Файл: ҐЕНДЕРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ.pdf

РОЗДІЛ 2

2.6. Нові репродуктивні технології у ґендерному контексті

Розвиток сучасних репродуктивних технологій супроводжується підсиленням соціальних ризиків й підсиленням зовнішнього тиску на процеси прийняття рішення про народження дитини і у цьому контексті, беззаперечно, торкається ґендерних проблем. Більше того, один із засновників методики передімплантаційної генодіагностики (ПГД) Юрій Верлінський в одному із своїх останніх інтерв’ю зазначив, що «…у ХХІ столітті методика екстракорпорального опліднення й ПГД стануть звичною практикою розмноження людини, витіснивши усі інші емоційні й етичні аспекти у сферу задоволення й розваг» [11, с. 236].

Події розгортаються так, що найбільш приваблива з перспектив, що турбують людство, – використання біотехнології в прагненні до «досконалості» як тілесної, так й інтелектуальної – стає джерелом значного суспільного занепокоєння щодо майбутнього існування самої людини як виду.

Цікаво, що у давньогрецькій міфології слово «антропос» має два значення. Одне з них – людина, що поєднує у собі чоловічу та жіночу сутності. Друге – це ім’я однієї з мойр – богинь, які визначають усе життя людини. Якщо Лахесіс (Дарувальниця) визначає долю людини, Клото (Прядильниця) пряде нитку людського життя, то Атропос (Невідворотна) перетинає нитку, коли настає хвилина смерті. Чому так? Чи не прочитуються тут певні застереження людині? Епоха нових репродуктивних технологій поставила перед людством ці питання вже не в міфологічному, а в конкретно-життєвому сенсі. Теми «людина у ролі Бога» й «постлюдське майбутнє» торкаються цілей і задач не тільки біомедицини, але природи й змісту людського процвітання. Не є винятком і ґендерні проблеми, що виникають у сфері біологічної репродуктивності людини.

Контроль народжуваності є одним із найважливіших питань, характерних для всіх рухів жінок за рівність. Значна кількість феміністських досліджень присвячена боротьбі, яку жінки вели проти привласнення медичних знань і практик чоловіками.

Сьогодні рішучим є також бажання чоловіків заявити про свої репродуктивні права. У статті «Профспілка донорів сперми», що розміщена на сайті часопису «Чоловічий альманах», анонімний автор з тугою (або з досадою) констатує: «Демонструючи величезні вимоги до чоловіка, суспільство перестало що-небудь вимагати від жінки. Право розпоряджатися своєю народженою або ненародженою дитиною – стало невід’ємним правом жінки, істотною частиною загальних жіночих прав, але найпарадоксальніший цинізм полягає в тому, що і на початку 21 століття мало кому приходить в голову, що такі ж права можуть бути – і повинні бути! – у чоловіка рівною мірою, як і у жінки» [7]. Аналогічні

РОЗДІЛ 2

Архітектори «високого модернізму», подібні Корбюзьє, вважали, що зможуть здійснити трансформацію соціального життя, трансформуючи архітектурний простір, сподіваючись таким чином знайти заміну політичній революції. Постмодернізм у цілому створює свій радикалізм в еклектиці, стверджуючи, що будівля (як і вся архітектура) слугує яскравим візуальним доказом валідності постмодерної теорії. Плюралізм, «множинна відмінність» – нова надія постсучасності, але проблема в тому, що спроба реалізувати її за допомогою електронної симуляції – всього-на-всього ілюзія. Модернізм в архітектурі намагався змінити світ капіталізму за допомогою утопічної чистоти своїх скляних веж. Постмодернізм, по суті, продовжує використовувати технічні прийоми модерну, є лише одне нововведення – комп’ютерні технології, що створюють цю саму «множинну відмінність».

