Файл: Філософія підручник.doc

Зовсім відмінними виглядають погляди неортодоксальних шкіл індійської філософії, зокрема червака -локаята.

Її представники стверджували, що матеріальний світ існує реально. Він складається з кількох матеріальних елементів: води, вогню, повітря, землі. Світ пізнається органами чуття. Наші чуття сприймають світ таким, яким він є насправді. Отже людина поставала смертною істотою, єдиною метою життя якої проголошувалися чуттєві насолоди.

Інші неортодоксальні школи, зокрема буддизм, більше ві­домі як релігійні системі, тому будуть розглядатися в II мо­дулі «Релігієзнавство».

Перші давньокитайські філософські ідеї, які дійшли до нас, датуються VII ст. до н. е. Робити такі припущення доз­воляють давньокитайські трактати «І-цзін» («Книга змін»), «Ші-цзін» («Книга пісень»), «Шу-цзін» («Книга історії») тощо. Відносної зрілості й виразності філософські вчення Китаю набувають у УІ-У ст. до н. е.

Основна ідея давньокитайської філософії — ідея Дао. Дао — це спосіб функціо­нування Всесвіту як живого організму, що приходить на зміну первісному Хаосу. У цьому Всесвіті можна виділити:

■ Небо як ідеальний образ чотирьох великих цінностей світу — жень, синь, і та лі, що вкривають кожну людину, подібно до того, як небо вкриває землю;

• землю — власне матеріальну підвалину світу, що також складається з чотирьох елементів, але вже матеріальних: де­рева, води, металу і вогню;

• Піднебесну — серединний світ, у якому живе людина, соціальне середовище її буття. Причому для китайців Під­небесну уособлювала виключно їхня рідна країна, тоді як усі інші народи світу сприймалися як дикуни.

Вічний енергетичний потік Ян-Інь — відповідно чолові­че і жіноче начала — пронизує Всесвіт, оживляє його, на­дає йому руху. Ян-Інь — немовби два полюси магніту, між якими утворюється поле Дао. Однак само по собі Дао не гармонізує Всесвіту — воно тільки спричиняє нескінчен­ні взаємні перетворення речей, нескінченні черги подій у житті окремих людей і цивілізації в цілому. У кінцевому результаті світ постає незавершеним і дисгармонійним. Тож головне призначення китайської філософії — її «рес­тавраційний» характер: ідеться про прагнення зрозуміти, осмислити розмаїття світу і людських доль, щоб свідомими зусиллями привнести у світ порядок, примусити кожну лю­дину і кожну річ виконувати належну їй партію у великій симфонії космічної музики. Роль «диригента» покликаний грати філософ.

Однак згоди щодо шляхів досягнення цієї мети у китай­ській філософії не було. Два основні її напрями — даосизм і конфуціанство.

Засновником даосизму уважається напівлегендарна постать Лао-цзи (друга пол. VІ - перша пол. V ст. до н. е.). Його погляди було викладено в трактаті «Дао де пзін» (IV-1II ст. до н. е.), що у вільному перекладі означає «Книга про Шлях і Чесноту». У добу укла­дання цієї книги працював інший видатний представник цьо­го напряму китайської філософії мислитель Чжуан-чжоу.

Даоси вважали, що істинне Дао визначально наявне в нашому світу. Парадокс якраз полягає в тому, що, намага­ючись його досягти, ми у своїх шляхетних намірах тільки віддаляємося від нього. Тому основні ідеї даосизму зводи­лися до двох основних принципів — природності та недіяння, додержання яких мало наблизити людину до справжньої сутності Всесвіту.

• Природність розумілася як відповідність діяльності людини до природного стану речей як найповнішого втілення гармонії Дао. Приміром, найкращий правитель — той, про якого відомо тільки те, що він існує: як відсутність правителя, так і його управлінські дії, на думку даосів, є по­рушенням порядку Дао (Дао де цзін, гл. 17).

• Недіяння — заборона вчиняти будь-які дії, здатні порушити наявну в природі гармонію Дао. Взірцем природ­ності й недіяння вважався сам Лао-цзи, який за легендами 80 років провів в утробі матері й народився вже старим і вельми мудрим.

Через декілька століть даосизм із філософського вчення почав поступово перетворюватися на релігію, яка доіснувала в Китаї до XX ст. Її розглядатимемо детальніше в модулі II « Релігієзнавство».

Останніми десятиліттями в розвинених країнах, а судячи з повідомлень ЗМІ, віднедавна й в Україні, шириться рух екопоселегщів. Молоді та старі, поодинці й подружніми па­рами люди покидають великі міста, оселяються в мальов­ничій сільській місцині й намагаються позбутися всіх атри­бутів «цивілізованого» способу життя. Наслідуючи певною мірою принцип лаоської «природності», вони вважають себе щасливими, хоча зрозуміло, що панацеєю, тобто універсаль­ним лікувальним засобом, від проблем сучасного суспільс­тва такий підхід не буде.

Значно більшого поширення і впливу в Китаї, а також популярності в інших краї-

Конфуціанство

нах набуло конфуціанство. Його засновником був Кун-цзи, на європейський манер — Конфуцій (551-479 рр. до н. е), натхненник трактату «Лунь-юй» («Бесіди та висловлюван­ня»), записаного його учнями. У цілому ж класичний канон конфуціанства налічує 13 творів, обсяг яких разом з вибра­ними коментарями досягає 40 томів. Але для кожного гра­мотного китайця обов'язковим вважається знання 9 ка­нонічних творів, які утворюють так звані Чотирикнижжя і П'ятикнижжя.

