Файл: ҐЕНДЕРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ.pdf

РОЗДІЛ 2

екзистенційно-напруженого вибору між двома рольовими моделями, котрі з часом устійнюються в колоніальній культурі на правах альтернативних архетипів» [5, c. 164].

На відміну від постколоніальної типологізації чоловічої частини українського соціуму, характеристика колоніальних типів маскулінності в межах цього дослідження, при всій умовності такого поділу, може бути зведена до двох крайніх форм: конформісти та нонконформісти. Варто знов наголосити на крайній схематичності та умовності такого підходу, проте, видається, і він має право на існування як перша приблизна спроба розгляду даного предмета. В межах цієї типологізації можна віднайти безліч прикладів варіацій конформістського типу. І вони досить добре описані у вже існуючих соціогуманітарних дослідженнях. Саме конформістському типові особистостей як масовому Україна «завдячує» існуванням складних проблем малоросійства, соціальної байдужості, українофобії, угодовства, безпринципності тощо, що і визначало, зрештою, її як колонію.

Подібна до вище названої наукова та науково-популярна література існує і щодо другого типу маскулінності, визначеної тут як колоніальна, а саме – нонконформістського. Наразі видається цікавим щодо цієї категорії і недослідженим у плані ґендерного аналізу феномен українського шістдесятництва, найяскравішими представниками якого була ціла когорта українських чоловіків – непересічних і талановитих особистостей. Серед них, насамперед, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко, Василь Симоненко, Василь Лісовий та інші. Звичайно, ґендерний аналіз процесів такого рівня, що відбуваються із нацією, не є головним. Проте і він має право на існування, оскільки поглиблює ступінь розуміння явища. Окрім того, в контексті дослідження місця України в цивілізаційному процесі та ролі в ньому українства дослідження цього феномену набуває особливого значення через те, що саме українське шістдесятництво як рух опору тоталітарній системі Радянського Союзу постсталінської доби продемонструвало чітку орієнтацію на європейськість, насамперед, завдяки свідомому виборові його представниками системи європейських цінностей. Причому вибір цей був не випадковим чи абстрактно-утопічним. Як стверджує Л. Костенко, «шістдесятники були завжди вписані в європейський контекст» [3, c. 144]. Вибір європейських цінностей для них був індивідуальною і життєво необхідною позицією визнання, насамперед, людської гідності та особистої свободи, зокрема, свободи творчості.

Не можна не погодитися з таким твердженням: «Однією з ознак української національної вдачі, за визначенням В. Табачковського, є брак активної світоглядної настанови. Тим то й цінним є для нашого національного самоутвердження системне дослідження таких феноменів, як соціокультурний

РОЗДІЛ 2

історії. Адже саме еліта є провідником нації. Вона повинна виробляти ідеології як вписування українства в сучасний світ, так і руху до майбутнього. Тут не час і не місце сперечатися про те, чи змогли б впоратись із цим завданням жінки-лідерки, якби цей феномен набув масовості в нашому повсякденні. Проте твердження, що існуючі сьогодні еліти терплять у цьому плані фіаско – це вже доконаний факт. Тому і дослідження колоніальної та постколоніальної маскулінності, як і фемінності, є необхідним для розуміння глибинної сутності суспільних процесів у сучасному українському соціумі. Вище викладені міркування можуть бути корисними для подальшої розробки заявленої тематики.

ЛІТЕРАТУРА:

1.Грабовская И. Концепт мужского в культуре современной Украины / И. Грабовская // Мужское и мужественное в современной культуре : Научные доклады и сообщения / [отв. ред. Н. Орлова]. – СПб, 2009. – C. 39 – 42.

2.Дзюба І. Є поети для епох / І. Дзюба. – К. : Либідь, 2011. – 208 с.

3.Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього / І. Дзюба. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2001. – 35 с.

4.Історичні корені сьогодення // Діалоги на межі століть. – К. : Дух і Літера, 2003. – С. 377 – 406.

