ВУЗ: Не указан

Категория: Не указан

Дисциплина: Не указана

Добавлен: 04.09.2024

Просмотров: 102

Скачиваний: 0

ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип - еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності - соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальний (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина в марксистській теорії виступає як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя.

Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, й відкритість світові, "незапрограмованість" раз і назавжди її сутності. Людина самостворює себе в процесі історичного і культурного життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в детермінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводить роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтири людини. По-друге, в людині не помічається її («над соціальна») духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування "нової людини", згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна "виліпити" все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге - соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуальності, духовної незалежності особистості від обумовленості "ззовні" природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теоріях залишається порожнеча.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина е продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В даному розумінні кожна людина є соціальнообмеженою істотою, вона обумовлена "ззовні", виступає своєрідною "іграшкою" соціальних сил і суспільного середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї історії людства та його культури. Саме як культурно-історична істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами — отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у

49


впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначитися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства. Духовне в людині є (безкорисливий пошук істини, здатність до морального

вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не лише "суспільно-корисними" здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського "Я". Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити, творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове" знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (грецького "насолода", "задоволення") позиція, яку можна розуміти як "життя заради життя". Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий етап саме життя. Життя є емоційністю, таємничим дарунком людині і треба ставитись з вдячністю і любов'ю до цього дарунка. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів - від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейство в своєму ставленні до життя виражало таку позицію: якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, то вироджується в егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати людського відчуття повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати "життям заради інших людей", коли гарантією осмислення життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і

50



духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким "іншим" може виявитися і певна "ідея", чи ідеал, реалізація якого потребує від людини посвятити їй своє життя (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального "Я" не може розчинитися повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або - мовою релігії — "піднятися до Бога, стати образом та подобою Божою". Як писав французький філософ Г.Марсель, "піднятися до Бога - це означає ввійти в самих себе, більш того, в глибину самих себе - і себе ж перевершити". Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого "Я" включити весь світ - і природний, і суспільний. Таке можливе лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і "ближніми" і "дальніми"), з культурою людства. Це є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.

Контрольні запитання:

1.У чому полягає сутність і призначення людини?

2.Вкажіть на співвідношення понять людини, індивіда, особистості та індивідуальності.

3.Як ви розумієте смисл людського життя?

4.Як співвідносяться в людині природне, суспільне і духовне начало?

5.Що таке життєва позиція особистості?

6.Назвіть основні фактори виховання особистості.

Тема IХ. Діалектика: принципи і категорії

1.Сутність діалектики і її принципи.

2.Категорії діалектики.

Література:

1.Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. - М. Проспект. - 1997. - с. 374 - 446.

2.Проблеми діалектики в сучасній філософії: Збірник наукових праць. - Суми,

СДПУ. - 1995

3.Рузавин Г. Диалектика й современное научное мышление //Философские науки. - 1991. - № 6.

4.Стешенко Н. Диалектика й идеология //Философские науки. - 1991. - № 1

5.Філософія : Навчальний посібник /І. Ф. Надольний та ін. -К.: Вікар. - 1997. -

51


С. 214-249.

Знати основні поняття:

Діалектика, метод, проблема, універсальність, зв'язок, взаємодія, закон, зміна, розвиток, протилежність, одиничне, загальне, особливе, суб'єктивізм, явище, сутність, позірність, структура, система, елемент, синергетика, форма, зміст, детермінація, причина, наслідок, привід, необхідність, випадковість, вірогідність, можливість, дійсність, релятивізм, фаталізм.

1. Сутність діалектики та її принципи

Діалектику (грецькою - "вести бесіду", "суперечку"), як узагальнений метод (грецькою - "шлях", "спосіб") пізнання світу і, відповідно, діяльності в ньому, започаткував ще в IV ст. до н.е. Сократ. З тієї пори склалося декілька форм діалектики :

-антична, яка спиралася на життєвий досвід. Найяскравіше вона відображена у вченні Геракліта, який стверджував, що "все тече, все змінюється", а також в тлумаченні діалектики як мистецтва діалогу Платоном, в пошуках Зеноном суперечностей в логіці понять тощо.

-німецька ідеалістична діалектика започаткована І.Кантом, Й.Фіхте,

Л.Шелінгом. Особливо глибоке і всебічне вчення про діалектику розробив Гегель, визначивши її предмет, принципи, категорії та закони з позиції об'єктивного ідеалізму;

- матеріалістична діалектика сформульована К. Марксом і розвивається багатьма філософами й сьогодні. В ній гегелівська діалектика позбавлена "абсолютного ідеалізму".

Відповідно тому, в наш час діалектику тлумачать у багатьох визначеннях : і як гнучкий стиль мислення, і як теорію розвитку, і як теорію пізнання. Проте,

діалектика, перш за все, формувалася як загальний метод і методологія наукового пізнання, а також творчої діяльності людей. Таким чином, предметом

діалектики є всеохоплююче сприйняття світу в усій його різноманітності, всебічних зв'язках та взаємодіях, у постійних змінах і розвитку. Для того, щоб здійснювати такий складний процес пізнання необхідно керуватися певними положеннями і правилами, тобто принципами діалектики.

По-перше, оскільки діалектика насамперед є найширшим методом пізнання, то, користуючись ним, слід дотримуватись таких головних гносеологічних основоположень, як об'єктивність, пізнаванність і активність творчого відо-

браження.

Тому, діалектичне пізнаючи процеси та явища світу, необхідно:

-знання і висновки щодо пізнаного творити незалежними від волі та бажань суб'єкта пізнання;

-пам'ятати, що немає нічого в світі такого, чого людина не могла б пізнати, розкрити його сутність, структуру, зв'язки;

-визнавати, що при прагненні адекватного сприйняття дійсності, ідеальної копії пізнавального в свідомості людини створити неможливо. В образах і поняттях завжди наявні елементи творчості, своєрідних уявлень та оцінок.

По-друге, пізнаючи той чи інший об'єкт, слід уявляти його, і як ціле, і як

52