Як зазначають учені, остання чверть сторіччя унікальна в одному відношенні: вона відзначена повною відсутністю оригінальності та новизни. Усі ресурси нововведень зведені до репродукції. Все, що здається нам новим: кіберпростір віртуальної дійсності і навіть постмодерна космологія, – все паразитує на оригінальності відкриттів минулого, на вже прожитій «реальності». Чи означає це, що нами керує якась біологічно детермінована воля, що змушує нас відмовлятися від культурних здобутків і досягнень минулого через причину, яку ми не можемо осягнути? Увесь постмодерн, як вважають багато вчених, з якими не можна не погодитися, відверто залежить від репродукції: створюється певна «гра» з фабрикацією свого роду знання, яке здається розширеним і відкритим завдяки інформаційним технологіям; насправді ж знання стає все більше і більше індустріально контрольованим. І коли Ліотар замінює традиційно освічену «людину пізнаваючу» на «споживача знання», то він, по суті, визнає те, що цей новий «споживач знання» входить із амнезією в гру обману, де правила вже встановлені.

А тому не можна не погодитися зі словами Т. Адорно: «Протилежність знання не неуцтво, але обман і підробка».

У той же час хотілося б підкреслити: той вид освіти, який «за визначенням» дає університетська наука, як і раніше повинен бути націлений на «людину пізнаваючу», на збільшення і укріплення її свободи вибору за допомогою здобування знань. Безпосередня мета пізнання залишається незмінною – надавати можливість пояснення і таким чином сприяти розумінню.

Пізнання, будучи безкінечним процесом людської життєтворчості, призначене для того, щоб схопити і пояснити суть людського життя у світі, універсумі, Всесвіті. Людина не може не пізнавати, тому що, як сказав той же Теодор Адорно: «Нас спонукає думати саме потреба в мисленні».

РОЗДІЛ 2

ЛІТЕРАТУРА:

1.Лосев А. Эстетика Возрождения / А. Лосев. – М. : Мысль, 1982. – 623 с.

2.Новые направления политической науки. – М. : РАПН, РОССПЭН, 2007. – 344 с.

3.Пшинько А. Познание и рациональность в культуре постмодерна (Опыт

4.Фуко М. Археология знания / М. Фуко. – СПб. : ИЦ «Гуманитарная академия», Университетская книга, 2004. – 416 с.

5.Benhabib S. Epistemologies of Postmodernism : A Rejoinder to Jean-Francois Lyotard/ S. Benhabib // Feminism / Postmodernism. – New York and London : Routledge, 1990. – P. 107 – 132.

6.Bordo S. Feminist Scepticism and the «Maleness» of Philosophy / S. Bordo // The Journal of Philosophy. – № 85 (11). – 1988. – P. 619 – 626.

7.Jencks Ch. Late-Modern Architecture and Other Essays/ Ch. Jencks. – New York : Rizzoli, 1980. – 200 р.

8.Rorty R. Philosophy and the Mirror of Nature / R. Rorty. – Princeton : PrincetonUniversity Press, 1980. – 401 p.

9.Spivak G. In Other Worlds. Essays in Cultiral Politics / G. Spivak. – New York and London : Routledge, 1988. – 309 p.

10.Venturi R. Complexity and Contradiction / R. Venturi. – New York : The Museum of Modern Art, 2002. – 237 p.

In the recent years debates over the nature and character of postmodern knowledge have occupied a special place. Postmodernist architecture is undoubtedly considered as the message of the end of the modern world. It is the architecture that has brought a conceptual shift in many domains of postmodern culture. It is the architecture that since the Middle Ages has been influenced by a set of such symbolic and referential functions as «Reason», «Representation», «History». Modern philosophy began with

«the loss of the world»; modern architecture began with the reconstruction of the abbey basilica of St. Denis in Paris by the Abbot Suger. Suger called his work «opus modernum», inaugurating an immensely influential architectural style which became known as the Gothic. Since the Middle Ages there has been a motivating sense of antagonism between «then» and «now» and historical periods in the West have followed one another in disaffinity with what has gone before. The latter is characteristic of the Western culture in general.

Architecture claims to have a special date for the beginning of postmodernism. According to Ch. Jencks, the deconstruction of a prize-winning complex in St. Luis in 1972 proclaimed the death of the modernism in architecture. Also in 1972 the American architect R. Venturi and other postmodernists proposed a «comic-strip» architecture – eclectic, ambiguous, unpretentious.

