Файл: Філософія.pdf

відносно незалежно від матеріального буття. У той же час духовність, менталітет не в змозі бути абсолютно вільними від тих матеріальних обставин, що їх породили.

2. Цінності як ядро духовного світу людини

Світ ціннісних переживань віддавна перебуває у центрі філософських досліджень. В античну і середньовічну епохи філософи розробляли теорію цінностей, не піднімаючись до логічного аналізу самої категорії "цінність".

Як поняття, цінність вперше визначена у філософії І.Канта, який визнав цінності вищими принципами людської поведінки.

Упрацях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула самостійного значення. Ця проблема вивчається наукою - аксіологією.

Аксіологія (грецькою axios — "цінність, вартість" і logos – "слово", "поняття") — теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, процесів і явищ, які здатні задовольняти потреби, інтереси і бажання людей.

Аксіологічна проблематика досліджується за допомогою поняття "об'єктивна значимість". Так, послідовник І.Канта німецький філософ Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915) вважав, що такі цінності як істина, благо, краса і святість є позачасовими, позаісторичними принципами, що визначають людський характер.

Інший послідовник І.Канта німецький філософ Генріх Ріккерт (1863 - 1936) розробляє вчення про цінності як основу теорії істин - шість основних категорій цінностей: істину, красу, безособисту святість, моральність, щастя і особисту святість.

За німецьким філософом Миколаєм Гартманом (1882 - 1950) цінності не піддаються раціональному пізнанню. Вони відкриваються людині лише в особливих ціннісних почуттях (любов, ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи іншому способу поведінки.

Сучасна аксіологічна суспільствознавча думка приділяє велику увагу проблемі зв'язків загальнолюдських (вселюдських), національних (етнічних), групових та індивідуальних ціннісних систем та уявлень.

Унаш час збагачується "традиційна" класифікація цінностей, уявлення про їх структуру та ієрархію. Виділяються цінності духовні, що охоплюють світогляд людини, а також матеріальні, політхічні, правові, моральні, релігійні, наукові, естетичні.

Цей ряд доповнюють цінності екологічного спрямування, вимоги забезпечити "виживання" людства.

Аксіологічна думка досліджує також норми постіндустріальних цінностей , етики солідарності, злагоди, людського цивілізованого спілкування, толерантність до інших ціннісних орієнтацій.

Цінності є осередком духовного життя суспільства. Вони скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму. Роль особливих ідейних чинників у суспільстві виконують вищі духовні цінності, що виступають у формі певних ідеалів, ціннісних настанов, орієнтацій.

Людина в своїй життєдіяльності, виходячи з соціальних потреб, керується образом можливого, але ще актуально не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому формується особливий світ духовного буття, що підносить людину над буттям реальним.

121

Ціннісні феномени давали людині змогу усвідомити два види реальностей: ідеальну та матеріальну. Ідеальний світ (ціннісна свідомість) розглядався як взірцевий щодо матеріального. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є даний предмет. Для неї важливе лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. Добро і зло, істина і помилка, прекрасне і потворне, трагічне і комічне не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони є результатом нашої оціночної діяльності.

Безкінечність емоційно-образного змісту духовних цінностей виражається в тому, що вони переживаються як дещо невичерпне, недомовлене, піднесене і тому таємне.

Вищі щаблі посідають ті духовні цінності, що відображають фундаментальні відносини людства, до яких, перш за все, належать мирне життя, безпека існування людства. Безумовно, що ми живемо в трагічну епоху. Але ми не маємо права ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні ми повинні усвідомити певні передумови подолання глобальних кризових явищ і відведення вселенської загрози від людства. В чому це полягає?

По-перше, розгортання інформаційної революції як основи можливого виходу із кризової ситуації, подолання перешкод на шляху об'єднання людства і створення нової цивілізації. Саме нова система суспільного устрою може створити об'єктивну основу для подолання глобальних проблем на засадах науки.

По-друге, становлення принципу ненасильства як у внутрішній і зовнішній політиці держав, так і у групових, міжконфесійних і навіть міжособистісних стосунках людей.

По-третє, необхідність об'єднуючих процесів у духовному житті — як в світському, так і релігійному.

По-четверте, зміна традиційних форм цінностей і формування планетарної свідомості, яка повинна спричинити суттєві зміни в усіх соціальних системах, сформувати космополітичну ментальність, почуття громадянина світу.

До вищих духовних цінностей належать і цінності, що характеризують вибір особистих якостей людини, такі як добро і зло.

Поняття "добро" визначає морально-позитивне ставлення до різних явищ із позиції визначення їх необхідними для співіснування людей. У межах морального засвоєння світу добро відіграє таку ж роль, яку в межах наукового пізнання відіграє істина, а в межах художнього засвоєння світу - краса. Поняття "добро" має кілька значень.