На думку Конфуція та його послідовників, найповніше гармонія Дао втілюється в розумно облаштованому людсь­кому суспільстві, де всі, включно з правителем, дотриму­ються чотирьох великих принципів:

• лі (ритуал). Правильність суспільного устрою забез­печується тим, що кожна людина бездоганно виконує всі дії, зумовлені її соціальним становищем, живе у згоді із су­спільною ієрархією;

• і (обов'язок). Людина повинна зразково виконувати свої родинні та соціальні обов'язки — не через страх пока­рання, а на основі глибокого етичного переконання у необ­хідності цього;

• сінь (взаємність). Необхідно дотримуватися взаємності у виконанні соціальних зобов'язань;

• жень (шанобливість, людинолюбство). Відносини між людьми в гармонійному суспільстві мають будуватися на повазі до старших з боку молодших, на добровільному під­порядкуванні нижчих верств вищим. Через це вже згаданий М. Вебер називав китайське людинолюбство «філософією пристосування до світу».

Розробляючи теорію держави, Конфуцій оперував також принципом сяо — уподібнення держави до родини: прави­тель виконував функції батька, а підданці були слухняними дітьми, якими він опікувався. Зразком такого устрою, гід­ним наслідування, Конфуцій вважав монархію. Не дивно, що поступово вчення Конфуція розповсюдилося по всьому Китаю. Позаяк у певні історичні періоди воно піддавалося жорстоким переслідуванням, від II ст. до н. е. конфуціан­ство почало зводитися в ранг офіційної ідеології і залиша­лося нею — незважаючи на численні злети і падіння — до революційних подій 1913 р. Найбільшого свого впливу воно досягло наприкінці XVII сг. Тому особистість Конфуція, міс­ця, пов'язані з його життям і діяльністю, вважаються в Китаї священними.

Від 1980-х рр. у Китаї були розпочаті ліберально-ринкові економічні реформи. Вони більш-менш у гармонійно-конфуціанському дусі співіснують з консервативним комуністичним ладом країни, який забезпечує політичну стабільність і жорстко контролює всі соціальні процеси. Завдяки цьому за 25 років китайська економіка ввійшла в трійку світових лідерів, а пересічним китайцям обіцяно вже до 2025 року «середньозаможне суспільство». Дещо схожий досвід мав і Радянський Союз, коли у 1920-х рр. намагав­ся проводити нову економічну політику (НЕП). Але через конфлікт із диктаторським більшовицьким режимом його було вже за декілька років згорнуто на користь неефектив­ної планової економічної моделі.

Виходить, що і даосизм, і конфуціанство легковажили однобічністю: даосизм віддавав перевагу природним чин­никам, а конфуціанство — соціальним. Натомість антична філософія обстоювала принцип гармонійного поєднання природного з соціальним.

2.3.Філософія античного світу

В античній філософії поєднується фі­лософська думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму — від VI ст. до н. е. до VI ст. н. е.

У Європі панує думка, що саме антична філософія є коли­скою європейського мислення, джерелом усієї європейської філософської культури. Утім, відомий німецький мислитель XX ст. О. ПІпенґлер уважав інакше: на його погляд, європейці не спадкоємці античності, а лише її шанувальники.

У розвитку античної філософії традиційно виділяють такі основні етапи:

• етап (до V ст. до н. е.) — досократівський. Найяскравіші представники — мислителі Мілетської та Елейської шкіл, Піфагор, Геракліт, давньогрецькі атомісти;

• етап (V—VI ст. до н. е.) — класичний. З ним пов'язана діяльність Сократа, Платона, Арістотеля;

• етап (IV—II ст. до н. е. — VI ст. н. е.) — ел­ліністично-римський. У цей час засновується багато філософських шкіл, серед яких значне місце посідають стої­цизм та скептицизм, поширюється також учення Епікура. Римська філософія здебільшого продовжує традиції грець­кої: вчення Епікура розвиває Лукрецій, вчення стоїків — Сенека, Марк Аврелій, Ціцерон. Набуває поширення неоп­латонізм і містичні культи.

Античні мислителі користувалися іншим (проблемним) способом поділу філософії: «...одні філософи називаються фізиками за вивчення природи; інші — етиками за міркування про вдачі; треті — діалектиками за хитросплетіння мов. Фізика, етика й діалектика — три частини філософії...»¹.

На будь-якому етапі свого розвитку, в процесі вирішення будь-якої проблеми

Космоцентризм

антична філософія являлася космоцентричною. Увесь світ вона називала Космосом, упорядкованою єдністю природи, людей і богів. Своє завдання бачила в тому, щоб проникну­ти розумом у внутрішній лад Космосу і відповідно до здобу­того знання правильно побудувати людське життя, зробити його так само гармонійним і щасливим.

Античний космічний підхід до світу тримався, з одного боку, на аналогії з організацією громадського життя в грецькому полісі — порівняно невеликому місті-державі. Там відносини між людьми базувалися почасти на кревно-родинних зв'язках, почасти — на демократичному правовому регулюванні, так що жителі поліса вважали себе однією великою й дружною родиною. З іншого боку, космічний погляд на світ підтримувався «стихійним ма­теріалізмом» — не позбутими до кінця елементами міфо­логічної свідомості, що змушували переносити на світ ту міру закономірності, яку можна було спостерігати в яви­щах природи: періодичність сходу й заходу сонця, зміни дня й ночі, пір року.