, відкрита людському розумові, а багатоманітною єдністю всіх предметів, явищ і процесів у природі та куль­турі як матеріальних, так і духовних, єдністю в тому значен­ні, що для кожного з нас вони виявляються однаковою мірою реальними.

Раціональне пізнання світу стає не аб­солютним, націленим на отримання про нього достовірного знання, дійсного для всіх, завжди і скрізь, а відносним, яке до будь-якої інформації про світ прикладає цілу,серію умов можливості. Утім, вод­ночас як особливий розділ філософського знання утворила­ся філософія науки, представлена різними позитивістськи­ми напрямами. Вона ставила перед собою завдання навіть її умовах релятивізації пізнавальної діяльності з'ясовувати шляхи, можливості і способи достовірного пізнання, без чого неможливий подальший розвиток суспільства.

Основним засобом пізнання світу оголошується не людська свідомість і мислення, а мова, що раніше виступала лише способом фіксації даних, здобутих абстрактно- логічним шляхом. Основним пізнавальним прийомом для сучасної західної філософії стає з'ясування спроможності тих або інших мовних висловів і встановлення їх значен­ня за допомогою герменевтики. На відміну від класичної філософії, заснованої на поясненні, що зводило невідоме до відомого за правилами логічного міркування, герменевтика спирається на інтерпретацію, розшифровку значення, при­хованого за очевидним сенсом.

Значно посилюється інтерес до людини. Сам фокус філософського умогляду пере­міщується з об'єктивного світу на необме­жені самовираження суб'єкта та різноманітні суб'єктивні вияви людського «Я». У зв'язку з цим у практиці західної філософії XX ст. необхідним елементом філософського до­слідження будь-якої проблеми стає виявлення в ній потреб і запитів людини. Про саму ж людину можна сказати тільки те, що вона втрачає будь-яку конкретну сутність, яку з різ­них точок зору намагалися розшукати мислителі з давніх часів. Відтепер людина є не такою, якою вона здається, а здається не такою,-якою вона є насправді. Одна й та сама людина відповідно до конкретної ситуації може виявляти себе з найнесподіваніших сторін. Причому вона сама не знає, як чинитиме у тій чи іншій ситуації.

Відповідно складається ситуація маргіналізації філософії. Остання принци­пово відмовляється від цілісного система­тизованого погляду на світ на користь роздумів із будь - якого приводу. Іноді такий привід може призвести до широ­ких узагальнень, іноді все обмежується випадковими заува­женнями. Приклад маргіналізаційного філософування подає особисто директор Інституту філософії НАН України, який часто виступає з філософськими роздумами у різних науково-популярних і публіцистичних передачах (навіть у «Сніданку» на «Один плюс один»).

Сама філософія подрібнюється не тільки на розділи, але й на окремі напрями, школи і течії, кожна з яких самодостат­ньо займається певними розробками. Разом з тим проблем­не поле сучасного філософування значно розширюється, вчених цікавлять не тільки традиційні проблеми буття, сві­домості, людини, але й питання влади, сексу, ірраціональ­ності, способи маніпуляції життям і свідомістю тощо.

7.2. «Філософія підозри» (ф. Ніцше, 3. Фройд)

Звичайна річ, що новий вигдяд філософії склався не відразу. Величезну роль у переході від класичної до су­часної західноєвропейської філософії відіграли мислителі

• ст. Серед них виділяють творчість К. Маркса, Ф. Ніцше, 3. Фройда. Цих мислителів зазвичай об'єднують під назвою «філософи підозри» — за те, що вони спромоглися піддати, сумніву основоположні постулати філософії Нового часу²⁵.

Для знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900) першочер­гове значення мало не абстрактне надіндивідуальне буття, а саме життя — як потік невловних для розуму миттєвостей Існування. Звідси походить назва його філософіської систе­ми — «філософія життя».

Замолоду Ніцше дуже захоплювався глибоким і пе­симістичним ученням видатного мислителя Артура Шопенгауера (1786-1861). Це вчення про сліпе панування ірраціональної світової волі, про вроджену порочність лю­дини. З роками, коли Ніцше сформувався як самостійний філософ, він багато в чому заперечив Шопенгауера, але ба­гато хто вважає, що насправді Ніцше так і залишився учнем Шопенгауера, хай і надзвичайно талановитим.

Ф. Ніцше закінчив своє життя у психіатричній лікарні: його розум потьмарився після апоплексичного удару. Дехто й досі вважає його пророком фашизму — це був улюблений філософ Адольфа Гітлера. Але Ніцше тільки висловив певні тенденції в духовному житті Європи, які через кілька деся­тиліть стали очевидними для всіх. Але від другої половини ХХ ст. у західному світі розпочалися процеси відродження духовності та релігійності. На цьому тлі виник навіть ви­слів: «Ніцше помер. Бог».

Найвідоміші твори Фрідріха Ніцше — «По той бік добра і зла», «Так казав Заратустра», «Антихрист», «Генеалогія моралі».

Ніцше стверджував, що сучасна йому єв­ропейська цивілізація перебуває у ситуа-

«Смерть Бога»

ції «смерті Бога». Люди дедалі менше орієнтуються на цін­ності, проголошені християнською релігією, більше не вірять у те, що світом правлять істина, добро й краса. «Убив­цею Бога» стала сама людина, яка прилюдно демонструє прихильність до релігії, відвідує церкву й не забуває прина­гідно молитися, а в житті майже завжди поводиться амо­рально. Ф. Ніцше бачив завдання європейської культури якраз у тому, щоби покласти край такому лицемірству. Для цього потрібна переоцінка цінностей. Дане радикальне гас­ло у Ф. Ніцше означало, що настав час не часткових пере­творень, а радикальних сумнівів у «цінності» тих вищих «цінностей» (Істина, Добро, Краса), які складали духовний підмурівок європейської цивілізації.