По-перше, добро як об'єктивна характеристика предмету, яка фіксує його досконалість. Наприклад: добрий кінь, добра справа, добра вість тощо.

По-друге, добро як моральна якість людини. Наприклад, добра матір, добродій, добрий вчитель, добрий лікар тощо.

В античній філософії визначення добра здійснювалося через співвідношення з поняттям "благо". Вище благо, за Епікуром, І.Кантом, Г.Сковородою - це поєднання добродійного життя з відчуттям щастя.

Більшість "класичних" і сучасних фахівців у галузі аксіології користуються поняттям "цінність" як рівнозначним категоріям "добро" і "благо". Іншими словами, поняття "благо" наближається до категорій "добра" і "цінності" і, навіть,

122

ототожнюється з ними. Втім, починаючи з античних часів, благо розуміється або як вища цінність (самоцінність), або як її першооснова.

Отже, благо — це. соціально-філософське поняття, яким зазначається все, що задовольняє потреби людини і має значення позитивної цінності.

Добро - це почуття і усвідомлення людиною своєї здатності творити благо.

Воно органічно взаємопов'язане зі своєю протилежністю - злом.

Зло - це соціально-філософське поняття, що позначає негативний аспект людської діяльності. Поняттям зло позначається все, що носить руйнівний характер, пов'язане з життєзапереченням.

Уявлення про добро і зло упродовж історії людства неодноразово змінювалися, у різних народів вони можуть бути навіть протилежними. Одні мислителі розуміли зло як субстанційний початок совічний добру. Так, релігійне вчення маніхейство, що виникло в III ст. в Іраку, визнає вічність двох богів, що втілюють добро і зло, світ і темряву.

Августин Блаженний (354-430 рр. н. е.) існування зла пояснював не як щось протилежне добру, а як брак добра. "Тиша, - писав він, - є відсутністю шуму, нагота - відсутність одягу, хвороба - відсутність здоров'я, а темрява - світла".

Звідси зло поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра. Тим самим, Августин Блаженний звільняє Бога від відповідальності за співіснування в створеному ним світі зла.

Непересічними духовними цінностями людини виступають віра, надія і любов. Віра - це впевненість в існуванні будь-якого предмета чи явища, визнання його

реального буття. Які її ознаки?

1.Спроможність сприймати знання як істинні, безвідносно до того, чи є вони дійсно істинними чи хибними. Людина може повірити в неправду, вважаючи її істинним знанням.

2.У вірі знання, які вважаються істинними, стають для людини способом бачення, розуміння дійсності. На основі цих знань людина визначає своє відношення до дійсності, до інших людей.

3.У вірі життєво важливі знання, які вважаються істинними, перетворюються на світоглядні принципи, на життєві орієнтири. Атеїст, який повірив у створення світу і людини Богом, у залежність його долі від волі божої, стає віруючою людиною.

4.Віра - це спроможність людини переживати можливе як дійсне. Тому віра, як правило, припускає оптимістичне ставлення до світу.

Всі ці ознаки взаємопов'язані. Виділення їх доцільне лише з точки зору більш повного розкриття змісту віри як феномену духовного світу людини.

Узалежності від об'єкту і суб'єкту віри розрізняють декілька її різновидів: Перців - наївна буденна віра - це впевненість в існуванні навколишнього світу,

інших людей , свого тіла і духу. Наївність цієї віри полягає у тому, що її носії не усвідомлюють протилежності себе і дійсності. На засадах буденної віри ґрунтується вся повсякденна діяльність.

Друга - релігійна віра - це впевненість в існуванні надприродних і надісторичних сил - богів, духів, які визначають долю людини.

Третя - філософська віра - це впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щоденно. Але це буття завжди залишається не таким, яким ми собі

123

його уявляли. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих предметів і явищ і керується вірою в існування цієї суті.

Філософська віра здійснюється шляхом переконання в можливості перетворення невідомого на відоме на основі знання законів природи, суспільства та мислення.

Увсіх різновидах віри наявна впевненість у реалізації ідеалів конкретного майбутнього, в існуванні сенсу життя. Віра є основою творчих потенціалів людини, вона забезпечує реальну можливість особистості долати самообмеженість.

Діяльна сила віри найчастіше спостерігається у студентської молоді, яка, усвідомлюючи обмеженість свого шкільного знання і життєвого досвіду, будує ідеали безрозсудливої сміливості. Студентство живе духом першовідкривача, бажанням нових знань, почуттів, вражень тощо.

До головних людських доброчинностей поряд із вірою належить надія. Поняття "Надія" визначають почуття і усвідомлення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що відбуваються у світі. Філософія, з точки зору І. Канта, має відповісти на такі запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "На що можу сподіватися?". Надія - це єдність знань і віри.