РОЗДІЛ 2

проти ґендерних стереотипів. В Україні мемуаристика чи автобіографічна проза як жанр міцно закріпилася за чоловіками. Як тут не пригадати слова Вірджинії Вулф про те, що зазвичай вважається: куди важливішим є текст, у якому йдеться про війну, аніж той, де мова – про переживання жінки у вітальні...

Гасло Ольги Кобилянської, яка писала на переломі ХІХ та ХХ століть, залишається і нині для українських – та й не тільки – письменниць актуальним: «Бути самій собі ціллю».

ЛІТЕРАТУРА:

1.Вулф Вірджинія Власний простір / Вірджинія Вулф. – К. : Альтернативи,

1999. – С. 66.

2. Енциклопедія постмодернізму / [за редакцією Чарлза Е. Вінквіста, Віктора

Н. Тейлора]. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. – С. 234.

3.Мілет К. Сексуальна політика / Кейт Мілет. – К. : Основи, 1998. – С. 231.

4.Павличко С. Фемінізм / С. Павличко. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. – С. 182 – 183.

5.Сиксу Э. Хохот медузы / Э. Сиксу // Введение в ґендерные исследования : [хрестоматия] / Под ред. С. В. Жеребкина. – Харьков, СПб, 2001. – Ч. 2. – С. 812, 803.

6.Сіксу Г. Сміх медузи / Г. Сіксу // Цит. за кн. : Антологія світової літературнокритичної думки ХХ ст. – Львів : Літопис, 1996. – 516 с.

7.Стешин І. Феміністична спрямованість збірки Анжели Партер «Кривава палата» / І. Стешин. –У кн. : Ґендер і культура : збірник статей. – К. : Факт,

2001. – С. 179.

8.Фуко М. Воля до знання / М. Фуко // У кн. : Фуко М. Воля к истине. – М., 1996. – С. 114 – 115.

9.Хорни К. Самоанализ / К. Хорни. – М. : Эксмо-пресс, 2002. – С. 149 ; 230.

10.Magazine Litteraire. – 2002. – № 409, травень. – С. 42.

11.The Unabridged Journals of Sylvia Plath 1950-1962 / Еdited by Karen V. Kukil. Archor Books 2000. – A Division of Random House, Inc. New York.

The process of understanding the real place of the women in society is very popular in this or that way in modern literature nowadays. The intensive process of identity gradually helps to overcome the «fear of gender», affirms the women's «otherness» and authenticity. As a result, a new style of women's writing appears in the modern Ukrainian literature, new narrative strategies. The autobiography in the works of modern Ukrainian female authors – is not just a way of structuring the personal experience. It is also a realized step against the gender stereotypes. Nowadays, the reminiscences and autobiographical fiction as a genre are more typical for men in Ukraine. But today, the female authors overcome these conventional barriers. Such female authors were analyzed in the article as Iryna Zhylenko, Mykhaylyna

Kotsyubyns’ka, Yevgenia Kononenko, Teodoziya Zarivna, Svetlana Yovenko, Nila Zborows’ka, Lyubov Golota, Nina Matvienko, Mariya Matios, Liya Sheva, Nina etc.

РОЗДІЛ 2

українській прозі зумовили ситуацію, коли автобіографічні твори перестають бути прерогативою чоловіків. Це справді симптоматично, оскільки свідчить про освоєння нових просторів тими, хто тривалий час перебуває на маргінальних позиціях у соціумі та культурі. Жінки-автори не просто активно виписують автобіграфічні рефлексії, але й оприлюднюють їх, тим самим долаючи на різних рівнях самоцензуру та патріархальну закритість. У той чи інший спосіб актуалізується процес осмислення жінкою свого реального місця в суспільстві. Інтенсивний процес самоідентифікації поступово сприяє доланню «страху статі», утверджує жіночу «інакшість» та автентичність. Але мова – про тенденцію, однак не про мейнстрім. Та послідовний розвиток жіночого письма призвичаюватиме й читацьке коло, й «офіційну» літературну критику зокрема до того, що вже анахронічно протиставляти жінку як «природне начало» чоловікові – нібито винятковому творцеві культури в усіх вершинних її досягненнях.