5.Забужко О. Notre Damed’ Ukraine : Українка в конфлікті міфологій / О. Забужко. – К. : Факт, 2007. – 640 с.

6.Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987) / Б. Захаров. – Харків :Фоліо, 2003. – 144 с.

7.Литвин Я. Персоналістський вимір українського шістдесятництва / Я. Литвин // Дні науки філософського факультету – 2012 Міжнар. наук. конф. (Київ, 2012), (18–19 квітня 2012 р.) : [матеріали доповідей та виступів ; редкол. : А. Конверський та ін.] – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2012. – Ч. 2. – С. 53 – 54.

8.Ле Гофф Ж. Середньовічна уява / Ж. Ле Гофф / [перекл. з франц. Яреми Кравця]. – Львів :Літопис, 2007. – 350 с.

9.Русначенко А. Переднє слово / А. Русначенко // Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) / Харківська правозахисна група. – Харків : Фоліо, 2003. – 144 с.

10.Сверстюк Є. Скеля, непідвладна вітрам / Є. Сверстюк // Стус В. Деколонізація СРСР – єдиний гарант миру у всьому світі. З таборового зошита. Листи, записки. Я обвинувачую. Пам’ятка для українського борця за волю / Серія «Бронебійна публіцистика» / [за заг.ред. Л. Івшиної]. – Видання перше. Бібліотека газети «День» «Україна Incognita». ПрАТ «Українська прес-група», 2012. – 80 с.

11.Стус В. Деколонізація СРСР – єдиний гарант миру у всьому світі. З таборового зошита. Листи, записки. Я обвинувачую. Пам’ятка для українського борця за волю / Серія «Бронебійна публіцистика» / [за заг. ред. Л. Івшиної].– 2012. – Видання перше. Бібліотека газети «День» «Україна Incognita». ПрАТ «Українська прес-група». – 80 с.

12.Фишбейн М. На смерть Васыля Стуса / М. Фишбейн // Радио Свобода : материалы Исследовательского отдела.– 1985. – 16 сентября. – С. 5.

РОЗДІЛ 2

західному читачеві. Велику роль у цьому процесі відіграв Мюнхенський журнал «Сучасність». Про шістдесятників почали говорити «ворожі голоси» – «Свобода», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки» [6, c. 85].

Зрештою, як стверджують дослідники шістдесятництва, сам рух у Східній та Центральній Україні пройшов декілька етапів трансформації, що відбувалися значною мірою під впливом подій у Європі. Так, Б. Захаров зазначає: «Радянська тоталітарна ідеологія не могла прижитися на Західній Україні. Фактично погляди західноукраїнських шістдесятників не змінювалися. На відміну від них, у Центральній та Східній Україні шістдесятники мали кілька поштовхів до перегляду своїх переконань. Перший – виступ Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС у 1956 році і другий, у тому ж році – введення військ до Угорщини...

Останньою крапкою в еволюції поглядів шістдесятників Сходу стало введення військ у Чехословаччину у 1968 році» [6, c. 81].

Звичайно, головним завданням шістдесятників було не «вписування» в західний світ, а вирішення внутрішніх проблем, насамперед, культурницьких. Проте, повернення до автентичних українських національних цінностей, рідної культурної традиції відбувалося з повним усвідомленням того, що вона є невід’ємною частиною європейської та світової культури.

Процес усвідомлення неможливості «підправити» систему логічно приводив дисидентів до лав свідомих борців із тоталітарним радянським ладом. «Вартові системи сприймали такі прагнення як замах на устої – і в результаті ті, хто хотів виправлення помилок і хиб, самі ставали побічним продуктом системного розвитку, але вже в тюрмах і таборах... Наступним кроком у світогляді таких людей було вже усвідомлення того, що потрібно демонтувати й замінити всю систему, бо вона реформуванню не підлягає – висновок, якого з запізненням дійшла й решта суспільства в епоху «перебудови» [9, c. 3].

Таким чином, українське шістдесятництво можна вважати прологом до спільної Європи як цивілізаційного вибору українства.

