Файл: Опорні конспекти з філософії Титаренко.doc

Емпедокл (483 - 423 рр. до н.є.) вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій (вогонь, повітря, люда й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості, або до розпаду

Анаксагор (500-428 рр. до н.є.) - все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу — гомеомерій. Тому ми й бачимо різноманітність світу. Поєднання гомеомерій зумовлене ідеєю світового розуму - Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого.

Сократ (469 - 399 рр. до н.є.), вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі ("Пізнай себе"),бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою.

Платон (427 – 347 рр. до н.є.) поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, їх не можна побачити, але можна осягнути розумом. Ідея - розумово схоплена сутність кожної речі. Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей - це надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевершує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.

Аристотель (384 - 322 рр. до н.є.) проголосив, що ідея та річ - це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (усі згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина. Остання є найважливішою, бо визначає місце конкретної речі в універсумі. Рух речей зумовлений тим, що вони прагнуть виконати своє призначення. Ототожнюючи річ та ідею, Аристотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями, не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думці, неприпущення суперечності та виключеного третього).

Філософія завершального циклу античної філософії була орієнтована на захист окремого індивіда в умовах руйнування античного полісу. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Епікурейство - Епікур (342 - 271 рр. до н.є.). Епікур доводив невмирущість матерії, відсутність необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту). Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди (дружня бесіда) та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність ("атараксії).

Скептицизм ("сумнів") Піррон (360 - 270 рр. до н.є.), звертав увагу на неможливість створення істинної філософії. Краще утримуючись від суджень. Зберігати самовладність (автаркію).

Стоїцизм (Зенон-стоїк (340 - 265 рр. до н.є.) закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Стоїки вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми, що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини - спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; поділили філософію на фізику, логіку та етику.

Неоплатонізм (Плотін (205 -270) та Прокл (412-485) довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат еманації Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого - Єдиного. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного.

Висновки

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Давньосхідна думка надихає на заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів

Контрольні запитання:

1. Передумови формування давньоіндійської філософії.

2. Основні теми та проблеми давньоіндійської філософії.

3. Передумови формування давньокитайської філософії.

4. Основні теми давньокитайської філософії.

5. Мілетська школа, її проблематика.

6. Геракліт, Парменід. Проблематика їх творчості.

7. Античний атомізм.

8. Внесок Сократа у розвиток філософського мислення. Сократ та софісти.

9. Основна проблематика єліністичної філософії.

10. Основні проблеми давньогрецької філософії та їх трансформація в сучасній філософії . Порівняти вчення Платона та Аристотеля про реальність.

Література:

1. Історія філософії. Підручник (за ред. В.І.Ярошовця). – К., 2002.

2. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.

3. Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.

4. Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.

5. Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (автор П.Ю.Саух). – К., 2003.

6. Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.

7. Філософія: Навчальний посібник (автор Смольков О.А.). – Львів, 2005.

1. Богомолов А.С. Античная философия.- М.,1986.

2. Васильев А.С. Проблемы генезиса китайской мысли М.,1986.

3. Древнеиндийская философия. Начальный период. – М., 1989.

4. История философии в кратком изложении. – М.,1991.

Філософія середніх віків План

1. Нові умови розвитку філософії.

2. Релігійний характер філософських пошуків (Тертуліан, Августин Блаженний, Фома Аквінський).

3. Реалізм та номіналізм.

Середньовіччя - ціла епоха європейського життя (V-ХVІ ст.), коли, з одного боку, в політичному, соціальному та духов­ному житті багатьох країн панувала релігія, а з іншого — роз­вивалася хімія, напрацьовувалися сучасні виміри руху — прос­тору - часу, велися суперечки про душу і духовність людини, здійснювалися великі географічні відкриття.

В центр філософії Середніх віків ставився бог. На зміну ві­льному злету філософської думки прийшли релігійні догмати. Усі філософські роздуми були пов'язані з богослов'ям.

Основні принципи християнської філософії:

• Бог створив світ і людину;

• пізнати Бога означає стати щасливим;

• сутність людини виявляється в душі, а не в тілі;

• віра в безсмертя душі;

• основним предметом філософських роздумів були: гріховність, спокуса, спасіння, духовний розвиток, моральні цінності, співвідношення віри і знання тощо.