Жіночі голоси в українській прозі не звучать в унісон. Ця амбівалентність, відсутність «єдиного обличчя» закономірна. Енергія суперечностей є в кінцевому рахунку конструктивною.

Витворення нового для сучасної української літератури жіночого письма, принципово нових наративних стратегій – це не тільки долання синдрому постколоніальної меншовартості. Це передусім нівелювання традиційних форм репрезентації жінки в нашій культурі, долучення до «великого кола кровообігу» світових тенденцій, долання периферійності. І в певному сенсі – повернення до тих здобутків, які нас змушували забути під час буяння так званого методу соцреалізму.

Мені видаються прикметними такі публікації: щоденникові записи, листування та автокоментарі Ірини Жиленко «Homo feriens», які друкувалися в «Сучасності» протягом 1998–2004 років (вийшли окремою книжкою у видавництві «Смолоскип»), «Спогади. Дещо про себе саму» Михайлини Коцюбинської у її двотомнику «Мої обрії». Відчитуються саме як автобіографічні твори «Без мужика» Євгенії Кононенко, повісті Теодозії Зарівної «Дівчинка з черешні», Світлани Йовенко «Про що мовчить «Книга Йова» та «Юлія», романи Ніли Зборовської «Українська Реконкіста», Любові Голоти «Епізодична пам’ять» і Лії Шеви «Протоколи рибного дня», книжка щоденникових записів і листів Ніни Матвієнко «Ой виорю нивку широкую» та «Вирвані сторінки з автобіографії» Марії Матіос. Серед так званих молодіжних текстів симптоматичними стали «Зелена Маргарита» та «Не думай про червоне» Світлани Пиркало, «Колекція пристрастей» Наталі Сняданко, а також «Моя дитинка» Ірини Ликович.

Автобіографізм у текстах сучасних українських жінок-авторів – це не тільки спосіб структуризації особистого досвіду, а й усвідомлений чи й не зовсім випад

РОЗДІЛ 2

Postmodern architecture (and postmodernism on the whole) deliberately undermines such principles as value, order, meaning, identity. The contradictions of postmodern and modern theory and practice may be seen against the political and social background of the new globalized world. The complexity of their opposition is considered as a result of our particularly contradictory age. Some argue that architecture is the best advertisement for radical postmodern theory, but in fact postmodernist architects – as well as modernist experimenters – failed to change the world of capitalism as it is impossible to invent a history simply by changing the look of buildings. Nowadays pluralism, multiplying difference of postmodernism remain in fact an electronic simulation, thus it is an illusion. Hypermodernism and consumerism have invented a new type of a knower – «a consumer of knowledge».

Many scientists ask a question: «Is postmodernism – its culture, art and history – an actuality or a virtuality?» In providing an answer to this topical question it is worth while recollecting T. Adorno’s famous words: «The opposite of knowledge is not ignorance by deceit and fraud».

2.4. Специфіка маскулінності в колоніальних та постколоніальних спільнотах: український досвід

Проблема передумов, спадщини, предтеч тих чи інших історичних подій, які визначають вибір сучасності, її обличчя, є сьогодні чи не найгострішою для українства. Як зазначав видатний історик ХХ ст. Жак Ле Гофф, «...ми знаємо, що кожна цивілізація, культура стикається з проблемою спадщини – поняття, якому я надаю перевагу перед поняттям колиски чи походження, тому що колиска чи походження передбачають обов’язковий розвиток, сказати б, розвиток майже автоматичний, чого, на мою думку, в конкретних історичних ситуаціях не було» [8, с. 33].

З цією думкою важко не погодитись, аналізуючи українську історію, зокрема і найближчу до нас, а саме колоніальне минуле України в межах совєтської імперії. Це саме той час, який фактично продовжує свою тяглість у структурах сьогоднішньої української повсякденності, утверджуючи її як постколоніальну та перехідну.