Отже, шістдесятництво як проблема для дослідника, в тому числі і в межах кроссекторальних ґендерних студій, є явищем різноплановим і багатовимірним. І в контексті дослідження цивілізаційної належності України, у пошуках доказів на користь гіпотези щодо неї як частини європейського цивілізаційного простору його не можна оминути. Адже досить часто як в українських ЗМІ, так і науковій та науково-популярній літературі сьогодні звучить думка, що складні проблеми українського постколоніального сьогодення значною мірою зумовлені проблемами саме чоловічої частини соціуму. Невиробленість вольового чоловічого первня, притаманна колонізованим спільнотам, продовжує відтворюватися та створювати проблеми сучасним українцям. Особливо гостро стоїть питання зі здатністю української спільноти, ґендерний склад еліт якої є переважно (і перевага ця значна!) чоловічим, адекватно відповісти на виклики

РОЗДІЛ 2

феномен українського шістдесятництва. Адже саме українські шістдесятники продемонстрували активну світоглядно-мистецьку позицію щодо несприятливої до них дійсності» [7, c. 53].

Можна стверджувати, що шістдесятництво продемонструвало і відмінний від офіційно заданого тип маскулінності, визначною характеристикою якого стала екзистенційна установка особистості на свободу та персональну відповідальність за власне життя і діяльність та за життя всієї української спільноти. Тому і не є випадковим «випадіння» активних діячів-шістдесятників із усталеного і досить штучно виробленого канону чоловічності, притаманного тоталітарному суспільству, а саме – слухняного і відданого системі виконавця, гвинтика державного механізму і його ж головної опори.

З приводу того періоду української історії дослідник А. Русначенко висловив таку думку: «Кожна система влади і кожен режим, включно з авторитарним і тоталітарним, зустрічають опір відповідно до сили тиску, який вони здійснюють на суспільство. На стадії формування тоталітарного режиму в СРСР велася боротьба проти класів, цілих народів і революційних національновизвольних рухів. Режим зміцнився, і з піку його розвитку почався розпад самої системи. Спочатку цей розпад відбувався шляхом віднайдення вад системи, на які найбільш чесні й талановиті громадяни вказували, щиросердо бажаючи підправити систему. Вартові системи сприймали такі прагнення як замах на устої – і в результаті ті, хто хотів виправлення помилок і хиб, самі ставали побічним продуктом системного розвитку, але вже в тюрмах і таборах» [9, c. 3]. І далі: «Наступним кроком у світогляді таких людей було вже усвідомлення того, що потрібно демонтувати й замінити всю систему, бо вона реформуванню не підлягає – висновок, якого з запізненням дійшла й решта суспільства в епоху «перебудови» [9, с. 3].

Однією із найпотужніших фігур українських 60-х, яка стоїть дещо осібно у ряду відомих імен представників когорти шістдесятників, був Василь Стус. Його особистість виділяється монументальністю та надзвичайною стійкістю. Недаремно Є. Сверстюк назвав саме В. Стуса «скелею, непідвладною вітрам» [10, c. 3].

Якщо добирати найяскравіші приклади нонконформістської особистості з плеяди шістдесятників, то це, безумовно, постать Василя Стуса, людини, яка просто не могла жити інакше, ніж у злагоді зі своїми переконаннями та принципами. Це дійсно особистість, яка із повним правом могла сказати про себе: «На тому стою і не можу інакше».

Стуса було вбито. «Вбито карателями із КДБ. Поет милістю Божою. І Людина милістю Божою. Колишній співлагерник Василя Стуса Михаїл Хейфец сказав...: «Я переконаний, що теперішнє покоління українців залишиться в історії, прикрашене Стусом. І нащадки будуть заздрити тим, хто жив поряд із

РОЗДІЛ 2

ним в сімдесяті-вісімдесяті роки. Ім’я Стуса з любов’ю і прихильністю будуть повторювати в майбутньому діти і внуки сьогоднішніх українців» [12, c. 2].