Середньовічна філософія поділяється на :

1. Апологетика – період, коли відбувається захист християнства від впливу античної філософії.

2. Патристика – період формування «отцями церкви» основних принципів християнської ідеології.

3. Схоластика – період, коли відбувався пошук шляхів до пізнання Бога за допомогою логіки і міркувань.

Найвизначнішими були вчення „отців церкви": Тертуліана, Августина, Фоми Аквінського.

Тертуліан (160-220) був одним з перших дохристиянських теоретиків. До нього християнство намагалось узгодити біблійні тексти з грецькою філософією. Тертуліан чітко розмежував віру і розум. Абстрактному всеося­жному розумові він протиставляє дію обмеженого людського практичного розсудку. Необмеженість у всьому належить лише богові і тільки йому. Він - одночасно і тіло, і дух.

Більш широким було вчення християнського теолога Авгус­тина Блаженного (354 -430). Тлумачачи світ як боже творіння, він розкривав ніким ще не зачеплені філософські проблеми змін у світі і, насамперед, розвитку людської особистості та суспіль­ства в цілому. Прагнення людини повинно бути спрямованим до „граду божого", пише він в одноіменному творі, бо „град зем­ний" є суєтним, породженим людським самолюбством, що супе­речить божому визначенню людини - любити бога. Час, як змі­на сущого, є вмістилищем душі, — доказує Августин. Душа постійно чекає справедливості. Насилля над людиною є найбіль­шим злом, тому справедливо його викоренити взагалі.

Одним з найвизначніших філософів Середньовіччя був Фома Аквінський (1225-1274). Його філософсько-теологічне вчення стало офіційною доктриною католицької церкви. Із 28 томів його праць найбільш визначними є "Сума теології" і "Сума про­ти язичників". В них автор доказує, що більшість створеного богом непідвладне осягненню людським розумом, тому тут усе повинна визначити віра. Причиною всіх змін є бог. Неповтор­ність людини полягає в індивідуальності душі кожної з них, адже душа персонально надається богом. Це було ідеалістичне тлумачення висновків Арістотеля про світобудову та людську душу. Особливо цінує й сьогодні католицька церква п'ять дове­день Фоми Аквінського існування бога: все що рухається має першопричину; все повинно бути кимось створене; випадковос­тей не буває, все закономірне; все повинно вимірюватись чи­мось найвищим; все у світі цілеспрямоване. Відповідно, на ду­мку теолога, все у світі підвладне лише богові.

Таким чином сформувалась середньовічна схоластика - тип релігійної філософії, що підпорядковувалася теології. В ній догматизм переплітався з деякими раціоналістичними мірку­ваннями. Схоластика в певній мірі була і в старогрецьких вченнях. Але там, наприклад, у Платона, провідну роль займа­ла філософія. В середні ж віки - навпаки.

Проте схоластика відіграла значну роль в поширенні освіти в Західній Європі. Вона стала в свій час основним напрямком освітянської діяльності тогочасних університетів. В них розви­валася думка про природу, людину, мораль тощо. Показовою в цьому відношенні е суперечність між реалізмом і номіналіз­мом.

Біля витоків реалізму стояв Іоан Скот Ерігуена (810-877), що в своєму творі „Про розподіл природи", змальовуючи зага­льний світ, доказував його божественну єдність. Ця „єдність" визначає існування усіх окремих речей і процесів. Хоча вони і існують якийсь час індивідуально, проте неминуче гинуть і по­вертаються до загального („єдності"). Таким чином, реалізм (дійсність) для Ерігуени полягає в підпорядкуванні окремого загальному, що позбавляє його свободи існування. При тому мислитель в центрі світу ставив людину, пояснюючи, що при її повній залежності від бога (єдності), вона здатна до особистого життя. Це була, по суті, ідея антропоцнтризму (постановки лю­дини в центр усього сущого).

На противагу реалізму, що визнав дійсним лише „універса­ли" (загальності), представники номіналізму доказували, що „універсали" це лише назви, імена („номена" з латини - ім'я). Реальними, насправді, бувають лише окремі речі. Значить вони, а відповідно і люди, функціонують довільно, відособлено. Це ще не був повний відхід від схоластичних канонів реалізму, проте в подібних судженнях про світ відчуваються його природничі начала.