Чи не найцікавішими дослідженнями в межах постколоніальних студій, як видається, є ґендерний аналіз цього явища, зокрема і проблеми колоніальної та постколоніальної української фемінності (фемінінності) та маскулінності [1].

Але, перш ніж перейти до предмета аналізу, варто зробити декілька зауваг. Насамперед, важко не погодитись із думкою О. Забужко про те, що

постколоніальних ґендерних студій в Україні фактично не існує. Проте, варто відзначити, що вже є досить цікаві окремі дослідження, присвячені саме цій

РОЗДІЛ 2

тематиці. Серед них заслуговують на увагу насамперед роботи С. Павличко, О. Забужко, Т. Гундорової, Н. Зборовської, І. Жерьобкіної, С. Жерьобкіна та інш.

Постколоніальні студії – це власне той вид гуманітарних досліджень, які виникли в українському просторі після отримання незалежності, тобто, це у власному сенсі слова, дослідження, які виникли після колоніалізму як історичного етапу існування України, оскільки колоніальні студії тут і не могли існувати через специфіку самої тоталітарної системи, в межах якої Україна залишалася колонією до 1991 року.

Колоніальний стан будь-якої спільноти, тим більше колонізоване існування в тоталітарній ідеократичній імперії, якою і був СРСР, окрім усього іншого породжує і певні типи людини зі своєю специфікою фемінності та маскулінності. Варто зауважити, що антропологічні типи як певна узагальнювальна абстракція для характеристики конкретно існуючих чоловіків та жінок певної спільноти конкретної історичної доби, в яких ці характеристики набувають масового виразу, відіграють вирішальну роль у долі такої єдності. Ті, хто вважає, що сам історичний розвиток привів Україну до сучасної незалежності та самостійності, навряд чи мають рацію. Чимало поколінь українських попередників попрацювало на те, щоб утвердилася «в своїй хаті своя правда і сила, і воля», а Україна розпочала рух у напрямку свого споконвічного цивілізаційного простору – європейського. Видатний український інтелектуал Іван Дзюба так пише з цього приводу: «І досі побутує уявлення про те, що незалежність дісталася Україні лише в результаті щасливого збігу історичних обставин. Насправді вона – результат боротьби поколінь українського народу, а сприятливі обставини 1990–1991 років – то лише «пусковий механізм» нагромадженої енергії самоствердження» [2, c. 27]. Особистісне начало, а найактивнішими суб’єктами перетворень виступали саме чоловіки, мало в подіях часу утвердження української сучасної незалежності вирішальне значення.

До цього часу в українській філософії та і соціогуманітаристиці загалом вивчення людських типів відбувалося поза ґендерними розрізненнями. Проте, не важко помітити, що навіть ментальні характеристики, приписувані певному типу української людини (тип української людини тут береться у значенні, наданому цьому феномену насамперед М. Шлемкевичем), є різними для чоловічої та жіночої статі. Не кажучи вже про соціальні ролі та соціокультурні характеристики, приписувані визначеним типам.

Як уявляється, постколоніальна маскулінність характеризується «розмитістю» типів, хоча з певними засторогами можна виділити декілька основних: 1) агресивна, вольова маскулінність із гіпертрофованою діяльною активністю та заданістю на життєвий успіх – від бізнесового, політичного, кар’єрного до сексуального (цей тип Іван Дзюба досить дотепно назвав «сексуальним подвижником») [2, c. 13] з чітко виявленими ознаками мачизму;

РОЗДІЛ 2

Надалі утривалюється традиція визначення якості текстів, написаних жінками, за критерієм «від чоловічого», що нібито є загальновизнаним еталоном.