Вже тоді, на початку 60-х років, В. Стус не мав жодних ілюзій щодо радянської системи та сутності СРСР. Його політичні погляди вирізняються жорсткістю та чіткими оцінками існуючої совєтської дійсності. «Сталінізм – ця святая святих радянського комунізму – існує й по сьогодні, ледь-ледь обновивши свої диявольські ритуали. СРСР перетворився на військово-поліційну державу з широкими імперіалістичними намірами», – пише Стус у статті «Деколонізація СРСР – єдиний гарант миру у всьому світі» [11, c. 6]. Далі він вказує, що на підтримку експансіоністських зусиль СРСР по усьому світові, політики тиску та тоталітарного терору в середині країни щорічно витрачається третина або навіть і половина союзного бюджету. В. Стус звинувачує радянських комуністів у кривавих лиходійствах, які відбувались у В’єтнамі і Кампучії, на Кубі і в Китаї, Албанії й Афганістані, Чехословаччині та Східній Німеччині. Подиву гідне те чітке й глибоке усвідомлення дійсності В. Стусом у той час, коли більшість радянського населення більшою чи меншою мірою вірила існуючій пропаганді. Стус стверджує: «Антилюдяна практика архіпелагу ГУЛАГ розповсюджується на весь світ, не лишаючи нам, українцям, жодних надій на майбутнє. СРСР перетворився на жандарма, який погрожує всій планеті війною й насильством. Ми добре знаємо, чим це загрожує людству; адже за 60 років безпощадної війни, яку так званий уряд УРСР веде проти свого власного народу, ми втратили стільки людських життів, що можемо сміливо поставити імена змінюваних київських тимчасових правителів поряд з іменами Пол Пота й Єнг Сарі, їхніх комуністичних братів по зброї» [11, c. 6-7].

Наступний заклик В. Стуса звучить занадто революційно для 60-років ХХ ст. та ще й у Радянському Союзі: «...ми, жертви політичних репресій на Україні, звертаємося до свого народу, до урядів усіх країн світу, до ООН і заявляємо про своє бажання вийти зі складу СРСР, вивести наш народ із комуністичної неволі. Ми змушені це зробити самі, бо офіційний уряд УРСР, будучи всього лише окупаційною владою, ніколи цієї вимоги не поставить. Ми змушені це зробити тепер, бо кожен день перебування України в складі СРСР наближає нашу національну загибель» [11, c. 7].

Якщо кваліфікувати таку маскулінність у вже усталених термінах, то це, безумовно, героїчна особистість. Зрештою, в тоталітарній державі імперського типу бути патріотом свого народу, колонізованого і приниженого – то бути автоматично злочинцем. Власне це «звання», як і відповідну долю, нав’язала В. Стусові система. Життя цієї цілісної особистості перетворилося на трагедію. Патріотизм В. Стуса був глибоко закорінений у його єстві. В. Стус чудово розумів, що бути в Совєтському Союзі українським патріотом просто заборонено і карається репресивною тоталітарною системою. Проте він не хотів прогинатись

РОЗДІЛ 2

під неї, натомість прагнучи власними зусиллями і своєю життєвою позицією змінити хоч щось в Україні. Василь Стус не був утопістом і не воював з вітряками, він добре усвідомлював, яка доля його чекала, проте прийняв її як єдино правильну і можливу. Такого висновку доходиш, читаючи його публіцистичні твори, листи-звертання до офіційних органів, щоденникові записи, листування з друзями та вірші поета. Ось слова В. Стуса: «По-вашому – я націоналіст. По-моєму – український патріот, громадянин суверенної української держави... Я український літератор... Так, я люблю мій український народ, відчуваю себе вірним сином його. І саме тому я з великою повагою ставлюсь до інших народів. Я ніколи не дозволяв собі ні єдиним словом принизити національну гідність інших. Серед моїх давніх приятелів, котрі називають мене братом, є росіяни і білоруси, євреї та українці, вірмени і молдовани, литовці і татари, грузини і латиші. Ніхто з них не вважає мене націоналістом...