Наслідком усвідомлення людиною себе, своєї належності до буття є надія на об'єктивну дійсність. Найперша надія спирається на осмислення того факту, що буття світу є умовою буття людини.

Віру і надію вінчає любов як глибоке та інтимне почуття, в якому найповніше виявляється особистість. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна бути. Це почуття і усвідомлення людиною предмету чи явища як невід'ємної умови свого існування.

Улюбові знаходить вияв безкорисна і самовіддана спрямованість на певний

об'єкт, відмова від егоїстичних нахилів, потреба до об'єднання і зближення людей. Любов і її протилежність - ненависть, можуть бути спрямовані на особистість, соціальну спільність людей, на різноманітні об'єкти пізнання і практики (любов до природних явищ, згадаємо: "Люблю грозу в начале мая...", любов до життя: "Я

люблю тебя, жизнь", любов до ідеї тощо).

У більш вузькому розумінні, любов або кохання - це інтенсивне і відносно стійке почуття до особи іншої статі, що супроводжується ситуативно виникаючими емоціями ніжності, тривоги, ревнощів тощо.

Об'єктивна самореалізація як суспільства, так і конкретної людини відбувається як втілення певного ідеалу. Ідеал - це взірець досконалості, образ, що виробляється мисленням людини і визначає Ті способи життя. Ідеал виникає в результаті критичного ставлення людини до дійсності, як заперечення існуючого буття.

Ідеал може бути суспільний - уявлення про досконалий суспільний лад; етичний - про досконалі моральні якості людини й досконалі відносини між людьми; естетичний — уявлення про естетичну досконалість. Існують і інші ідеали.

Соціальний ідеал виникає як наслідок невдоволення певних верств населення наявним суспільним життям. Найбільш поширеною його формою є ідеал утопічного суспільства, що живе в гармонії з природним середовищем.

Утопія (буквально - "не існуюче місце") — назва фантастичного острова з однойменного твору англійського філософа Томаса Мора (1478 - 1535), де нібито

124

було створено ідеальний суспільний лад. Значного поширення набули утопічні поняття: "золотий вік", "рай", "комуністичне майбутнє". Позитивна функція соціальних ідеалів полягає в тому, що, формуючи образ ідеального суспільства, люди усвідомлюють недоліки наявного суспільного буття і зосереджують увагу на їх подоланні.

Особливістю будь-якого ідеалу є його нездійсненність. У цьому виявляється абсолютність ідеалу, його багатозначимість і принципова недосяжність. Недосяжним є і соціальний ідеал, який ніколи не реалізується в повному обсязі.

Засадничими принципами людського буття, які протистоять хаосу тваринних потреб окремого індивіда, є ідеали, гідність, честь, совість.

Гідність людини — це сукупність уявлень про самоцінність особи. Ті моральну рівність з іншими людьми. Як невід'ємна риса самосвідомості і принцип поведінки, гідність сприяє усвідомленню людиною свого місця в суспільстві, допомагає визначити сенс особистого буття.

Як форма прояву соціальної і моральної свободи поняття гідності включає в себе право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов'язку і відповідальності перед суспільством.

Гідність безпосередньо виявляється через усвідомлення людиною свого суспільного значення. Це значення переживається відповідними почуттями, на противагу переживанню соціальної пригніченості.

До категорії гідності близьке поняття "честь". Честь визначає ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї суспільства. Між поняттями честь і гідність є певні відмінності. Уявлення про гідність особи випливає з принципу рівності всіх людей у моральному відношенні. А уявлення про честь оцінює людей диференційовано, залежно від їхньої належності до певної соціальної спільноти. Така належність зумовлює дотримання особою певних зразків поведінки для підтримання як своєї репутації так і репутації, соціальної спільноти, до якої людина себе відносить.

Невідповідність дій людини певним зразкам групової поведінки усвідомлюється як втрата честі. А це може привести до відторгнення соціальною групою особи, що втратила свою честь.

Певний рівень духовної досконалості особи засвідчує наявність феномена совісті. Совість - це здатність людини чинити певні дії, усвідомлюючи ставлення до них інших людей. Совість допомагає людині контролювати виконання своїх. обов'язків перед певними спільнотами, окремими людьми. Самооцінний характер совісті виявляється у почутті морального задоволення своїми діями або почутті сорому за них. Совість є своєрідною формою виразу моральних відносин між людьми й одночасно одним із моральних критеріїв діяльності людей.

Гідність, честь і совість як духовні цінності, через які люди усвідомлюють свою суспільну сутність, спираються на почуття порядності.

Порядність - це почуття і усвідомлення людиною своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Порядна людина є носієм загальних духовних цінностей: добра, істини, краси, виявляє себе гідною, чесною. Е порядність виявляється у конкретних позитивних вчинках: відповідальності за долю інших людей, особистій причетності до суспільного життя.

125