Ось типові приклади оцінки творчості жінок, байдуже, в якому жанрі вони працюють: «це серйозна чоловіча робота», «вірші... позначені нежіночим лаконізмом», «це – чоловік у сукні», «вона пише так, як небагато поетівчоловіків», «це поезія – мужецентрична, що спирається на тверду патріархальну основу», «це не жіноча поезія: тверезе чоловіче мислення, філігранна лаконічність думки…» Або: «Ці вірші могла написати саме жінка. Хоч їм не бракує ні чоловічої вправності, ні розумової відваги…». Про авторку-прозаїка колега-письменник висловився так: «…мініатюрна жінка, а пише, як потужний мужчина, жеребець» (це не усна оцінка, а оприлюднена в пресі). Оксана Забужко зі своїми «Польовими дослідженнями українського сексу» дістала чи не «найвищий бал» у зіставленні з фалоцентричним культовим письменником: «За вибуховою силою – Генрі Міллер у спідниці».

Отже, епоха подвійних стандартів триває. Оскільки патріархальний дискурс передбачає, що «чоловічий» досвід є, власне, «всеохопним», «загальнолюдським», то жіночий постає як усічений, бо він – «недочоловічий», неповний. Концепція інакшості жінки, її маргінальності – реальність, яка у різних парадигмах продовжує панувати в сучасному українському суспільстві. Так чи так випливає: у літературі існує передусім проблема статі, а не, скажімо, проблема відтворення особливостей жіночої ідентичності, її формування та розвиток – як замовчуваної, «маргінальної», в певному сенсі, особистості.

Елейн Шовалтер у книзі «Їхня власна література» визначила три основні етапи розвитку літератури жінок на прикладі американської: The Feminine (1840– 1880) – жіноча фаза, яка характеризується імітацією чоловічої традиції; The Feminist (1880–1920) – фаза сексуальної і текстуальної анархії, протест проти панівних стандартів; The Female (20-ті роки ХХ – і дотепер) – власне стадія самоусвідомлення жінки. Шовалтер писала: «...жіночний, феміністичний або жіночий роман завжди був змушений боротися проти культурних та історичних сил, які зводили жіночий досвід на другорядні позиції».

Відтак у сучасній українській літературі нині присутні водночас усі три фази – коли говорити про тексти, творені жінками-авторами. Існують також певні «проміжні», компромісні варіанти: приклади своєрідної конвергенції між традиційними чоловічими вартостями та новими пошукуваними цінностями жінок, що й відтворюється в їхніх текстах.

Існує ще досить значна дистанція між витвореним жінкою-автором і текстом писання-себе. Нові наративні стратегії жіночого письма тільки-но починають напрацьовуватися.

Хотілося б наголосити на розвитку, умовно кажучи, літератури внутрішнього життя під пером письменниць. Нині жінки-автори в сучасній

РОЗДІЛ 2

The prospects of the development of postcolonial gender studies in contemporary humanitarian discourse of Ukraine are disclosed; some features of masculinity of the colonial and post-colonial period of Ukrainian history are demonstrated.

2.5. «Бути самій собі ціллю» (Долаючи ґендерні стереотипи:

автобіографізм у творчості сучасних жінок-авторів)

«Чи може підпорядковане промовляти?» – свого часу саме такою словесною формулою висловила проблему присутності/неприсутності жінок у світовій культурі відома дослідниця постколоніального дискурсу Ґаятрі Чакраворті Співак. Ця формула досі, на жаль, може стосуватися й ситуації в Україні.

Можна говорити про дві умовні групи жінок-авторів: перша – ті, що пишуть у традиційному руслі патріархального дискурсу, не усвідомлюючи його «пасток». Друга – письменниці, які вириваються з загального традиційного потоку, намагаючись напрацювати нове бачення, котре відтворюють у жіночому письмі.

Що ж до конкретних українських реалій, то в сукупності своїй проза сучасних жінок-авторів перебуває на марґінесі уваги поточної критики літературознавчих досліджень.

Активний останніми роками прихід жінок-авторів у літературу – справді помітне явище нашого культурного життя. Причин тут можна добачити як мінімум дві (коли не брати до уваги потребу самореалізації). Передусім це зросла цікавість до приватного життя і малооплачувана письменницька праця, яка воленс-ноленс задовольняє жінок-авторів.