Націоналісти – це ті, котрі ...кидають мені в обличчя: дали б мені автомат – я б усіх цих хохлів перестріляв. Націоналісти – це ті, хто горлає: ах, ты, морда татарская, чувашская, армянская, нерусская... Я відповідаю їм: українці нічим не гірші за інших. Запам’ятайте: українці, а не хохли, євреї, а не жиди, узбеки, а не чорнозаді, грузини, а не звірі...» (Василь Стус) (переклад – І. Г.) [12, c. 1].

Постать Василя Стуса є досить унікальною навіть на тлі інших представників покоління 60-х. Не всі з чоловічої частини того руху (хоча деякі активні учасники процесу, наприклад С. Глузман, стверджують, що ніякого руху шістдесятників не було, були окремі особистості і їх життєва позиція, відмінна від офіційної ідеологічної доктрини СРСР) були героями, проте всі вони, безумовно, заслуговують на повагу та прихильність наступних поколінь українців [4, c. 401].

Цікавим може бути і порівняльне дослідження феномену шістдесятництва у ґендерному плані з аналізом типів маскулінності та фемінності, що визначали особливості суспільного життя неколоніальних країн Європи як тієї доби, так і наступних часів. Проте така тематика є не лише не розробленою, але і не заявленою в соціогуманітарному полі сучасних українознавчих досліджень. Вона потребує окремої уваги та концептуалізації.

Те, що рух шістдесятників був орієнтований на Захід і, насамперед, на Європу, доводить той факт, що «самвидав» їх праць передавався саме туди, у вільний світ, перетворюючись на «тамвидав». Європа шістдесятників – це значною мірою ідеальний символічний конструкт. Вона сприймалася як символ свободи, величі і глибини культури, поваги до людини та її прав. «З 1963 року більшість літераторів-шістдесятників припинили друкувати. Відповіддю на ці заходи властей було поширення творів у самвидаві й тамвидаві. Спочатку шістдесятники друкувалися в Чехословаччині й Польщі, а згодом у Західній Європі, США. Канаді. Таким чином культура шістдесятників стала знайомою

РОЗДІЛ 2

сфері репродукції слід згадати також Положення про запліднення in-vitro і трансплантації ембріонів, прийняте на 39-ій Всесвітній медичній асамблеї (Мадрид, Іспанія, жовтень 1987 р.). Згідно з цим положенням, лікарі повинні уникати нав’язування власних цінностей на свідомість майбутніх батьків та підміняти своїми моральними оцінками їхні рішення. Натомість в Україні та Росії прорелігійні організації зосередили зусилля на пропаганді релігійного бачення традиційних цінностей, проникненні до владних структур та посиленні впливу на законодавчу та виконавчу владу. Боротьба з ненормативною сексуальністю стала, так би мовити, ключем доступу до політичних сил усіх рівнів. На нашу думку, мова йде про певний законодавчий тренд на теренах пострадянського простору: посилення контролю та обмеження репродуктивних і сексуальних прав людини, а надання особливої моральності та духовності, що знаходить відображення у законодавчих ініціативах покликане надати позитивного ореолу репресивним діям. Задля цього формується фіктивний зв’язок між здоровим способом життя та ідеологією традиціоналізму. Так, програма лекції зі здорового способу життя для ужгородської молоді містила такі пункти: шкідливі звички; тютюнова та алкогольна залежність; ґендерна рівність; запрограмованість дітей та молоді на самознищення та бездітність [8]. Ефективність таких підходів, навіть задля ідеологічної конкуренції, досить сумнівна: «Я не знаю, що таке фемінізм, але через ставлення до сексуальності він мені починає подобатися» (студент ФСП, 2 курс, 19 р.).

