Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

Фашизм виступав і з антикапіталістичними гаслами. На відміну від соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції і індивідуалізмі вбачалась загроза для національної єдності.

Запозичивши у соціалістів ряд гасел та ідей, фашизм вважав соціалістів і комуністів основними своїми ворогами. Антикомуністичні гасла сприяли об'єднанню італійських фашистів, німецьких нацистів і японських мілітаристів у Антикомінтернівський пакт. Соціалістів вони не сприймали за їхню ''вину'' у поразці в Першій світовій війні.

У різних країнах фашистський рух мав свої специфічні риси. Будучи націоналістами, його прихильники не докладали зусиль, щоб виробити спільну програму.

У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В італійському цього не було. На думку німецьких фашистів, історія людства була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У цій боротьбі перемагає сильніший. Переможений повинен загинути або підкоритись. Найбільш життєздатною вони вважали арійську нордичну расу, до якої відносили себе. її історична місія - завоювати світове панування.

Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську імперію і прагнув перетворити Середземне море в ''італійське озеро''.

Іспанський фашизм значною мірою був реакцією на революційні виступи населення і проникнення комунізму. Основою його слугував монархізм, клерикалізм і антикомунізм.

9. Національно-визвольні рухи

Перша світова війна, революції, реформи, Версальсько-Вашингтонська система не усунули причини, які породжують національно-визвольні рухи. Головними причинами національно-визвольної боротьби народів Азії, Африки та Латинської Америки були збереження колоніальної системи, економічна і фінансова залежність навіть за умов політичної незалежності, невідповідність державних кордонів кордонам етнічного розселення народів, ігнорування прав національних меншин.

Домінуючі причини визначили характер, спрямованість, ідеологію національно-визвольних рухів.

В основній масі національно-визвольна боротьба народів Азії, Африки, Латинської Америки була спрямована проти європейського панування. Досягнення незалежності було неможливим без ліквідації архаїчних суспільних структур, без створення національних держав, національної промисловості, сучасної армії.

Таким чином, національно-визвольний рух став не засобом відновлення доколоніальних порядків, а формою утвердження цінностей, створених європейською цивілізацією, етапом на шляху становлення цілісності світу.

Боротьба за власну державність неминуче робила домінуючою ідеологію націоналізму, а партії, які її сповідували, стали в основному керівниками національно-визвольних рухів. У різних країнах національні рухи набирали і різних форм - від збройних повстань до відносно мирних акцій протесту.

Найвищою формою національно-визвольної боротьби є національна революція. Вона може відбуватися як мирними засобами, так і в результаті збройної боротьби. Національна революція - це переважно радикальні дії, спрямовані на здобуття, відновлення, об'єднання, зміну статусу держави, або відстоювання національної незалежності. На чолі революції можуть знаходитись будь-які сили, що відстоюють національну незалежність і підтримуються населенням. Від сил, що стоять на чолі революції, національного менталітету, політичної культури населення залежить політичний режим і форма правління у новоутвореній або відновленій державі.

Особливістю всіх національних революцій є наявність сильного, харйзматичного національного лідера або групи лідерів, від особистих якостей в значній мірі залежить успіх революції.

Важливим чинником національної революції є те міжнародне становище, в якому відбувається революція. При відсутності зацікавленості в існуванні нової або відновленої незалежної держави з боку впливових держав світу національна революція приречена на поразку.

У національно-визвольній боротьбі можна виділити два напрями: демократичний і тоталітарний. Через об'єктивні обставини у 20-30-ті роки домінуючим став тоталітарний напрям, носіями якого були комуністичні і націоналістичні партії. Це пояснюється загальною тенденцією 30-х років до авторитаризму, прикладом Німеччини та впливом ідеології фашизму на формування ідеї сильної національної держави. Західні держави були одночасно і колоніальними імперіями. Слід враховувати і політику СРСР щодо підтримки національно-визвольних рухів.

Національно-визвольний рух мав свої особливості.

У Латинській Америці він виражався у політиці урядів, спрямованій на завоювання економічної і фінансової незалежності. Основними засобами її досягнення стали ліквідація феодальних пережитків, націоналізація іноземної власності, індустріалізація.

Країни Азії поділялись на колонії і залежні держави. Для них першочерговими були завдання відновити свою державність (суверенітет) модернізувати існуючі політичні, соціальні та економічні структури. Це породжувало цивілізаційний шок і домінування консервативних сил у національно-визвольному русі.

У 20-30-ті роки лише починають формуватися нові тенденції у визвольному русі народів Африки. На півдні він набув організованих форм, на півночі виявлялися ті ж тенденції, що і в Азії.

Головні причини національно-визвольних рухів у Європі були пов'язані з несправедливістю Версальської системи. У більшості країн Європи щодо національних меншин проводилась імперська політика.

У складному становищі опинились українці. їхня територія була розділена між СРСР, ЧСР, Румунією, Польщею. На чолі визвольного руху стали найбільш радикальні націоналістичні сили. Вони виробили теорію інтегрованого націоналізму, згідно з якою національна держава була вищою цінністю.