Коли обговорюється їхня творчість, так чи інакше в устах чоловіків виникають словосполучення-маркери: «істерично-феміністичні тексти», «необхідно завжди залишатися жінкою», «новітня жіноча проза спробувала поєднати феміністичні ідеї з традиційними цінностями нашого суспільства». Кожна така «оцінка» чи «дефініція» потребує додаткового з’ясування і витлумачення,а то й вимагає дотримання елементарної коректності.

Підміна понять та жонглювання «термінами» на кшталт «статевий космополітизм», «прозаїкиня / прозаїчка / прозаїця» – також характерні моменти дискурсу обговорення жіночої творчості, які мали б викликати, очевидно, комічний ефект. Схоже, автори цих реплік не здають собі справу, що таке, зокрема, фемінізм, які його цінності та різновиди, в чому суть феміністичної критики, ґендерного аналізу літературного твору тощо. Відповідний інструментарій у літературній журналістиці і поточній критиці (та навіть в українському «офіційному» літературознавстві) достатньо не напрацьований.

РОЗДІЛ 2

2) так звана «звичайна нормальна людина», з певними ціннісними, моральними, духовними, зрештою, визначеними (чи не дуже) світоглядними настановами і мало або ж неагресивними життєвими установками; 3) людина занепадницького типу, яка характеризується пониженою вітальністю, байдужістю до себе та оточення, заниженою самооцінкою, відсутністю вольового та діяльнісного зусилля. Умовно виділені подібні типології, звичайно, є лише схематичним розподілом людських типів у постколоніальному українському соціумі. Проте вони дозволяють певним чином прогнозувати майбутнє, створивши хоча б приблизний антропологічний портрет історичної епохи переходу українського соціуму від колоніального стану до справжньої національної незалежності через період постколоніального існування, якщо, звичайно, зовнішні та внутрішні чинники не завадять Україні перетворитися на справжню самостійну державу, тобто адекватно відповісти на історичні виклики доби.

Коли постає завдання проаналізувати специфіку чоловічності у постколоніальному просторі, варто пам’ятати, що вона є до певної міри породженою особливостями колоніальної маскулінності, яка зазнавала в колонізованому соціумі значно більшого тиску та була сильніше дискримінована, ніж жіночність. Пишучи про цю відмінність в колонізованій Україні, О. Забужко зазначає: «Далеко складніше стоїть у колоніальній культурі справа з чоловічим, «мужнім» первнем. Взагалі, навіть із суто антропологічного боку беручи, будьякі форми соціального приниження завжди зачіпають мужчин куди глибше й безпосередніше, ніж жінок, – вже з тої простої причини, що для жінки праця й родина є рівнобіжними, паралельними (і тому зазвичай конкурентними, коли не взаємовиключними) способами особистісної соціалізації, тимчасом як для чоловіка вони нерозривно взаємопов’язані (настільки, що кар’єра є також і доконечною складовою матримоніальної привабливости); простіше мовивши, якщо для жінки кухня й дитяча залишаються її невід’ємним «резервним плацдармом» для відступу, то чоловікові відступати дослівно «нема куди», – тим уразливішим та залежнішим від суспільної атмосфери «надворі» він виявляється» [5, с. 163]. І далі: «Становище ж мужчини поневоленого «другорядного» народу виявляється ще на порядок складнішим та драматичнішим. Проблема національної й сексуальної тожсамости для нього набагато заплутаніша, ніж для жінки, вже тому, що його самоідентифікація з власною країною не пряма, як у неї, а опосередкована «іностатевістю»: це передовсім йому вона дається як Мати. Водночас його неуникненна інтегрованість в організовані метрополією соціальні структури, призначенням яких є цією Матір’ю оволодівати (наприклад, служба в імперській армії), закономірно двоїть йому в свідомості її образ – на Матір, з одного боку і впокорену (сексуально принижену) Жінку, з другого; тобто на нього заздалегідь – ще заки «дійде до свідомости» в онтогенезі Духа – вготовано пастку