Файл: Опорный конспект Социология-1.doc

Вони сформулювали ряд методологічних принципів, на які опирається соціологія6

1. Вимога вилучення із наукового світогляду об’єктивних знань (знання про дійсність).

2. Соціологія повинна з’ясовувати причини подій, не вдаючись до наукових прогнозів.

3. Соціологія повинна підпорядковуватись правилам логіки і загальнолюдським цінностям.

4. В інтелектуальній діяльності треба поєднувати емпіричні дані із загальнолюдськими цінностями.

5. Зміна ціннісних переваг соціологів залежить від епохи.

М. Вебер займався політичною та економічною соціологією, в якій розглядав поведінку людини в суспільстві. Г. Зіммель займався питаннями духовної еволюції.

4. Розвиток західної соціології в хх ст.

На початку ХХ ст. в зв’язку із соціальними потрясіннями в Європі центр соціології переміщується в США. Соціологія стає університетською наукою.

В 1892 році відкрита перша в світі кафедра соціології та соціологічний факультет в Чікагському університеті.

Соціологія в США спочатку формувалась як університетська, а потім як прикладна наука. Вона розглядалась як важливий інструмент подолання конфліктів, забезпечувала соціальну стабільність в суспільстві, визначала кращі форми управління суспільством.

Основні школи:

Феноменологічна школа – це школа, яка розглядала суспільство як взаємодію індивідів, міжособистісні стосунки.

Технологічна (технократична) школа – в основі суспільних відносин є технологічні і науково-технічні відносини.

Франкфуртська школа ( представники Адорно, Фром, Хоркхаймер) – вивчали проблему відчуження в суспільстві, виступали проти насильства, експлуатації, за свободу особистості, розробили ідею індустріального суспільства.

Конфліктологічна школа (представники Міллю, Козер, Дарендорф) – основою стало вивчення конфліктів в суспільстві.

Школа структурного функціоналізму (представники Парсонс, Мер тон) – досліджували елементи соціальної взаємодії, соціальну структуру суспільства, місце цих елементів, значення, функції, їх систему.

Парсонс вивчав взаємодію між людьми, економічну, політичну сферу

, мораль, право, звичаї, вірування, сімю.

Мертон вивчав соціальну структуру суспільства, міжособистісні відносини, поведінку людей, конфлікти та їх подолання.

Індустріальна соціологія (представник Мейо (провів хотторнські експерименти)). Вивчає соціальні проблеми на виробництві та трудових колективах, в галузі економіки.

У 80-90 роках ХХ ст.. у світі відбулось багато змін: науково-технічна революція, поява нового індустріального суспільства, зміна характеру праці від фізичної до інтелектуальної, поява нових цінностей і мотивації поведінки людей.

В соціології спостерігається два процеси:

1. Створення нових теорій в соціології.

2. Створення широкої мережі прикладної соціології.

Отже, основною проблемою сучасної західної соціології є проблема подолання негативних явищ і конфліктів у всіх сферах життя суспільства.

5. Історія соціологічної думки в Україні.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі.

Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у і 111З—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на приведене життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.

Головна ідея „Повісті минулих літ” полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

В творах „Слово о полку Ігоревім”, „Слово про закон і благодать” Іларіона, „Руська правда” та ін.. розглядались суспільні проблеми.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вваясав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя, споріднену працю.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути.

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.

Українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Тодішні дослідження здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, слабо були заряджені на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визначальна риса соціологічної думки в Україні — тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями.

Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціальнокультурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами.

Найвідоміші українські діячі, що розвивали соціологію в к. Х1Х ст.:

С. Подолинський, М. Драгоманов, М. Ковалевський, В Антонович, М. Грушевський, М. Туган-Барановський, В. Липинський.

У другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціологічних проблем. І все ж таки у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Складався та оформлювався власне соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін.

У радянські часи тоталітарна система та ідеологія не давали можливості розвивати вітчизняну соціологію.

З отриманням незалежності України почався новий етап розвитку української соціології.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.