Наразі, згідно із міжнародними положеннями, сексуальне життя має базуватися на безпеці та задоволенні. Проте у сучасної молоді ускладнене позитивне сприйняття сексуальної сфери. Сексуальність виступає радше як атрибут реклами, комерції та частина іміджу. Існує конфлікт між пуританським пропагуванням утримання від статевого життя та репродуктивним тиском на молодь. Кількісні характеристики сексуального життя молоді (вік дебюту, кількість партнерів та сексуальних практик) поступаються якісним. Релігія у сучасній Україні патологізує сексуальність, яка лежить за межами репродукції і витісняє її до комерційних сексуальних послуг, не висловлюючи при цьому чіткої позиції щодо криміналізації клієнтів проституції. Значна частина юнаків впевнена, що краще змушувати свою дівчину до сексуального зв’язку та/або «звертатися до професіоналок», аніж практикувати самовдоволення, яке розглядається як неприродний спосіб задоволення.

Отже, посилення державного контролю за сексуальністю та репродукцією є тенденцією української сучасності. Наразі подано 7 законопроектів, які обмежують сексуальність та репродуктивні права людини. Турбує не лише збільшення кількості законодавчих ініціатив, а й певна їх динаміка: від обмеження до заборон. Частина населення не має можливості скористатися своїми правами та реалізувати свої можливості. Часто для молоді проблемною є не лише

РОЗДІЛ 2

думки, висловлені на цьому сайті й в багатьох інших публікаціях, а саме: «Війна проти батьків: або діти у власності матерів», «Дискримінація чоловіків», «Репродуктивні права чоловіків», «Чоловічі роздуми на сімейні теми» та інші.

Отже, репродуктивні права жінок та чоловіків, а також право майбутньої дитини народитися дівчинкою або хлопчиком чи не народитися взагалі й стати засобом, а не ціллю людського існування та подібні питання виносяться на публічний розгляд і набувають ознак деліберативної (deliberation – обговорення) демократії. Неформалізована публічна сфера – це сфера вільного обговорення громадянами суспільно значущих питань. Проти відриву моралі від теоретичного обґрунтування сучасних репродуктивних технологій у всіх випадках допомагає їх широке обговорення на конференціях різних рівнів, у науковій, художній та публіцистичній літературі, у засобах масової інформації.

При цьому зміни у співвідношенні приватних та публічних аспектів традиційної біологічної репродуктивності й нових репродуктивних технологій мають на меті, по-перше, подолання упередженого ставлення до них і формування їх більш адекватного сприйняття у суспільстві. По-друге, вони спрямовані на створення морального контексту, певних етичних вимог до діяльності професіоналів у сфері теоретичного й практичного поширення нових репродуктивних технологій (лікарів, генетиків, біологів, правознавців та ін.). Ґендерний дискурс щодо нових репродуктивних технологій репрезентує одну з перспектив реалізації зазначених вище цілей.

Витоки ґендерного дискурсу перш за все знаходимо у жіночому русі та феміністській теорії. На самому початку сучасної хвилі жіночого руху репродуктивні технології розглядалися як надзвичайно прогресивні, бо відкривали потенційні можливості для остаточного розподілу між сексуальністю і репродуктивністю. Найбільш часто згадуваним прихильником використання високих технологій для звільнення жінок була американська феміністка Суламіф Файєрстоун. У «Діалектиці статі» (1970) вона підкреслила необхідність розвитку ефективних контрацептивів і технологій родів з метою звільнення жінок від «тиранії» біологічної репродуктивності, яка обумовлює утиск жінок. Патріархальні відносини в цій книзі розглядалися як підстава для контролю жіночих тіл чоловіками і, зокрема, для контролю народжуваності. Цей погляд поставив утиск жінок у залежність від їхньої власної природи. Застосування нейтральної технології, на думку С. Файєрстоун, могло б покласти край біологічному материнству, а отже, забезпечило б рівність статей. Незважаючи на те, що висхідні теоретичні посилки Файєрстоун були піддані згодом феміністській критиці, постановка самої проблеми зіграла важливу роль в радикалізації осмислення жіночої репродуктивності не тільки в США, але й в інших країнах.