Схожі ідеї були вироблені у словаків, хорватів, які в роки Другої світової війни під протекторатом Німеччини створили власні національні угруповання.

10. Стабілізація і ''процвітання'' в країнах Європи і сша у 20-ті роки

Перехід від війни до миру виявився для країн Європи складним і тривалим. Лише укладення мирних договорів з переможеними країнами, завершення формування нових держав у Східній Європи і стабілізації кордонів, завершення громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, тимчасова відмова більшовиків від експорту соціалістичної революції на багнетах Червоної армії, початок нормалізації відносин між Радянською Росією і країнами Заходу, спад соціальних рухів, завершення переведення економіки на мирні рейки стали основою для нормалізації життя і виходу на шлях економічного піднесення. Швидше всього стабілізація настала в країнах переможцях (США, Англії, Франції), а також у Скандинавських країнах.

Економічна стабілізація. Важливою умовою стабілізації господарського життя європейських країн стало подолання післявоєнної інфляції, відновлення стійкості національних валют, насамперед у Німеччині, яка переживала економічні негаразди аж до 1924 р. Завдяки здійсненню плану Дауеса це вдалось досягти; в країнах Європи і США розпочався період стійкого економічного зростання. Причиною цього процесу стала структурна перебудова економік європейських держав і США. На передній план вийшли галузі масового виробництва - автомобільна, електротехніч-

на, авіаційна, хімічна. Новий технічний рівень масового виробництва (конвеєр, стандартизація, нові матеріали), ефективні методи управління і організації праці дозволили різке підвищення продуктивності праці, ефективність і прибутковість виробництва, збільшити за короткий час кількість товарів та послуг. У другій половині 20-х років всі провідні країни відновили і потім перевищили довоєнний рівень виробництва. Зросла більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем світова торгівля. В ті роки американське слово ''просперіті''(процвітання) висловлювало оптимізм і віру, що настала ера безкризового розвитку, неухильного зростання добробуту населення. Важливу роль у забезпеченні економічного зростання у деяких європейських державах відігравало державне регулювання, яке доповнювало ринкові механізми економічного розвитку.

Економічний розвиток відбувався нерівномірно. США, Франція, Німеччина розвивались відносно швидкими темпами. Англія, країни Південної та Південно-Східної Європи відставали. Нерівномірно розвивались і різні галузі виробництва. Найбільш швидко зростали нові галузі виробництва. Важливим наслідком зростання 20-х років стала взаємозалежність національних економік і глобалізація економічних процесів.

Економічне зростання стояло на нетривкому грунті. Основною слабкістю росту було непропорційне зростання розриву між масовим виробництвом товарів (пропозицією) і низькою купівельною спроможністю населення (попитом).

Назрівала криза збуту товару, який накопичувався на складах. Не рятувала реклама, кредит і продаж у розстрочку.

Іншою негативною рисою стала нетривкість фінансової системи. Швидке зростання курсу акцій призвело до залучення на ринок цінних паперів значних фінансових ресурсів, зокрема кредитних. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх вигідно продати. Але так не могло тривати довго. Зрештою економічне зростання змінилось кризою небачених до того часу розмірів.

Особливості політичної стабілізації. Після завершення Першої світової війни Європу охопив період політичної нестабільності. Революції, війни, соціальні виступи населення, радикальні реформи, перевороти поставили під загрозу саме існування демократії. Вихід з цієї складної політичної кризи був знайдений в одних країнах на шляху реформ існуючих партійно-політичних структур (Франція, Англія, Німеччина), в інших-зміні політичних режимів (Італія, країни Східної Європи), або в посиленні консервативних тенденцій, як це відбулось в США.

У країнах Західної Європи політичної стабілізації вдалося досягти за рахунок політичних реформ: введення загального вибори чого права і надання права голосу жінкам, включення соціалістив чних, соціал-демократичних партій до урядових коаліцій, абЛ надання їм права формувати уряди (у Франції- 1924-1926 рря ''Лівий блок'', в Англії- 1924р. перший лейбористський уряд, Щ Німеччині - соціал-демократи стали опорою Веймарської респув бліки).

У США, країні з стійкими демократичними традиціями і полів тичними структурами, в період стабілізації стали домінувати кон* сервативні традиції і заперечення будь-яких реформ.

Не скрізь демократичні традиції взяли гору. Слабкі демократ тичні традиції і структури у деяких країнах Європи не змогпЛ протистояти новому явищу у політичному житті Європи - фа-1 шизму. Стабілізація в Італії відбулась на основі встановлення фашистської диктатури, а в країнах Східної Європи - на основи авторитарних режимів (режим Хорті в Угорщині, режюЛ ''санації'' в Польщі та ін.).

Важливими особливостями політичного життя у період стабі-і лізації стали:

- зростання ролі засобів масової інформації (преса, радіо);